Ім'я Михайла Брайчевського – українського історика, археолога й громадського діяча – носить вулиця в студмістечку КПІ. Наприкінці 2022-го таке рішення ухвалила Київська міська рада з метою деколонізації столичної топоніміки. Шляхом електронного голосування щодо перейменування 5 325 голосів набрала пропозиція – Михайла Брайчевського, який мешкав на цій вулиці (тоді вона звалася вул. Металістів) і 100-річчя від дня народження якого пройшло торік непоміченим.
На думку фахівців, Михайло Брайчевський – унікальна постать в українській історичній науці. Його ім'я нерозривно пов'язано з національним відродженням України. Дійсний член Української вільної академії наук (США) та Наукового товариства імені Шевченка, голова Київського осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського, заслужений діяч науки і техніки, почесний професор Національного університету "Києво-Могилянська академія". Лауреат премій ім. М.С. Грушевського НАН України (1997) та Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (США, 1992). Автор близько 500 наукових праць.
Родина. Михайло Брайчевський, киянин у третьому поколінні, народився 6 вересня 1924 року. Його батько – Юліан Карлович, спадковий інтелігент, належав до споляченої української шляхти католицького віросповідання, був одружений з Вірою Архипівною – донькою відомих у Києві міщан Виноградових, етнічних росіян.
Родина Брайчевських мешкала неподалік Бессарабського ринку у невеличкому та тихому провулку (нині – вулиця Марка Кропивницького). Маленький Михайло та його старша сестра Олена з дитинства зростали в оточенні київської інтелігенції, були знайомі з багатьма тогочасними письменниками, художниками, акторами, що мало значний вплив на формування світогляду майбутнього вченого.
Хлопець навчався у школі № 83 на вулиці Лютеранській, 14 (колишня німецька гімназія). У цей час він захоплюється літературою, географією та історією. Під час німецької окупації Києва, Михайло закінчив школу, згодом працював фотографом у майстерні та креслярем.
У 1948 році він закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де заснував Наукове студентське товариство і став першим його головою. Обдарований юнак був також організатором Першої студентської наукової конференції в Київському університеті, виступивши на її пленарному засіданні з доповіддю "До питання про походження українського народу". Університет закінчив із відзнакою, ще за два роки до його закінчення був зарахований у штат Інституту археології АН УРСР.
Праця. Науковець провадив археологічні дослідження на Переяславщині, Волині, Поділлі, досліджував слов'янські пам'ятки. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію "Римська монета на території України" (в 1959 р. вийшла книгою). Активно друкувався, написав великі розділи до колективних монографій "Нариси стародавньої історії Української РСР" (1957) та "Історія Києва" (1959).
Працюючи в 1959-1968 рр. в Інституті історії, Михайло Брайчевський брав участь у створенні низки фундаментальних колективних досліджень – "Історія українського мистецтва" (1962), "Історія вітчизняної математики" (1966), "Історія селянства Української РСР" (1967), "Історія Української РСР" (1969), написав десятки статей до енциклопедій. Його монографії цих років "Коли і як виник Київ" (1963), "Біля джерел слов'янської державності" (1964), "Походження Русі" (1968) стали справжніми віхами в історичній науці і принесли Брайчевському світове визнання.
Діяльність. Вчений належав до кола "шестидесятників", зокрема, був палким захисником української мови. Він наголошував на обов'язковості використання та вживання української мови в усіх державних інституціях. "Незнання її, – на його думку, – повинно автоматично робити неможливим посідання будь-яких адміністративних посад у державних установах". Наступною ініціативою М.Брайчевського була заборона виступів українських парламентарів у стінах парламенту недержавною мовою. Він був переконаний, що державники мусять виступати та давати інтерв'ю лише державною мовою України. Що стосувалося освітньої сфери, вчений підкреслював небезпеки, породжені русифікацією освітнього процесу, і, водночас, вказував на переваги, які відкривалися б перед Україною завдяки належному статусу української мови у навчальних закладах. Зокрема, його історична поема "Іван Сірко" просякнута глибокими переживаннями за українське майбутнє, вірою в успіх боротьби за національну незалежність України: "Але битва остання за людські права/Ще чекає прийдешню годину./Україна не вмерла. Вкраїна жива./І не змовкли пісні України".
Також дослідник піддавав серйозній критиці імперську та радянську теорію про "спільну колиску" – єдність походження російського, українського та білоруського народів. Досліджував археологію та історію слов'янських народів, зокрема питання антського періоду в історії східних слов'ян, розселення слов'ян на візантійських землях, виробничі взаємини східних слов'ян в період переходу від первіснообщинного ладу до феодалізму. У монографії "Походження Русі" вчений виступає прихильником позицій Михайла Грушевського, зокрема, ототожнює черняхівську культуру з Антським царством. Таке бачення минулого східнослов'янських народів було викликом не лише для офіційної радянської науки, а й для офіційної ідеології, тож подану науковцем у 1960 р. до захисту докторську дисертацію "Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)" було відхилено.
