Невід'ємною сторінкою історії КПІ є його участь у загальнодемократичному русі країни, що здійснювався під гаслом демократизації вищої школи, свободи студентських об'єднань. Студенти вимагали ліквідації поліцейського нагляду у вищих навчальних закладах, висловлювали невдоволення репресивною політикою царизму. Уже навесні 1899 р., тобто у перший рік існування вузу, його вихованці взяли участь у всеросійському студентському страйку, спрямованому проти реакційної Політики властей. Уряд відповів на це виключенням з інституту, арештом і засланням 32 студентів — організаторів та активних учасників страйку. Проте студентські заворушення не припинялись упродовж 1900 р. Студенти вимагали повернення до інституту виключених.
Студентським рухом в інституті керував створений на початку 1899 р. Організаційний комітет [10, с. 122], до складу якого входили представники революційних груп, об'єднань, земляцтв. Він існував нелегально. Організаційний комітет мав тісний зв'язок з Київською радою об'єднаних земляцтв та організацій, яка розміщувалася у приміщенні університету і керувала всіма студентськими організаціями міста. До складу ради входили представники оргкомітету КПІ, у тому числі особливо діяльні його учасники А.І. Гусєв та О. В. Вінтер [10, с. 73]. Організаційний комітет і Київська рада земляцтв діяли досить активно. Вони знайомили молодь із ходом перших масових студентських заворушень, відгукувалися на найважливіші політичні події у країні, повідомляли про студентський рух в інших містах. Уряд запровадив суворий нагляд за студентами, переслідував студентські організацій влаштовував на кафедри вищих навчальних закладів реакційну професуру, а 29 липня 1899 р. видав «Тимчасові правила про студентські організації», якими передбачалися найсуворіші заходи щодо активних учасників студентського руху. На основі цих правил у січні 1901 р. 183 студенти Київського університету за участь у масових мітингах віддали у солдати.
Репресії уряду викликали хвилю протесту. Вибухнув загальний студентський страйк, який до березня 1901 р. охопив 35 навчальних закладів країни. У січні першими виступили студенти КПІ та університету, їх підтримали студенти і робітники Петербурга, Москви, Харкова та інших міст [33, с. 50].
11 березня 1901 р. у Києві знову відбулася демонстрація студентів університету, політехнічного та інших вузів. Разом з робітниками київських підприємств з червоними прапорами, співаючи «Марсельєзу», вони пройшли Хрещатиком. Цей спільний виступ справив великий вплив на зростання політичної свідомості і робітників, і студентів. Як зазначалося в прокламації Ради студентських організацій, демонстрація ще раз довела, що природним союзником студентства є робітничий клас, і тільки разом з ним протест молоді може стати грізною силою, з якою влада змушена буде рахуватися.
1901/02 навчальний рік характеризувався студентськими виступами, що мали політичну спрямованість, зокрема висувалися вимоги демократизації вищої школи. 24 жовтня 1901 р. у великій хімічній аудиторії відбувся загальноінститутський мітинг, на якому обговорювалося питання про реформу вищої школи. У прийнятій резолюції висловлювалося глибоке обурення тим, що в інституті не поновлено студентів, виключених за участь у студентських заворушеннях. Учасники мітингу вимагали повної автономії вищої школи, невтручання адміністрації у студентські справи, забезпечення права вступу до вищої школи всім бажаючим, незалежно від статі та національності [35]. На масовій сходці 5 грудня 1901 р. було прийнято рішення оголосити страйк, якщо до 20 січня 1902 р. уряд не видасть закон про автономію вищої школи. На цю сходку було запрошено директора інституту В. Л. Кирпичова, якого ознайомили з ухваленою резолюцією [10, с. 93]. Адміністрація поспішила відпустити студентів на різдвяні канікули і таким чином відвернути страйк. Та її надії не справдилися. 21 січня 1902 р. знову відбулася масова загальноінститутська сходка, що ухвалила рішення про початок страйку з припиненням занять [36, с. 487]. Незважаючи на категоричну заборону міністра фінансів страйкувати, студенти до занять не приступили, 5 березня 1902 р. інститут було закрито до осені. З метою припинення студентського руху поліція заарештувала та вислала з Києва найактивніших його учасників [37, с. 128]. Власті намагались заспокоїти студентство окремими поступками. 22 грудня 1901 р. було оприлюднено «Тимчасові правила про студентські установи», за якими студентам дозволялося під наглядом «учбового начальства» створювати просвітницькі гуртки, бібліотеки, обирати курсових старост та у виняткових випадках скликати студентські збори. Такі «свободи» не могли, звичайно, задовольнити демократичну молодь. Тому 2 — 3 лютого 1902 р. студенти університету, політехнічного та інших вузів разом з робітниками знову вийшли на вулиці міста з політичними гаслами. Відбулася сутичка з поліцією, з обох сторін були поранені. Поліція заарештувала понад 100 демонстрантів, серед яких 19 студентів [38, с. 30]. Виступи київських студентів переросли в новий всеросійський страйк. Політика загравання царизму із студентством завершилася, таким чином, провалом, запровадження нових правил було зірвано.
