Щоранку потяги метро привозять на станцію "Політехнічний інститут" тисячі й тисячі пасажирів. Для більшості з них інститут, чи, точніше, давно вже університет – Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського", – це місце їх навчання або роботи. Для багатьох – колись навчання, а тепер роботи. Приїздять сюди люди не лише на метро, але й тролейбусами, трамваями і маршрутками – КПІ розташовано дуже вдало, з будь-якого району міста дістатися сюди легко, і це в очах студентів додає йому привабливості. Потоки людей вливаються під зелені склепіння старого парку й розділяються далі по алеях, які ведуть до університетських корпусів. Шлях звичний, тому тих, хто долає його щодня, зовсім не дивує, що головний центр технічної науки і освіти України починається не зі строгих функціональних споруд, як, здається, годилося б для такої серйозної установи, а з мальовничого зеленого масиву. Проте для абітурієнтів та їх батьків, які вперше потрапили до Києва, такий вхід до омріяного вишу – несподіванка. Тим приємніша, що ця природна перепона доволі непогано захищає територію КПІ від шуму і вихлопних газів однієї з головних київських автомагістралей.
Минає трохи часу, й алеї заповнює інша публіка. Серед них переважають матусі з дітьми, пенсіонери й любителі бігу підтюпцем. Власне, спортсмени різного ступеня підготовки бувають тут від самого ранку й до пізнього вечора, але студенти бігають, здебільшого, зранку і ввечері – день їх, звісно, підпорядковано розкладу занять. Не буває порожнім парк і взимку – коли є сніг, пробігтися тут на лижах люблять не лише діти, а й дорослі. Ба більше, інколи тут навіть проводяться лижні змагання!
Варто зауважити, що окрім жителів навколишніх вулиць, з'їжджаються сюди кияни і з інших районів Києва – завдяки зручному розташуванню університету це зробити неважко. Одне слово, парк КПІ – місце відоме, і серед містян популярне.
А ще – дуже гарне, бо до його появи були причетними справжні фахівці своєї справи. І було це не вчора, а більш як сто десять років тому, адже парк – ровесник університету і створювався як його невід'ємна частина.
Тож розповідати про нього не можна, не згадавши хоча б побіжно історію виникнення в Києві цього навчального закладу.
Саперне поле
Наприкінці ХІХ століття для України, чи Південно-Західного краю, як називали тоді нашу землю в офіційних документах, проблема підготовки власних інженерних кадрів стояла надзвичайно гостро. Відповідних спеціалістів до 1898 року на теренах підросійської України готував лише Харківський практичний технологічний інститут. Щоправда, кафедри технології, які випускали інженерів, існували ще в університетах Києва, Харкова і Одеси, але цього було замало. Тому тему відкриття нових вищих технічних навчальних закладів у найбільших промислових центрах краю представники місцевих підприємницьких кіл порушували за будь-якої нагоди. Особливо наполегливим у цьому питанні було київське купецтво (так тоді називали підприємців). Воно й не дивно: Київ на той час став справжньою столицею виробництва цукру, цукроторгівлі і борошномельної промисловості. З іншими регіонами країни його єднала мережа транспортних артерій – тут перехрещувалися Південно-Західна, Московсько-Київсько-Воронезька, Полтавська, Ковельська залізниці. Транспортні можливості Києва вдало доповнювалися його розташуванням на березі головної водної транспортної артерії краю – Дніпра. Тому і машинобудівні підприємства зростали тут як гриби після дощу. Кваліфіковані технічні фахівці були потрібні як повітря. Тому розмови про створення в місті навчального закладу для їх підготовки точилися з 80-років ХІХ століття. Проте у практичну площину вони перейшли лише наприкінці дев'яностих років ХІХ століття, після того як до справи долучилася київська влада в особі тодішнього голови Міської думи Степана Сольського і влада державна, яку представляв тодішній міністр фінансів Російської імперії Сергій Вітте.
