Уже 23 роки працює у Центрі культури та мистецтв КПІ Світлана Токар – яскрава жінка, співачка з унікальним діапазоном голосу, керівник вокальної студії "Сьоме почуття". Проте пісні в її виконанні слухають не тільки на концертних майданчиках Києва, України, Європи. Іноді в концерти уривається свист снарядів на лінії фронту. Україна воює. І Світлана воює своїми засобами: із ризиком для життя їде на передову, аби донести до воїнів красу мистецтва, тепло душі, силу сердечної підтримки і співчуття.
– Світлано, розкажіть, як ви стали волонтером?
– Перепрошую, я не вважаю себе волонтером. Я просто громадянка нашої країни, яка хоче почувати себе Людиною. Мені здається, що цінність особистості, особливо сьогодні, визначається тим, що ти можеш дати іншим: добре слово, гуманітарну допомогу, своє мистецтво або просто малюнок про мирне життя, зроблений дитячою рукою. Це – наш обов'язок. Нині я відчуваю себе потрібною і по-справжньому багатою. Проте, що таке багатство? Для когось – діаманти, машини, яхти... Для мене головне багатство – це вдячні очі. Коли я бачу обличчя захисників України з передової у маленькому затишному місці для концерту на бойових позиціях, у шпиталях, у військових частинах Збройних сил України, Національної гвардії України, в спілках ветеранів російсько-української війни, а також обличчя матерів, родичів, близьких людей наших захисників, тоді я щаслива. Я їжджу з концертами на схід з 2017 року. До того у Міністерстві культури України для реалізації цього не було відповідних засобів: транспорту, пального.
– А ви зразу після початку драматичних подій в Україні були готові робити такі благодійні акції?
– Так. Загалом це почалося з Майдану. Я дуже добре пам'ятаю день 11 листопада 2013 року. Ми з вокальним ансамблем "Сьоме почуття" ЦКМ КПІ прийшли на Майдан, аби виступити зі своїми патріотичними піснями. Тоді на площі було понад 5 тисяч людей і досить багато бажаючих сказати слово або заспівати зі сцени. Тож ми прийшли о 19:00, але піднялися на сцену тільки о 23:45. Було дуже холодно, морозно, але ці майже 5 годин нас, як усіх тоді, гріла надія, що зрештою Україна зміниться і стане такою, якою повинна стати давно, – європейською і вільною, з верховенством права, із чесною владою. Пам'ятаю, як ми тоді нашим колективом співали "Край, мій рідний край", і нам підспівував увесь натовп. Це було неймовірно.
– До речі, а чому колектив має таку оригінальну назву – "Сьоме почуття"?
– Це окрема історія. Ідея назви моя. Свого часу я багато міркувала про природу творчості. Зрозуміло, що творчість впливає на усі п'ять органів людських почуттів та дуже тісно пов'язана із так званим шостим почуттям – інтуїцією. Адже багато що відбувається спонтанно, інтуїтивно – і коли ти пишеш пісню, і коли її виконуєш. Але я завжди відчувала, що є ще щось важливе і невловиме, те, що породжує інсайт, катарсис у слухачів. Мені здається, це щось езотеричне, сукупність енергії, чи скоріше енергетики виконавця, його любові до життя і якогось особливого альтруїзму: щирості та вміння віддаватися у своїй пісні на усі 100%. Погодьтеся, буває, що у виконавця є і голос, і зовнішність, і репертуар, але чомусь не запалює, не веде за собою. Наприклад, мені здається, такий душевний холод панує, коли співає Таїсія Повалій. Не вистачає цього самого сьомого почуття.
– Бажаю успіхів вашому надзвичайному колективу! А студенти, наша молодь також їздять з вами на схід?
– У жодному разі. Це ризиковано. У нещодавній поїздці нашу мінісцену сховали за двома великими військовими машинами, і солдати прискіпливо вимірювали відстань не менше ніж 30 метрів між автомобілями. Вони пояснили, що у випадку прямого влучення снаряду у першу машину осколки від вибуху розлітаються саме на таку відстань, а друга машина тоді буде щитом, врятує. Крім цього, також залишається і мінна небезпека…
Ми зазвичай виступаємо із колегою, хореографом Світланою Романенко. Також разом з нами їздять волонтери, які везуть продовольство, гроші, військове спорядження – усе, що можуть зібрати власними зусиллями. Хочу подякувати усім небайдужим людям, зокрема голові Спілки ветеранів АТО м. Боярки Ігорю Міщенку, голові Координаційного центру допомоги УБД на сході Ользі Мотиновій, волонтеру з Боярки Армену Шахар'янцю, якого добре знають на багатьох блокпостах: він постійно, без передиху їздить до захисників на схід. Ця людина дуже харизматична і позитивна. Також слід окремо відзначити Галину Лоцман, Руслану Лоцман, Тетяну Шкільну, Олександра Дзюнзя – лікаря, який за будь-якої можливості доставляє на передову "гуманітарку". Інколи привезені речі буквально рятують життя військовим. Є так звані "платинові хвилини" при пораненні, коли усе вирішується протягом кількох хвилин, навіть секунд: буде людина жити чи ні. Так ось, ми з волонтерами привезли спеціальні медичні ковдри, на яких виносять поранених і фіксують особливим чином так, щоб нічого більше не пошкодити людині. Знаю, що ці ковдри врятували вже п'ять життів. Пишаємося цим.
Зазвичай о 05:45 ранку ми вирушаємо в дорогу з Києва, і вже за вісім годин опиняємося на місці.