Однією з форм революційної пропаганди на той час були лекції. У приміщенні КПІ їх слухали сотні людей, переважно робітники, тут роздавали листівки, продавали нелегальні видання, збирали кошти для революційної роботи [10, с. 124]. Аудиторії інституту нерідко використовували для засідань і зборів різні революційні організації, що діяли за межами інституту. Міністерство внутрішніх справ у листі до міністра фінансів повідомляло, що «при обстеженні революційних організацій, які діяли у Києві, з'ясувалося: студенти Київського політехнічного інституту відіграють у місцевому революційному русі значну роль. Одна частина діє серед місцевих гуртків соціал-революціонерів і соціал-демократів, інша ж утворила особливу студентську антиурядову організацію і спрямувала свою агітаційну діяльність на неорганізовану частину студентства інституту...» [10, с. 124].
Про характер студентського руху, зростання його політичної спрямованості свідчить зміст листівки оргкомітету КПІ, виданої 2 жовтня 1903 р. У ній йшлося про те, що «... після наполегливої боротьби, після багатьох і тяжких жертв стало ясно, що без політичної свободи не може бути й академічної... що насамперед слід добиватися політичної свободи, а для цього треба покінчити із самодержавством... У нас виявився надійний союзник, пробудився робітничий клас... він свідомо став на шлях великої боротьби з існуючим ладом. Ось куди ми повинні повернути наші погляди, ось хто наш спільник. Там, у цих рядах, наше місце» [10, с. 129].
В інституті було обладнано склади революційної літератури і організовано підпільну друкарню. У червні 1904 р. поліція знайшла один з таких складів на даху головного корпусу і вилучила чотири пуди нелегальної літератури — брошури майже 100 найменувань, надруковані у Росії та за кордоном, близько 40 найменувань листівок. Там же зберігався гектограф та інші приладдя для друку [39, с. 5].
Різними були погляди професорів і викладачів інституту. Одні вимагали тільки поліпшення умов академічної роботи у межах існуючого ладу, інші намагалися досягти компромісу з властями. їм протистояла демократично настроєна група професорів і викладачів, яка прагнула реформувати вітчизняну вищу школу.
Прогресивна частина професури підтримувала зв'язок з робітниками. Уже в лютому 1900 р. за участю професора М. І. Коновалова у приміщенні інституту було відкрито недільну школу, в якій навчалися робітники заводу «Гретер і Криванек», інших підприємств. При інституті 1901 р. почали працювати також сільськогосподарські курси, на яких могли вчитися не тільки чоловіки, а й жінки. На курсах і в недільній школі заняття, які проводили професори і викладачі, мали демократичну спрямованість. Дізнавшись про це, царські власті незабаром їх заборонили [39, с. 106].
Частина професорів підтримувала демократичні вимоги студентів, у тому числі вимоги автономії вищої школи, позитивно впливала на більшість рішень ради інституту, що стосувалися студентського руху, а інколи й сама брала участь у студентських виступах. Наприкінці 1901 р. рада інституту звернулася з проханням до Міністерства фінансів про надання можливості вступати до інституту жінкам, а також усім бажаючим незалежно від віросповідання та національності і висловлювала протест проти втручання поліції у внутрішні справи закладу [37, с. 126]. Це рішення відповідало вимогам студентської сходки, що відбулася 24 жовтня 1901 р. [10, с. 88].