Було прийнято рішення про утворення в Києві не середнього технічного училища, як це планувалося раніше, а політехнічного інституту за прикладом "політехнікумів у Цюріху, Мюнхені, Відні, Ганновері та інш…" з трьома відділеннями: механічним, хімічним і сільськогосподарським (зауважимо, що трохи пізніше до них додали ще й інженерне, яке мало готувати інженерів-будівельників).
На тому, в який спосіб було вирішено надзвичайно важливе питання фінансування нового навчального закладу, докладно зупинятися не будемо – про це можна дізнатися з джерел, присвячених історії вищої освіти в Україні, та книжок і статей з історії КПІ. Зауважимо лише, що гроші на його створення надходили як від благодійників, насамперед київських підприємців та їх об'єднань, так і з державного та міського бюджетів. Понад те, Київська міська дума для забезпечення фінансової підтримки нового навчального закладу в 1898 році випустила облігації 5-відсоткової позики на загальну суму 300 тисяч рублів з терміном погашення у 1965 році.
Не відразу організатори визначилися з місцем розташування майбутнього інституту. Спочатку розглядалися ділянки на Печерську (по вул. Лабораторній), на Батиєвій горі, на Лук'янівці та інші. Проте після ретельного зваження всіх "за" і "проти" Комітет з улаштування політехнічного інституту ухвалив рішення про розміщення нового інституту на Шулявці, вздовж Брест-Литовського шосе.
Ділянка ця, площиною 38 десятин, належала військовому відомству і являла собою занедбане поле для військових навчань, чи, як його ще називали, "Саперне поле", з двома піщаними пагорбами посередині, численними ямами і без будь-яких ознак чагарників або дерев. Від теперішнього проспекту Перемоги її відділяв рів глибиною місцями понад 2 метри. Навзамін військовики отримали рівно удвічі більшу ділянку казенних земель в іншому місці.
Наприкінці листопада 1897 року було оголошено конкурс на ескізні проєкти споруд КПІ "...з угодою виплати 1000 крб. за кожний поданий проєкт і зверх того 4000 тис.крб. автору визнаного найкращим проєкту після виправлення його автором згідно з отриманими зауваженнями". Вже у березні наступного року конкурсна комісія ухвалила рішення щодо переможця конкурсу. З восьми представлених на нього проєктів кращим було визнано розробку відомого петербурзького архітектора І.С.Кітнера. Проєкт було подано під красномовним девізом "Prestissimo" ("Дуже швидко"), і дійсно, темпи його реалізації були надзвичайно високими: вже у травні почалися земляні роботи, а у вересні наступного, 1899 року, були освячені перші інститутські споруди. Саме споруди, а не окремий будинок, оскільки інститут, за прикладом кращих європейських вишів, проєктувався саме як навчально-науковий комплекс, своєрідне містечко з навчальними і виробничими корпусами, житловими будинками, дослідними ділянками, ставком, ботанічним садком (чи, точніше, невеличким дендропарком) і навіть власним парком площею приблизно 14,5 гектара. Все було спрямовано на впровадження у життя ідеї політехнічної освіти, завданням якої є не лише накопичення майбутніми фахівцями певного обсягу знань, а й формування у них навичок самостійної діяльності. Задля цього студенти отримували змогу не лише слухати лекції, але й працювати в лабораторіях, виробничих майстернях, на навчальній фермі з дослідним полем і кошарою, а також у ботанічному садку і парку. Тобто, теоретичні знання вони могли зразу підкріплювати практичною роботою.
Народження парку
Для студентів сільськогосподарського відділення місцем набуття нових навичок, окрім лабораторій, дослідних полів, кошари тощо, стали також ботанічний садок і парк. Щоправда, невдовзі після початку роботи інституту їх вивели з підпорядкування кафедри ботаніки, яка, на думку її першого завідувача, відомого вченого професора Євгена Вотчала, мала бути звільнена від того, що не було пов'язано з її безпосередніми обов'язками, тобто лише викладанням і науковою роботою. Однак при цьому студенти саме сільськогосподарського відділення низку практичних занять проводили в ботанічному садку та парку.
