Цей матеріал був запланований до публікації ще торік: саме тоді автор і його однокурсники відзначили п'ятдесяту річницю свого випуску. Проте в країні та в університеті сталося дуже багато подій, про які "Київський політехнік" мусив повідомляти якщо й не зразу, але якомога оперативніше. Тому редакція майже не друкувала матеріалів, присвячених речам нехай і цікавим, але не таким злободенним – такі вже нині часи. Але ці спогади нікого, напевно, не залишать байдужими. Особливо, якщо зважити на те, що 2023 року КПІ ім. Ігоря Сікорського відзначатиме свій 125-річний ювілей, і період, про який розповідає автор, – це важлива частина історії університету. Тому, впевнені, читачі охоче зануряться в атмосферу, в якій жили київські політехніки далеких уже 60-х років минулого століття.
GAUDEAMUS!
(спогади студента КПІ 60-х)
Gaudeamus!
Як радісно чути це слово. У ньому – присмак молодості, коли кожен день наче у травні! Вважається, що латинські рядки студентського гімну Gaudeamus склали ваганти або мінезингери, волефлюбні лицарі середньовіччя, для яких Сорбона, Гейдельберг та інші центри європейської освіти були й осередками свободи.
Gaudeamus – це гімн молодості, а молодість, як і перше кохання, не забути ніколи!
Золота осінь нашого життя, студентів 60-х років, збіглася із славетним ювілеєм кафедри акустики (нині – кафедра акустичних та мультимедійних електронних систем ФЕЛ), якій восени 2021-го виповнилося 85 років. На кафедральному сайті (https://ames.kpi.ua) кожен може дізнатися про кількість лауреатів Державних премій СРСР та України, докторів і кандидатів наук, яких підготували там протягом останніх десятиріч. Та розповідь моя зовсім про інше – про незабутні 60-ті роки, коли ми навчалися в аудиторіях радіокорпусу (нині – 12-й корпус), де містилася наша альма-матер.
Київ 60-х та його легенди
Голоси минулого ще й досі бентежать нас і нагадують про часи незабутні, коли вулицями найпривабливішого у світі міста Києва блукали особистості легендарні.
Біля консерваторії на вулиці Карла Маркса (нині – Архітектора Городецького) можна було зустріти Миколу Яковченка з гітарою та милим песиком Фанфаном.
Помічали на Хрещатику й Віктора Некрасова – ще одну легенду старого Києва. Прямував він, зазвичай, до Андріївського узвозу, до будинку Турбіних. Саме Некрасов відкрив його для нас, киян. Жила там Ірина Кончаківська, онука інженера Василя Листовничого, домовласника, який став прототипом Василіси – одного з героїв булгаківського роману "Біла гвардія" та п'єси "Дні Турбіних".
Київ 60-х років ХХ століття, порівняно з сучасним, був досить молодим: йому тоді не було й 1500 років. Порівняно з нинішнім виглядав він дещо провінціально, але затишно.
Київському метрополітену ще не виповнилося й 10 років. На Майдані Незалежності (тоді – площі Калініна) ще не стояли помпезні споруди "доби Омельченка", проте була велика клумба, яку об'їжджали тролейбуси, – тут була кінцева зупинка маршрутів № 4, 16 і 18.
Борщагівською ще не ходив швидкісний трамвай, а межі студентського містечка КПІ починалися від Брест-Литовського проспекту (тепер – проспект Перемоги) і закінчувалися вулицею Політехнічною. Тож напроти аудиторних корпусів стояли не інститутські будівлі, а скромні садиби приватного сектора та продуктова крамниця, яку студенти називали "Драний рубль" – ціни в ній були цілком демократичними.
Храм науки
Із хвилюванням входили ми до корпусу нашого факультету. Кафедра привітно зустріла нас, молодих студентів електроакустичного факультету: їй виповнилося на той час лише 30 років!
Молодість кафедри якимось чином впливала на усіх.