Бурхливо розгорталися події в інституті під час першої російської революції 1905—1907 рр. Розправа царизму над петербурзькими робітниками 9 січня 1905 р. стала причиною могутнього революційного вибуху в країні. У ті дні студенти і викладачі інституту зібрались у великій фізичній аудиторії на мітинг, щоб висловити свій протест. Власті, дізнавшись про це, вирішили зірвати його і заарештувати організаторів. Генерал-губернатор послав до інституту наряд поліції, зведений батальйон піхоти та сотню козаків [41, с. 103]. Студенти, забарикадувавшись, не впустили поліцію у приміщення, і через вікно біля головного входу водою з пожежного шланга відрізали поліції і козакам вхід до інституту. Після сходки студенти залишили будинок і вирушили в місто, де влаштували демонстрацію [42, с. 122]. Цей виступ студентів мав яскраво виражений політичний характер. Побоюючись, що інститут може стати центром політичних виступів, власті 15 січня 1905 р. прийняли рішення про його закриття, розраховуючи залякати таким чином студентів і припинити заворушення. Проте вузівська молодь продовжувала збиратися у приміщеннях КПІ. 21 січня Міністерство фінансів скасувало своє розпорядження про припинення занять. 31 січня 1905 р. у великій хімічній аудиторії зібралося близько 600 студентів та 14 професорів і викладачів. Після бурхливого обговорення ситуації збори постановили заняття в інституті не поновлювати до 1 вересня [43, с. 41]. Для остаточного розв'язання цього питання рада інституту провела опитування 1005 студентів, з яких 996 висловилися проти відновлення занять поточного навчального року.
Заняття в інституті, як і в усіх вищих навчальних закладах країни, було припинено. Студенти включилися у всеросійський студентський страйк, брали активну участь у зібраннях, сходках і демонстраціях трудящих міста. Так, 7 лютого 1905 р. у сходці робітників і службовців управління Південно-Західної залізниці взяли участь понад 200 студентів-політехніків. Велика сходка студентів Київського університету та політехнічного інституту відбулася також 21 лютого 1905 р.
Незважаючи на неодноразові вимоги властей відновити роботу навчальних закладів, заняття в КПІ, як і в інших вузах, не розпочинались до вересня 1905 р.
В атмосфері громадського піднесення уряд вирішив надати вузам автономію. 27 вересня 1905 р. було опубліковано «Тимчасові правила про управління вищими навчальними закладами», за якими професорам надавалося право обирати директора, його заступника і деканів, а студентам — збиратися на сходки. На ради вузів покладався обов'язок стежити за ходом навчального процесу. Уряд розраховував цим заспокоїти ліберальну професуру і відвернути студентство від революційного руху, проте ці надії не справдилися.
У вересні — жовтні 1905 р. політехнічний інститут став одним із центрів політичної пропаганди в місті. Тут майже щоденно відбувалися масові мітинги, їх учасники відкрито обговорювали політичні питання, розповсюджували нелегальну літературу, збирали кошти на придбання зброї. У мітингах брала участь студентська молодь, робітники, солдати [10, с. 174]. На мітингу 9 вересня, який тривав майже дев'ять годин, зібралося близько 3 тис. чоловік. Перед присутніми виступили 22 промовці, які закликали до повалення самодержавства [44, с. 612]. На мітинг 9 жовтня, як повідомила газета «Киевское слово», зібралося понад 5 тис. чоловік.
У стінах КПІ було прочитано лекції на теми: «Головні моменти у розвитку робітничого класу», «Про тактичні розходження між більшовиками та меньшовиками», «Аграрне питання та аграрна політика» тощо.
Щоб припинити революційну діяльність у стінах КПІ, за розпорядженням київського генерал-губернатора, поліція і війська 14 жовтня 1905 р. оточили інститут. На його територію пропускали тільки осіб, які тут мешкали. Того самого дня рада інституту висловила протест проти «воєнної блокади» [38, с. 36]. На 18 жовтня було призначено загальноінститутську сходку, але вранці з газет стало відомо про Маніфест 17 жовтня, в якому уряд обіцяв політичні свободи і скликання законодавчої Думи. Студенти, які зібралися в інституті, організовано вирушили на Думську площу (нині Майдан Незалежності), куди з усіх кінців міста сходилися тисячі людей. Події того дня завершилися розстрілом демонстрантів [38, с. 36]. І все ж, незважаючи на криваву розправу, революційна боротьба наростала. У великій фізичній аудиторії 30 жовтня відбулося перше засідання Київської ради робітничих депутатів (головою ради було обрано робітника заводу «Гретер і Криванек» Федора Алексєєва).