Щоправда, така можливість з'явилася не відразу після початку роботи інституту – рослини тут росли погано. Пояснюється це, насамперед, характером грунтів і рельєфу виділеної під інститут місцевості: без належного догляду дерева там просто не приживалися. Як згадував у 1913 році перший ректор КПІ Віктор Кирпичов, територія, що її було виділено під інститут, нагадувала пустелю. На ній не росло не лише дерев або кущів, але й жодної травинки. Вся вона була перекопана ямами, навколо були сліди кухонь, польових їдалень, наметів. У день урочистого закладення КПІ, що проходило 30 серпня 1898 р., стояла спека, сильний вітер здіймав хмари куряви і піску, і це ще більше підсилювало схожість цієї ділянки з пустелею.
Розплановано парк було в 1901 році, й того ж таки року почалося масове завезення саджанців. Щоправда, перші дерева були тут висаджено трохи раніше – ще восени 1900 року – це були рослини з Ботанічного саду Університету Святого Володимира, за які інститут заплатив 69 р. 75 коп., і 100 пірамідальних тополь з відомого київського розплідника Е.Крістера на загальну суму 20 рублів. На своєму засіданні 28 лютого 1901 року Правління КПІ постановило, що здіснення посадок буде розподілено на три роки. Втім, здійснювалися вони і в роки наступні: наприклад, у 1912 році там було висаджено 200 дерев. Невдовзі в парку з'явилися 2300 саджанців жовтої акації від садівника І. Кагарлицького, нові надходження з розплідника Е.Крістера, інші насадження. Обов'язки щодо опікування парком було покладено на вченого-садівника Е.І.Блекте, який здійснював керівництво усіма роботами в ньому і складав плани посадок. З тієї пори і до революції 1917 року утримання парку і платня персоналу – садівнику і робітникам – обходилися інституту в 1000–1200 рублів щорічно.
Уже у квітні 1902 р. Правління інституту прийняло від Будівельної комісії "сплановану, обнесену тимчасовою огорожею і устатковану дорогами, тротуарами і електроліхтарями садибу Інституту площею 38 десятин з влаштованим на ній парком..." Однак, хоч основні роботи в парку були закінчені, він потребував доустаткування – приведення в належний вигляд доріжок, встановлення лавок, облаштування квітників тощо. Тож робота в ньому тривала і надалі.
Згідно з кошторисом, на будівництво парку виділялося 49 тис. 143 руб. 48 коп. В основу планування було покладено регулярний принцип, тобто створювався так званий "французький" парк, в якому малюнок алей, доріжок та клумб із зеленими насадженнями має правильну геометричну форму. Довжина алей мала складати приблизно 1500 сажень, тобто понад 3 кілометри.
Обсаджені деревами і чагарником алеї парку з'єднували найближчі вулиці з навчальною та житловою зонами. Деякі з них дійшли до нашого часу і навіть нині мають цілком задовільний стан. Це ясенева алея в східній частині парку, липова алея від корпусу 35, де нині розташовано Інститут прикладного системного аналізу КПІ ім. Ігоря Сікорського, до проспекту Перемоги, дубова алея в південній частині парку, каштанові алеї на проспекті Перемоги і біля першого корпусу. Щільні посадки від проспекту поступово переходили у ландшафт напіввідкритих і відкритих просторів біля корпусів. Це давало змогу органічно поєднати декоративні дерева і чагарники між собою й архітектурними спорудами, що створювало мальовничі краєвиди університету. Серед розмаїття дерев виділялися окремі гайки і групи: серед них з сосни, ялини, модрини, бузкові й жасминові алеї.
Більшість рослин саджали за типом лісових культур, тобто сіянцями віком 2-5 років. Сіянці були завезені з Фастівського лісництва: акація біла, клен сріблястий, берест, дуб звичайний, ясень, липа серцелиста, клен гостролистий, сосна, береза, ялина. Найрідкісніші, як уже сказано вище, надав Ботанічний сад Київського університету Святого Володимира.