Він був одним із засновників Товариства охорони пам'яток історії та культури України. Неодноразово виступав з критикою антиукраїнської політики радянської влади, звинувачуючи у знищенні багатьох пам'яток історії та культури. Дослідники його біографії стверджують, що завдяки Михайлу Брайчевському збереглася Києво-Могилянська академія. Також він став одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря та великої Лаврської церкви, збереження історичної забудови Подолу.
Як справжній громадянин і патріот М.Брайчевський не стояв осторонь суспільно-політичних процесів в Україні, висвітлюючи проблеми відносин між Україною та Росією в контексті Переяславської угоди 1654 р., виникнення Києва, утвердження християнства. У своїх дослідженнях вчений стверджував, що напівлегендарний Кий був абсолютно реальною історичною особою, полянським князем; що знаменитий Аскольд не варяг, а правитель полянської династії Києвичів, справжній хреститель Русі та засновник Давньоруської держави. Він був єдиним з істориків, хто виступив проти святкування 300-річчя Переяславської ради, а в 1966 році пише на цю тему свій знаменитий науковий трактат "Приєднання чи возз'єднання?", де викрив фальш "Тез про возз'єднання України з росією". Понад десятиліття його не друкували, забороняли посилатися на його праці, не допускали на наукові конференції, не давали працювати за фахом. Продовжуючи писати "в шухляду", Михайло Брайчевський створив у ці роки низку монографічних досліджень і десятки статей, частину з яких не опубліковано й досі.
Історична постать. У період хрущовської "відлиги" Михайло Брайчевський став відомим у колах інтелігенції лекціями з історії України, які читав у Клубі творчої молоді "Сучасник" (у приміщенні колишнього Жовтневого палацу). Під час першого відзначення на державному рівні 150-літнього ювілею Т. Шевченка провів автобусну екскурсію шевченківськими місцями. Попри утиски з боку радянської влади, його книги стали справжніми бестселерами в історичній науці та принесли вченому фактично світове визнання.
До тисячоліття хрещення Русі вчений написав фундаментальне дослідження "Утвердження християнства на Русі". Коли з книгою ознайомився папа Іоан Павло II, він запросив українського вченого на аудієнцію до Риму. Припускають, що тогочасна влада не випустила Михайла Брайчевського в закордонну поїздку "за станом здоров'я".
Уже в 1980-х, у роки перебудови й українського національного відродження, вчений повертається до активного наукового та громадського життя. У 1989 р. захистив докторську дисертацію "Східні слов'яни у I тис. н.е.". Також відомий його виступ на Установчому з'їзді Руху зі співдоповіддю "Про перспективи української державності" (1989), а після здобуття Україною незалежності він намагався спрямувати діяльність цієї організації в економічну сферу ("Відкритий лист до керівників Руху" (1992)), одним із перших виступив на захист державної мови в Україні ("Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми" (2000)). Одним із перших зайнявся переглядом догм і стереотипів радянської історіографії. У цей час активно друкувався, читав курси лекцій в університеті "Києво-Могилянська академія", написавши для цього два підручники – "Конспект історії України" та "Вступ до історичної науки".
Брайчевський належав до плеяди кращих представників київської культурної еліти, був духовним хранителем і ревним захисником міської культури, яка дійшла до нас із минулих століть. Щирий, як дитина, поет-історик просив розвіяти його прах перед Михайлівським Золотоверхим. До самої смерті не заплямував себе жодною державною нагородою. Енциклопедист, автор історичних бестселерів, культурний еталон і моральний взірець українця 77-річний Михайло Брайчевський після трьох складних операцій помер у Києві удосвіта 23 жовтня 2001 року. Похований на Байковому кладовищі.
Знаковою постаттю Києва 1960-1990-х, найвидатнішим українським вченим-гуманітарієм другої половини ХХ ст. називали його сучасники.
На фото: вулиця Брайчевського весноюПро вулицю. Виникла на околиці міста наприкінці XIX століття серед городів і палісадників, мала назву 3-я Дачна вулиця (3-я Дачна лінія). У зв'язку з розбудовою КПІ її в 1955-му перейменували на вулицю Металістів. До середини 1970-х була трохи довшою, сягала вулиці Гарматної (промислове будівництво на Шулявці забрало трохи площі). Зелена, ошатна, комфортна для життя, лише останнім часом вона стала щільно запрудженою автомобілями, пролягає нині від вулиці Академіка Янгеля до вулиці Вадима Гетьмана. Тут компактно розташувалися п'ять рясноголосих гуртожитків КПІ та в затінку причаївся колись гамірний і велелюдний 31-й корпус. До речі, сюди ж нещодавно в'їхала і редакція газети "Київський політехнік". Навіть не в'їхала, а впурхнула під самий дах, де вище – тільки небо, а навколо – панорама студмістечка.
Надія Ліберт