Робітники і революційно настроєні студенти КПІ, яких налічувалось уже понад 600 чоловік, готувалися до збройного повстання [10, с. 189]. У хімічній лабораторії для бойових дружин таємно виготовляли бомби [32, с. 107].
20 листопада 1905 р. у Києві запровадили воєнний стан. Почалися масові арешти. Міська рада робітничих депутатів змушена була піти в підпілля. Місцем свого перебування вона обрала фабрично-заводський район Шулявки, який називали «Шулявською республікою». Об'єднані у бойові дружини робітники ще в середині листопада вигнали звідси поліцію. Центром «республіки» був політехнічний інститут [37, с. 140].
За рішенням ради робітничих депутатів 12 грудня 1905 р. розпочався загальний страйк робітників Києва. Царські власті готувалися до розправи з страйкуючими. У ніч на 16 грудня війська оточили район Шулявки. Розпочалися вуличні сутички дружинників із солдатами, але сили були нерівними. 17 грудня урядові війська захопили Шулявку. Почалися обшуки та арешти. Членів Київської ради робітничих депутатів і активних учасників революційного руху було заарештовано [38, с. 38]. На територію інституту власті ввели війська. На квартирах деяких викладачів і багатьох студентів поліція також зробила обшуки. Ініціаторів революційних подій було заарештовано і вислано на три-чотири роки до віддалених місць Росії [45, с. 38].
Після розгрому «Шулявської республіки» страйкова хвиля у місті пішла на спад. Заняття в КПІ, як і в інших вузах почалися у вересні 1906 р., але з перших днів навчання студенти відновили революційну роботу. Київське охоронне відділення донесло Департаменту поліції, що університет і політехнічний інститут знову стали центрами антиурядової пропаганди і місцями зберігання зброї [46, с. 65].
22 вересня 1906 р. в одному з будинків КПІ, незважаючи на заборону генерал-губернатора переступати поріг інституту стороннім особам, відбулася конференція робітничих організацій сусідніх підприємств. Рух протесту студентів інституту не припинявся протягом усього 1906 р.
Після розпуску урядом першої Державної думи, 11 червня 1907 р. було запроваджено нові «Правила про студентські організації і проведення зібрань у стінах вищих навчальних закладів». «Правила...» фактично ліквідували вузівську автономію. Проте повністю витравити революційний дух у середовищі студентів уряду не вдалося. В інституті напівлегально діяли студентські організації, до складу яких входили кілька сот студентів, професори і викладачі [47, с. 256]. У вузі продовжувалось читання рефератів на політичні теми, розповсюджувалась революційна література, регулярно збиралися кошти для надання допомоги учасникам революційної боротьби, які перебували у в'язницях.
За даними Київського охоронного відділення, 1908 р. з 2 тис. студентів КПІ у революційному русі взяли участь понад 1000 чоловік [47, с. 256]. У 1907—1908 рр. протест студентів був спрямований насамперед проти запровадження нових «Правил...». У вересні 1908 р. замість колишньої ради студентських представників було створено новий студентський керівний орган — коаліційну раду.
Восени 1908 р. студенти КПІ, за прикладом студентів інших міст, активно підтримали всеросійський студентський страйк протесту проти наступу царизму на автономію вищої школи, що розпочався з ініціативи студентів Петербурзького університету. 24 вересня 1908 р. в інституті відбулася масова сходка, в якій взяли участь близько 1500 студентів. Велика фізична аудиторія не змогла вмістити усіх бажаючих. У прийнятій резолюції зазначалося, що політехніки рішуче протестують проти політики уряду і приєднуються до всеросійського студентського страйку. Студенти вимагали утвердження автономії вищої школи, свободи для розвитку науки і викладання, забезпечення можливості вступу до вузів абітурієнтів з певним освітнім цензом незалежно від статі і національності, визнання прав студентських представників і організацій [48, с. 187]. Боротьбу за автономію вищої школи підтримали прогресивно настроєні професори і викладачі.