Варто зауважити, що парк зростав паралельно з новими корпусами і житловими будинками інституту, тож уся територія навчального містечка стала, по суті, одним великим зеленим масивом, при тому, що територія, власне, парку обмежувалася широкою смугою рослинності, що тягнулася вздовж Брест-Литовського проспекту. Проте між спорудами парк практично непомітно переходив у ботанічний садок (дендропарк), яким завідував професор Вотчал, і його ділянки з вегетаційним будиночком, оранжереями і басейном, розташовані за головним (першим) корпусом, слугували вже суто навчальним і науковим цілям. До речі, згаданий басейн з фонтаном і підводним гротом проіснував достатньо довго і був засипаний лише у другій половині минулого століття, під час перепланування території інституту. А дерева, що були висаджені на зорі його існування, прикрашають кампус і тепер.
Це доволі рідкісне, найстаріше в Києві гінкго білоба (ще один екземпляр такого дерева, який був у колекції Ботанічного саду університету ім. Т. Шевченка, німці під час свого відступу з Києва у 1943 році викопали і вивезли до Німеччини). Гінкго білоба вчені вважають найдавнішими з усіх дерев, що ростуть нині на Землі. В КПІ його можна побачити біля Центру культури та мистецтв університету – воно обнесено невисоким парканом.
Це і бундук канадський, який ще називають кентуккським кавовим, або мильним деревом, до кінця ще вченими не вивчений і надзвичайно цікавий багатьма цінними властивостями своїх плодів, з якими, втім, слід поводитися обережно через наявність в них отруйного цитизину.
Це і екзотичний для нашої країни горіх маньчжурський, окрім рідкісної краси відомий і тим, що корисним для людей є в ньому все – від кори й легкої, міцної та гарної ясно-коричневої деревини до горіхів і листя, яке в теплу пору року виділяє цілющі фітонциди.
Це і таємнича скумпія, що її ще звуть рай-дерево, чи сумах, яка приховує свою красу до пізньої осені, а в жовтні вибухає усіма барвами теплої частини сонячного спектра. Два її старих дерева-куща ростуть на галявині перед фасадом головного корпусу університету і нікого не залишають байдужими до себе.
Це і… А втім, рідкісних і цікавих порід у парку й на території кампусу КПІ ім. Ігоря Сікорського настільки багато, що для того щоб перелічувати їх та їхні властивості, потрібен не нарис, а ціла книга. До речі, парк КПІ вважається одним з найбагатших у Києві парків за кількістю видів дерев і чагарників – їх тут більше ста.
Деякий час парк був загальнодоступним. Власне, так само, як і вся територія інституту. Новенькі будівлі з цінним обладнанням, акуратні житлові будинки викладачів і співробітників та рідкісні насадження парку й ботанічного саду почали притягували злодіїв з усього Києва. Цьому сприяло і розташування КПІ – у ті часи Шулявка була далекою околицею. Тож інститут змушений був захищати своє майно і територію.
Оскільки в кошторисі на будівництво інститутського містечка коштів на огорожу передбачено не було, спочатку навколо інститутської садиби з парком було споруджено тимчасовий дерев'яний паркан – на гроші, що призначалися для ремонту і утримання приміщень. Однак функцій своїх у повному обсязі цей паркан не виконував. До того ж, швидко руйнувався і потребував частих ремонтів. Потрібна була капітальна огорожа на кам'яній кладці з фасадом по лінії Брест-Литовського шосе. За деякий час її було споруджено, і простояла вона до початку сімдесятих років ХХ століття.
Утім, і огорожа проблеми не подолала. Врешті-решт вільний доступ у парк було заборонено. У 1912 році за його відвідування було встановлено доволі високу як на ті часи платню – 1 рубль. Безоплатно до парку могли заходити лише співробітники інституту, студенти, їх родичі та особи за рекомендаціями адміністрації. Тож вандалів на його території зразу поменшало. Щоправда і коштів великих на цьому інститут не отримав: усього в 1912 році було продано лише 400 квитків. Доступ до парку був платним і в наступні роки, що дозволило не лише зберігати насадження парку, але й належним чином за ним доглядати.