Наші викладачі, донедавна студенти, розуміли нас з півслова. Лише з часом усвідомлюєш, яке то було нам щастя спілкуватися з ними!
У кафедральних коридорах – портрети корифеїв вітчизняної акустики – Л.Д. Розенберга, С.М.Ржевкіна, О.О.Харкевича, В.В. Фурдуєва, В.М. Тюліна, І.І.Клюкіна й А.В.Римського-Корсакова (онука видатного композитора, автора багатьох шедеврів класичної музики). Згодом ми дізналися про них з лекційних курсів акустики і навіть використовували в навчанні та роботі їхні праці.
Та з живим класиком акустики – завідувачем кафедри, професором М.І. Карновським, ми мали щастя наочно спілкуватися на лекціях та в кафедральних лабораторіях. Добре пам'ятаю його лекції. Наче диригент, розтирає він кисті рук на початку, оглядає аудиторію, пильно вдивляючись у наші обличчя та випромінюючи тепло й шарм істинного інтелігента. Лекції М.І. Карновського – це була квінтесенція усього, що накопичила на той час акустика, – не лише вітчизняна, але й світова. В них підсумовувалися результати його багаторічних наукових пошуків та філософських роздумів про еволюцію гідроакустики від Леонардо да Вінчі до сьогодення.
Храм науки – це майже Галактика зі своїми сузір'ями та зірками. Серед зірок першої величини – Борис Михайлович Безкоровайний. Його манери вишукані, краватка завжди без зморшок – справжній лорд кафедри акустики. На його британський профіль закохано позирають наші дівчата. Поруч із ним чимало й інших яскравих особистостей. Це іронічний Борис Іванович Шоцький і мовчазний Вітольд Савич Горбенко, задумливий Ігор Леонідович Обозненко та сміхотливий Микола Антонович Миронов. Усі вони – з покоління 60-х, вихованого за доби "хрущовської відлиги" на піснях Булата Окуджави, поезіях Євгена Євтушенка та Белли Ахмадуліної. Вони – фізики, що наче зійшли з популярної в ті часи кінострічки Михайла Ромма "9 днів одного року".
Не відстають від них і студенти електроакустичного факультету. Поспішають на лекції і в лабораторії, встигають зустрічатися з дівчатами та активно співпрацювати із Студентським науковим товариством. На рахунку Товариства – численні перемоги на конкурсах студентських наукових праць, зокрема дві золоті медалі від Міністерства вищої освіти СРСР за найкращу студентську працю – Леоніда Красного, 1965 року, і Аркадія Продеуса, 1971 року (науковий керівник – В.А. Геранін), та диплом І ступеня від Міністерства вищої освіти УРСР 1970-го Володимира Скринченка (науковий керівник – І.Л. Обозненко).
У басейні лабораторного корпусу разом із студентами чаклує над моделями американських підводних човнів молодий кандидат технічних наук Ігор Обозненко. Наче шукач скарбів, цей учений-фанат прагне знайти своє El Dorado. Для нього такою "золотою країною" є розв'язок найскладнішої проблеми гідроакустики – класифікації підводних об'єктів (згодом І.Л. Обозненко стане дійсним членом Американського акустичного товариства). Студент-третьокурсник Володимир Скринченко обчислює еліптичні функції Ляме-Матьє на арифмометрі часів Третього Рейху "Rheinmetall". Під гуркіт арифмометра Обозненко дискутує з Леонідом Тарадановим щодо форми узорів імпульсів на екрані осцилографа. За скляною кафедральною перегородкою працюють вірні бійці Всеволода Гераніна – Леонід Красний та Аркадій Продеус (нині – професор кафедри акустики). А тим часом сам шеф мчить коридорами інститутських корпусів з важким портфелем, завжди переповненим паперами. На запит колег "Там докторська?" Геранін обережно протирає скельця своїх окулярів та загадково відповідає: "Шинково-рублена". Лукава відповідь: там дійсно ховалася його докторська дисертація. Але то був його секрет…
Золота осінь
Золота осінь 67-го. Біля кінотеатру імені Олександра Довженка, що був розташований на Брест-Литовському проспекті майже навпроти КПІ, – натовп: фестиваль французьких фільмів. На екрані – оскароносні "Чоловік і жінка" Клода Лелюша та "Гран-прі" Джона Франкенгаймера. Анук Еме, Жан-Луї Трентіньян, Ів Монтан, красень Ніно Барліні… – ми встигаємо побачити їх і відчути славнозвісний французький шарм.