– Усього вісім годин до війни?!
– На волонтерській машині саме так. Тим більше дивно, що за два роки до деяких військових бригад ніхто не приїжджав. Наприклад, ми нещодавно виступали перед 72-ою окремою механізованою бригадою за півкілометра від Горлівки. Землянки, сарайчики. У вікнах замість скла – торбини. Був дощ, але солдати цього не помічали. В мене тоді була ангіна, але ми з усіх сил співали разом "Червону руту", і я бачила та відчувала, що ці люди готові віддати за нас життя. Або пригадую поїздку на лінію розмежування від Маріуполя до Станиці Луганської. Якось ми приїхали до снайперів рівно о 24:00. З нами були волонтери з Будинку офіцерів м. Львова. Привезли продукти, одяг, листи, дитячі малюнки. Нічна зустріч, нічний концерт. Складно усвідомити, що ти на війні. Але навколо майданчика – хлопці з автоматами. І на нашу подяку захисникам, вони кажуть: "Це вам спасибі, що приїжджаєте". Або наш візит у Станицю Луганську. Навколо – обпалений реактивними снарядами ліс, землянки. А солдати усміхаються... Пам'ятаю, під час візиту у 66-й мобільний шпиталь я познайомилася з дідусем, якому було добре за 70, але попри усе він став добровольцем, щоб, як він каже, захищати дітей і онуків. Зустрілася і з британською вченою-соціологом Хейлою, яка вже цілу дисертацію написала про наших відважних захисників. Там, на фронті, люди стають якимось справжніми. Справжнє братство, дружба, взаємопідтримка. Усе щиро. Хоча відомо, що в деяких підрозділах є небойові втрати. Так, нерви не витримують: з мирного життя – у пекло війни. Ще багато років будуть відгукуватися потрясіння.
– Де ще ви виступаєте з гуманітарною місією?
– Ми разом із молоддю виступаємо у шпиталях, в Ірпінському військовому госпіталі, у Головному військовому клінічному госпіталі. Співали в Одесі на борту флагмана Військово-Морських сил Збройних сил України фрегата "Гетьман Сагайдачний" перед родинами тоді ще полонених моряків, на Всеукраїнському форумі "Загартовані війною". Виконуємо народні, естрадні пісні, фрагменти опер та оперет, авторські пісні. Психологічно досить складно виступати перед пораненими військовими, серед яких є ще зовсім юні, ну просто діти 18-20 років, і дивитися на їхніх батьків – це також випробування, сльози на очах. Але тим більш необхідно допомагати. Це неправда, що коли у людини горе, її треба залишати у спокої. Ні, навпаки, – бути поряд, навіть мовчазно, тільки поряд. А я бачу, як від наших пісень оживають очі у людей, відступає фізичний і душевний біль.
– Хто вас реально підтримує у вашій діяльності?
– Допомагає наш ЦКМ. Близькі, рідні люди. Мій чоловік – бойовий офіцер, капітан 1-го рангу, який поїхав на фронт ще у 2014 році. Величезна підтримка – від нього, його поради та міркування допомагають розібратися у подіях та в собі. Він кандидат історичних наук, знавець військової справи. До війни брав активну участь у таких перформансах, як реконструкції бойових дій часів Другої світової війни, але бачите, як повернуло життя: прийшлося воювати по-справжньому. Більше року ми з ним готували концерт "Ми на своїй, Богом даній землі" на честь та пам'ять захисників України. Завдяки його ідеї, допомозі у сценарії, режисурі, відеоматеріалам "Миті війни" 4 квітня цього року у ЦКМ КПІ відбувся цей концерт. На ньому були присутні військовослужбовці, учасники бойових дій, ветерани, а також батьки та родичі київських політехніків, які загинули за Незалежність України під час російсько-української війни. Таких героїв у нас чотирнадцять.
– Що ви думаєте про перспективи миру на сході?
– Звісно, мир коли-небудь настане. Бувають обнадійливі режими тиші. Але я далека від конкретних передбачень. Впевнена тільки, що добровольці і волонтери першими своїми зусиллями і самопожертвою зупинили подальшу агресію ворога. Саме завдяки їм Маріуполь, Одеса та інші міста України залишилися нашими. Багато що й надалі залежить від громадянського суспільства та від єдності народу, єдності нації. До цього нам, на жаль, ще далеко. В Україні наявні групи людей з абсолютно різними поглядами, які готові розкрутити маховик ненависті зовсім не до зовнішнього ворога, а до свого ближнього, в якого просто інша думка. Я схиляю голову перед героями і пригадую висловлювання Вінстона Черчилля: "Мене часто запитують: "За що ми боремося?" Можу відповісти: "Перестаньмо битися – тоді зрозумієте". Війна – це поняття тотальне та стосується кожного. Кожний на своєму фронті створює нашу перемогу. Тому в ці складні історичні часи в кожного із нас – своя боротьба. Зараз готую кліп на пісню "Покинь мене лише на мить", присвячену жінкам, які чекають своїх коханих. Є кліп на пісню "Начебто", сюжет якого засновано на реальних подіях. Посилання на кліп: https://www.youtube. com/watch?v=pNP8chwbp0k.
Ми усі мріємо про мир. Але про мир на наших умовах, а не за "будь-яку ціну". Цитуючи Цицерона: "Мир повинен бути здобутий перемогою, а не угодою".
У цей складний час головне для кожного – не втратити в собі Людину. Поважати себе і ближнього та пам'ятати: справжнє багатство – це багатство душі, коли ти можеш поділитися ним, можеш допомогти.