Матеріальні свідчення війн і революцій
Катаклізми революції та громадянської війни не могли не позначитися і на КПІ. Залишили вони по собі й матеріальні свідоцтва. Це сліди гарматних і гвинтівкових пострілів на бічній стіні корпусу №4 університету, де з самого початку його існування розташовується хіміко-технологічний факультет. Ці щербини можна побачити лише на одній його бічній стіні – тій, що ближча до корпусу №1, і їх добре видно з паркової алеї кампусу. Варто зауважити, що обстрілу зазнала вся стіна, бо вибиті чи понівечені снарядами, кулями або картеччю цеглини є не лише на глухій її частині, але й між вікнами.
Чиї то кулі залишили такі щербини на стіні, хто саме і коли вів тут бій, достеменно невідомо.
Не виключено, що це наочні свідоцтва запеклих боїв за Київ у листопаді 1943 року. Як відомо, першими в столицю України з боку Житомира увійшли танки 38-ої армії 1-го Українського фронту. У бій з маршу вони вступили на Брест-Литовському шосе, як називався тоді проспект Перемоги. В районі заводу "Більшовик" тоді загинув командир першого танку, який увірвався в Київ, – гвардії старшина Никифор Шолуденко. Тож можливо, побита цегла на стінах четвертого корпусу КПІ – сліди німецької оборони, адже їх розташування свідчить, що вогонь вівся в бік шосе. Однак аргументів на підтвердження цієї версії чи її спростування виявити поки що не вдалося.
Найбільш ймовірним видається припущення, яке першим висловив у бесіді з автором начальник відділу технічних засобів навчання департаменту навчальної роботи КПІ ім. Ігоря Сікорського Віктор Лазаренко. На його думку, ці мітки могли з'явитися 14 грудня 1918 року, коли на зміну режиму гетьмана Скоропадського прийшла Директорія і в місто увійшли війська Симона Петлюри. Тобто під час бою, про який у романі "Белая гвардия" розповів видатний письменник, киянин за походженням Михайло Булгаков. Ті, хто хоча б раз гортав сторінки цієї книги, напевно не забули цього місця:
"…показались конные точки, шрапнели стали рваться высоко, по-журавлиному, в густом, обещающем снег небе. Конные точки собрались в ленту и, захватив во всю ширину шоссе, стали пухнуть, чернеть, увеличиваться и покатились на Най-Турса. По цепям юнкеров прокатился грохот затворов, Най вынул свисток, пронзительно свистнул и закричал:
– Пгямо по кавагегии!.. залпами... о-гонь!
Искра прошла по серому строю цепей, и юнкера отправили Козырю первый залп. Три раза после этого рвало штуку полотна от самого неба до стен Политехнического института, и три раза, отражаясь хлещущим громом, стрелял най-турсов батальон. Конные черные ленты вдали сломались, рассыпались и исчезли с шоссе".
Зауважимо, що Михайло Булгаков писав роман, а не хроніку подій. І бій, у якому брали участь юнкера під командуванням полковника Най-Турса, – це, насправді, тільки один з бойових епізодів, адже справжні масштаби зіткнення були ширшими, ніж у книзі. До речі, в цитованому вище уривку дано і відповідь на запитання, чому стіна має вибоїни від пострілів не лише гвинтівок, але й гармат – зверніть увагу на згадку про розриви шрапнелі. І ті гармати могли стояти не лише на самому шосе, а й на бічних вулицях та алеях інститутської садиби. А нападники могли не лише наступати на юнкерів з фронту, але й намагатися обійти їх з флангів. Ті, своєю чергою, всіляко намагалися їх зупинити. Тож, з огляду на те, як уважно ставився письменник до деталей у цьому, можливо, одному з найбільш київських в усій світовій літературі творів, з якою точністю змальовував історичне тло, можна майже зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що в житті було все так, як написано в книзі.