Державою під назвою СРСР керував тоді Леонід Брежнєв, період правління якого історики пізніше назвали "епохою застою". У ті часи ми, студенти, слухали з магнітофона "Дніпро-10" хрипкуватий голос Висоцького під гітарний акомпанемент, з транзисторних приймачів "Спідола" – "західні голоси", що ледь пробивалися крізь хрипіння радіозавад. Жити й виживати у не дуже багатій ані на хліб, ані на видовища радянській країні допомагала нам молодість і почуття гумору.
Ми ще не знали тоді Жванецького. Але тут нам добре пощастило: серед нас знайшовся свій король гумору – Віктор Іванов. Господь подарував йому ідеальне почуття гумору. Шедеври своїх дотепів він творив, здавалося, на рівному місці, з нічого – на вулиці й у кінотеатрі, на лекціях та навіть на колгоспному полі.
У нашому студентському осередку зібралося ціле сузір'я яскравих особистостей. Окрім науки ми захоплювалися й іншим. Дехто з нас грав музику Beatles у рок-ансамблі (Володимир Скринченко), а дехто захоплювався джазом (Ед Несвіжський). Перші кроки на газетній ниві робили Олександр Бєлєнький (у майбутньому – відомий спортивний журналіст) та Володимир Янковий, який згодом багато років був головним редактором "Київського політехніка". Наш друг Борис Ніщета (за псевдонімом – Борис Марков) фанатично захоплювався живописом.
Здавалося, молодість нескінченна; та раптом усе обірвалося…
Початок золотої осені нашого життя збігся в часі з епохою історичних змін у житті нашої країни. Україна здобула незалежність, але процес різкої диференціації населення за доходами початку 90-х років призвів до появи купки скоробагатьків-олігархів. Зворотним боком їхнього стрімкого збагачення стала трагедія мільйонів людей.
Не оминула вона й наших товаришів, студентів КПІ 60-х. На жаль, ми втратили тоді багатьох із них. Вічна пам'ять кожному!..
Вітаємо, Alma Mater!
Кафедра акустики відзначила свій 85-річний ювілей. Університет готується до свого 125-річчя.
85 років – багато це чи замало в історії людства? А 125 років?
Ми, студенти 60-х, вітаємо нашу Alma Мater, вітаємо й студентів ІІІ тисячоліття! Тих, хто й надалі підтримуватиме славетні традиції корифеїв вітчизняної акустики.
Доля розкидала нас по світу. Багатьох колишніх студентів-акустиків можна зустріти в Німеччині і Франції, США й Канаді, та навіть у Бразилії. Але й тепер ми час від часу збираємося разом. Нам є кого згадати…
1991-го року пішов у вічність Марк Ілліч Карновський; 14 років по тому – Ігор Леонідович Обозненко. А далі відійшли у засвіти інші його колеги з кафедри – Валерій Галаненко, Борис Шоцький і Леонід Тараданов.
Із дивовижною швидкістю плине час...
Тепер бронзовий Яковченко прикипів до постаменту з вірним йому Фанфаном у сквері навпроти театру Івана Франка, а бронзовий барельєф Віктора Некрасова застиг на фасаді будинку № 15 у Пасажі, де письменник мешкав понад чверть сторіччя. А ми...
...А ми так само, як і понад пів сторіччя тому, студенти КПІ 60-х.
Нас лишилося так мало, та ми не сумуємо…
Молодість, як перше кохання, не забути ніколи! Gaudeamus!