Скасування нових «Правил...» вимагала також рада інституту. 4 жовтня 1908 р. на своєму надзвичайному засіданні вона схвалила текст доповідної записки в Міністерство фінансів, у якій повідомлялось, що загальностудентське зібрання 24 вересня відбулося з дозволу директора інституту, підкреслювалося, що заворушення серед студентів спричинилися подіями у вузах усієї країни. Рада вважала, що єдиною умовою відновлення нормального навчального процесу в інституті є скасування «Правил...» від 11 червня 1907 р. [10, с. 225]. На знак протесту проти запровадження нових «Правил...» у відставку подали директор інституту В.Ф. Тимофєєв, декани В.Г. Бажаєв, О.О. Радціг, В.Г. Шапошников, Є.О. Патон [49, с. 49]. Міністерство внутрішніх справ, з свого боку, зажадало звільнити з інституту професорів М.П. Чирвінського, М.М. Тіхвінського, Ю.М. Вагнера, О.В. Нечаєва, М.А. Артем'єва, Д.П. Рузського, С.А. Іванова, Є.П. Вотчала, А.В. Ключарова і директора інституту К.Т. Дементьєва [10, с. 242]. Водночас чорносотенна газета «Киевлянин» закликала взагалі закрити КПІ, а його будинки передати під казарми солдатам.
1910 р. в країні знову пожвавився революційний рух. Яскравим проявом цього став виступ робітників, інтелігенції, студентів на початку листопада. У ряді міст пройшли масові демонстрації, студенти КПІ з приводу смерті Л. М. Толстого оголосили траур, припинили заняття і направили делегацію до Ясної Поляни на похорон письменника [12, с. 27], взяли участь у демонстрації на Театральній площі. Як відзначалось у донесенні Київського охоронного відділення, демонстрація мала мирний характер, але коли прибули студенти-політехніки, з'явилась потреба у втручанні поліції. За участь у цій демонстрації 28 студентів було заарештовано [48, с. 151].
Хвиля студентських виступів поступово наростала. На сходках дедалі частіше обговорювалися політичні проблеми, схвалювалися політичного характеру резолюції. Так, наприкінці 1910 р. на студентських сходках в інституті було прийнято резолюції протесту проти знущання над політичними в'язнями і застосування смертної кари [10, с. 256]. У січні 1911 р. у вищих навчальних закладах студентські заворушення спалахнули з новою силою. Вони були спричинені розпорядженням властей, що підтверджували скасування автономії вищої школи, заборону студентських зібрань і організацій. У приміщення вузів дозволялося «у разі потреби» вводити війська і поліцію. Студенти Петербурзького університету на знак протесту проти свавілля властей закликали оголосити всеросійський студентський страйк. Студентство країни гаряче підтримало цей заклик. Коаліційна рада КПІ висловила намір приєднатися до всеросійського студентського страйку. У листівці від 21 січня 1911 р. зазначалося, що «студентство має відстоювати свої академічні права, боротися за них... Академічна боротьба перетворюється на політичну». Листівка закінчувалася словами: «Хай живе вільна школа у вільній країні» [10, с. 258]. Студентський страйк, розпочатий 29 січня 1911 р., продовжувався понад два місяці і завершився лише 8 квітня. На своїх сходках студенти жваво обговорювали поточні справи та політичні події, поширювали листівки, в яких йшлося про становище в країні, закликали до стійкості у боротьбі, єднання з робітниками. Київська охранка відзначала, що «на чолі студентського руху в місті Києві — Київський політехнічний інститут і з цілком визначеним революційним характером своїх виступів, що в інших вузах так яскраво не виражено» [10, с. 294]. Власті неодноразово намагалися придушити цей страйк, вводили в інститут посилені наряди поліції [10, с. 265]. У березні 1911 р. було заарештовано 12 студентів-активістів, яких звинуватили у належності до коаліційної ради. Страйк викликав співчуття і підтримку робітників [10, с. 286].