Певна річ, під час того бою повинні були зазнати ушкоджень і дерева в парку. Однак такі рани природа швидко заліковує, і побачити їх ми сьогодні просто не в змозі. А поламані гілки і дерева жителі навколишніх вулиць просто розтягнули на паливо – часи ж бо були дуже нелегкими…
Пореволюційні роки не були прихильними до інститутського парку. Але навіть те, що він зберігся і не пішов на дрова, вже було непогано. Щоправда, дбайливих садівників в інституті майже не залишилося – на їх утримання просто не вистачало коштів. Адміністрація і працівники піклувалися про розвиток парку в міру своїх знань і свого розуміння краси, тому він хоча й не занепадав, але поступово дичавів. Особливо після того, як на базі сільськогосподарського факультету КПІ було створено окремий навчальний заклад, який разом з усім викладацьким складом, допоміжним персоналом і студентами було переведено з Шулявки до Голосіїва.
Мир, війна, і знову мир
Певна річ, парк знову став загальнодоступним. Поступово увійшла в практику посадка нових дерев і кущів лише під час масових суботників, без урахування початкового плану просторових рішень. Деякі насадження, надто ті, які потребували особливого піклування, гинули, інші рідкісні дерева почали хворіти. Ретельно розплановані поляни заростали самосівами. До 40-х років ХХ століття в парку більш-менш добре збереглися лише залишки деяких алей, засаджених кущами і деревами одного виду. Хоча, звісно, від сухостою і сміття він очищався вчасно і стверджувати, що він занепав, було б несправедливим.
У період окупації Києва під час Другої світової війни в двох найстаріших корпусах КПІ – головному (тепер №1) і хімічному (тепер №4) – німці розмістили військовий шпиталь. Однак при цьому колишнім пожильцям, які з тих або інших причин не евакуювалися, було дозволено проживати в їхніх будинках, розташованих на території інституту. Вхід на неї, так само як і вхід до парку, залишилися вільними. Це було тим більше дивним, що трохи нижче правого крила головного корпусу, просто в парку, користуючись природним маскуванням, окупанти облаштували бензосховище Це не був склад паливно-мастильних матеріалів з вкопаними в землю цистернами і окремими спорудами для зберігання олив, а просто довгі штабеля бочок з бензином, що робило це місце особливо небезпечним. Якщо б радянська авіація, що час від часу робила нальоти на окупований Київ, скинула свої бомби на це сховище, пожежа, безумовно, знищила б і його, і парк, і корпус, і розташовані поруч житлові будинки. На щастя, цього не сталося.
Після звільнення Києва і відновлення роботи інституту парк був ретельно очищений від матеріальних залишків війни і знову став одним з улюблених місць відпочинку політехніків і мешканців навколишніх вулиць. З роками він все менше нагадував колишній регулярний парк "у французькому стилі" й ставав схожим на "англійський" (щоправда, без водойми), принцип формування якого сформулював у ХVІІІ столітті поет Олександр Поуп: "Природа не повинна бути забутою ні в чому… Керуйтеся духом місця". У парку КПІ природа тепер сама нагадувала про себе. Старі дерева стали домівками різноманітного птаства – окрім звичних для Києва горобців і синиць, тут жили зяблики, чижі, поповзні, дятли, сойки, сороки, галки, зустрічалися сови. А ще в парку водилися їжаки і кроти. В дуплах гніздилися колонії кажанів і цілі покоління білок, які взагалі стали його візитівкою: улюбленою справою завсідників стало годування їх з рук. Так само однією з принад парку стала його каштанова алея, яка простяглася на всю його довжину вздовж проспекту Перемоги.
