Цього року лауреатом премії Київського міського голови за особливі досягнення молоді у розбудові столиці України – міста-героя Києва в номінації "Внесок у розвиток молодіжного руху" став Богдан Сомчинський – студент кафедри промислового маркетингу ФММ, донедавна заступник голови Студентської ради КПІ ім. Ігоря Сікорського. З молодіжним активістом зустрілася кореспондент "Київського політехніка".
– Вітаю, Богдане. Студенти КПІ завжди вирізнялися згуртованістю й активною громадянською позицією. Але відзнаки та нагороди отримували, зазвичай, за участь у фахових конкурсах/олімпіадах. Вас же відзначили як молодіжного лідера. Коли обирали майбутній виш, планували займатися громадською роботою?
– Зізнаюся, несподіване запитання. Почну з того, що до 17 років я мешкав у 70-тисячному місті Ковелі на Волині. Місто зі своїм неспішним буденним життям. Активістом у школі не був. КПІ обрав не лише для отримання знань, а й задля всебічного розвитку та гуртування з товаришами/колегами. Для цього університет надає широкі можливості.
– Чи не розчарували студентські будні? Знайшли можливість реалізувати себе?
– Так, уже з першого курсу почав працювати в Студраді КПІ, намагався бути в курсі університетських подій. Але перші рік-два не міг би назвати себе дуже цілеспрямованою чи активною людиною, швидше просто плив за течією. Навчався, грав у комп'ютерні ігри, часом допомагав студентам вирішувати конфлікти з викладачами, брав участь у плануванні роботи Студради чи написанні якихось ділових паперів.
– А що трапилося потім, що стало поштовхом до змін?
– Після закінчення 2-го курсу все кардинально змінилося. Почалась епідемія ковіду, і я, перебуваючи на Волині, занурився в депресію, можна сказати глибоченько так пірнув (сумно посміхається). Адже мене насильно "висмикнули" з активного молодіжного середовища, позбавили кола спілкування і можливості діяти/творити в цьому колі. Мені 19 років, чого я досяг? Я усвідомив, що моя мета/мрія – жити у великому бурхливому місті, брати активну участь у творенні сьогодення – тут і тепер, зробити свій внесок у розвиток країни.
З того моменту все змінилося. Повернувся в Київ, видалив усі ігри, почав брати участь у всьому, в чому тільки можна, став головою відділу Студради КПІ, експертом Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти тощо. На 4-му курсі мене обрали заступником голови Студради, з колегами започаткували проєкт донації крові "На пульсі", подали в Громадський бюджет Києва з десяток проєктів, спрямованих на розвиток міста, та багато іншого.
– І тут сталося 24 лютого 2022-го, що розділило наше життя на "до" і "після".
– Повномасштабне вторгнення зустрів у Києві. Відмовився переїхати до батьків на Волинь та зразу почав організовувати донації крові. 25 лютого, простоявши 7 годин у черзі, здав кров. Також, з першого дня, разом з друзями зі Студради, приєднався до новоствореного Благодійного фонду Солом'янського району, який і досі допомагає захисникам, рятувальникам та цивільним. Створюємо і реалізуємо проєкти, які наближають перемогу України.
А тоді, в березні 2022-го, доки російські війська стояли під Києвом, організовував волонтерів, які займалися збором та пакуванням усього необхідного для військових і цивільних, відповідав за постачання речей з Київського вокзалу та пошук і розподіл маскувальних сіток, розвозив військове спорядження на блокпости тощо. Після звільнення Київщини брав участь у гуманітарних поїздках на деокуповані території, проведенні уроків з мінної безпеки, тренінгів з домедичної допомоги та тактичної медицини, займався комплектуванням аптечок для військових та спорядження для саперів, організовував культурно-масові заходи тощо. Коли розпочався енергетичний терор – рашистські атаки на об'єкти критичної інфраструктури та відключення електроенергії, став координатором п'яти пунктів незламності у різних районах міста. Думаю, саме за таку діяльність й отримав премію Київського міського голови, яка по праву належить усім друзям-колегам, з ким працювали в ті важкі дні.
– Так, лінія фронту відступила від кордонів Київщини, хоча повітряні тривоги не дають розслабитися, напруживши зусилля, КПІ став до навчання. Чим займаєтеся тепер?
– Закінчив бакалаврат КПІ за спеціальністю "Економіка", нині – студент 2-го курсу магістратури за спеціальністю "Менеджмент". Крім того, розуміючи націленість росії на знищення енергетичного сектору, вирішив бути корисним саме у цій сфері. Почав працювати в ДТЕК – це найбільший приватний інвестор енергетичної галузі України. Пробую свої сили у відділі корпоративних фінансів та відділі стратегії і розвитку бізнесу. Допомагаю більш досвідченим колегам у пошуку інвестицій, взаємодії з нинішніми й потенційними інвесторами, аналізі ринку енергетики, обрахунку та аналізі фінансового становища компанії тощо. Я наймолодший у команді і, сказати відверто, багато ще треба вчитися.
– Плануєте і надалі працювати в енергетичній галузі?
– Поки енергосектор потерпає від російської агресії, планую бути тут. А коли почнеться відновлення країни після закінчення воєнних дій, там теж роботи – непочатий край. Справ багато, і хто, як не ми.
– А чим би хотілось зайнятися у мирний час?
– Після перемоги дуже цікавить інклюзія та спортивний сектор. (Юнак полюбляє легку атлетику та командні види спорту – футбол, баскетбол. – Авт.) Звичайно, престижно бути топменеджером великої корпорації (мрійливо). Чи започаткувати власний бізнес. Час покаже.
– Ви стали людиною, помітною у своєму середовищі, з вами радяться, до вас прислухаються. Що б хотіли сказати молодшим колегам, хто ще не визначився зі своїми уподобаннями й устремліннями?
– Не стійте на місці. Цей час, поки ви молоді та сповнені енергії, варто інвестувати у своє майбутнє та майбутнє країни. Навчайтеся, як в університеті, так і самостійно, вчіть англійську, беріть активну участь у житті університету, всебічно допомагайте Україні перемогти в цій війні.