Парк в інституті любили, за ним ретельно доглядали, ним пишалися. Тут було закладено алею почесних гостей інституту. У березні 1973 року парк за рішенням виконкому Київської міськради отримав статус об'єкта природно-заповідного фонду України як парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва. А 3 листопада 1967 року на початку алеї парку, яка від станції метро веде до головного корпусу, було урочисто відкрито пам'ятник-стелу викладачам і студентам КПІ, які загинули в роки Другої світової війни (скульптори Г.Морозова, О.Суровцев). Її виконано з тонованого бетону. З боку проспекту Перемоги – фігури юнака в гімнастьорці і дівчини, на лицьовій площині напис "Мужнім, самовідданим, непереможним", на зворотній – слова Андрія Малишка "Хто за свободу вийшов проти смерті, тому немає смерті на Землі". У 2005 р. перед стелою встановили бронзові плити з іменами київських політехніків, які загинули на фронті.
Утім, хоч яким ретельним був догляд за парком, фахового піклування йому не вистачало. І попри те, що кожної весни і кожної осені співробітники і студенти обов'язково проводили весь комплекс належних заходів задля збереження парку та його відновлення, деякі рослини хворіли. Самосіви почали забивати старі насадження, частині з них не вистачало світла. Кожна гроза, на які так багата київська весна, закінчувалася частковою, або навіть повною руйнацією аварійних дерев.
На початку нового тисячоліття
На початку нового тисячоліття стало зрозуміло, що парку потрібна реконструкція.
Проводили її організації не інститутські, а міські та районні в рамках виконання розпорядження міської влади від 2003 року "Про виконання робіт з благоустрою та реконструкції об'єктів зеленого господарства м. Києва".
На жаль, як це нерідко бувало, загалом правильне рішення приймалося поспіхом, і так само поспіхом, без широкого обговорення, почало втілюватися у життя.
Перша санітарна вирубка хворих дерев була проведена пізньої осені 2003 року. Вона викликала обурення серед частини студентів КПІ та жителів навколишніх вулиць і привернула увагу широкої громадськості та ЗМІ, оскільки, на думку деяких фахівців, була невиправдано широкою. Втім, після певної корекції та доопрацювання проєкту й початку планових посадок нових рослин обурення вщухло: парк дійсно лікували, а не збиралися звести, як підозрювали спочатку деякі гарячі голови. Було проведено розчищення згущень, обрізку дерев, уражених омелою, оновлено майже 50% території. Окрім того, проведено реконструкцію головної алеї та монумента загиблим політехнікам. Асфальт на головних алеях було замінено на екологічно чисті матеріали, перероблено систему освітлення. А відвідувачів на вході до центральної алеї парку тепер зустрічає гранітна стела – знак з написом "Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського".
Нині територія університету, в усякому разі, її історична частина, знов, як і колись, поступово перетворюється на суцільний парк. Поруч зі старими його насадженнями – однолітками університету – з'являються нові; за газонами й особливо рідкісними деревами постійно наглядають. Тут з'являються нові зелені об'єкти – сосновий гай за Науково-технічною бібліотекою, нові насадження і клумби на площі Знань перед нею. На обсадженій урочистими ялинами центральній доріжці перед входом до головного корпусу університету закладено алею зірок КПІ – на них викарбовано імена видатних його вихованців і викладачів. На алеях між навчальними корпусами – пам'ятники видатним науковцям та інженерам, життя та діяльність яких були пов'язані з КПІ, – Євгену Патону, Ігорю Сікорському, Костянтину Калініну, Сергію Корольову, Володимиру Челомею та іншим. Біля Державного політехнічного музею, який працює у структурі університету, на вічне зберігання встановлено гелікоптер, паротяг, літак, гармату і танк – зразки техніки, в розробленні яких брали участь славнозвісні випускники КПІ. Тут цікаво і дітям, і дорослим. Тут легко дихається. Тож і людей тут завжди багато – студентів, співробітників університету, молодих матусь з дітьми, пенсіонерів. Парк і галявини перед старим корпусом КПІ стали улюбленим місцем фотографування молодят, тож кожної суботи і п'ятниці тут можна побачити щасливих юнаків і дівчат у весільному вбранні та їхніх гостей. Парк живе і розвивається разом з університетом.