Проти урядового циркуляра про скасування автономії вищої школи виступав і професорсько-викладацький склад інституту. 31 січня 1911 р. рада інституту 21 голосом проти 8 ухвалила постанову, в якій стверджувалося, що «студентські заворушення, які охопили нині Київський політехнічний інститут поряд з іншими вищими навчальними закладами імперії, перебувають у безпосередньому зв'язку з циркуляром Ради Міністрів від 11 січня», що цим циркуляром «професорська колегія і директор позбавлені можливості вдаватися до відповідних заходів щодо підтримання нормального навчального життя». Рада інституту заявила, що з огляду на це вона знімає з себе відповідальність за навчальний процес [50, с. 29].
У відповідь на згадану постанову ради інституту Міністерство торгівлі і промисловості звільнило з роботи деканів хімічного (А.В. Нечаєва), інженерного (С.П. Тимошенка) і механічного (К.Г. Шиндлера) факультетів [51, с. 15]. Ще 17 професорам було оголошено догану [51, с. 4].
Рада інституту не погодилася з цим рішенням і послала до міністерства спеціальну делегацію з клопотанням про відновлення на роботі звільнених професорів. Однак це прохання міністерство не задовольнило. На знак протесту сім відомих учених-професорів — М.А. Артем'єв, М.М. Тихвінський, Д.П. Рузський, А.В. Ключаров, Ю.М. Вагнер, Л.В. Писаржевський, С.А. Іванов — 10 березня 1911 р. подали заяву про звільнення з роботи. Міністерство прийняло їхню відставку, оскільки це були переважно ті викладачі, усунення яких вимагали П. Столипін і київський генерал-губернатор.
Звільнення провідних учених послабило навчальну та наукову роботу в інституті. Більшість кафедр і навчально-допоміжних установ протягом тривалого часу залишалися без керівників [12, с. 29].
Поштовхом до нового піднесення масового руху у Києві стали ленські події квітня 1912 р. [134], а також провокаційний судовий процес, що відбувся у Києві 1913 р., так звана справа Бейліса [44, с. 664]. Вона, як зазначалось у листівці, надрукованій у КПІ, спрямована «одним кінцем проти єврейського народу, іншим — проти всієї Росії». Листівка закликала студентів взяти участь у страйку 25 вересня і висловити протест проти цього ганебного процесу [10, с. 312].
Дальше піднесення студентського руху в КПІ пов'язане з святкуванням 1914 р. 100-річчя від дня народження великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка. Прогресивна громадськість країни готувалась урочисто відзначити цю дату, але царський уряд заборонив будь-які заходи щодо вшанування поета. Місцева влада доклала значних зусиль, щоб не допустити в ювілейні дні публічних зібрань, виступів, розповсюдження творів Т. Г. Шевченка, постановки його п'єс [28, с. 33]. З гнівом та обуренням сприйняла такі кроки уряду демократична громадськість країни. Вона закликала висловити протест проти «гонителів Шевченка», «залишків кріпосницького варварства». У розповсюдженій 27 лютого прокламації зазначалося: «У день пам'яті поета... приєднуйтесь до загального протесту проти урядового гноблення, протестуйте проти поневолювачів ваших прав і прав націй» [52, с. 525].
Найактивнішу участь у підготовці та проведенні ювілейних урочистостей взяла молодь. Вона стала ініціатором створення Київського загальноміського особливого комітету для організації студентських виступів, до якого, крім студентів-українців, увійшли представники польського, грузинського та вірменського земляцтв. Вони видрукували листівки із закликом широко відзначити шевченківські дні, організувати читання російською, українською та польською мовами творів поета. 25—26 лютого молодь вийшла на демонстрації, протестуючи проти царської політики національного гноблення, організувала мітинги і збори. Під час сутичок із чорносотенцями і поліцією 26 лютого було заарештовано понад 100 студентів, в тому числі й політехніків [10, с. 317].
З початком першої світової війни у Києві як прифронтовому місті було запроваджено воєнний стан і посилено військово-поліцейський режим. Восени 1914 р. у КПІ утворилися нелегальні студентські гуртки, в яких обговорювались становище в країні, події у місті та інституті. У лазареті, влаштованому на його території, студенти активно провадили революційну пропаганду серед поранених солдатів [10, с. 322], розповсюджували листівки із закликами до політичних страйків. Так, листівки Комітету української молоді і загальнокоаліційної ради вищих шкіл Києва закликали до політичного страйку в день народження Т. Г. Шевченка [53, с. 134]. У квітні 1915 р. поширювалась листівка із закликом відзначити річницю ленських подій протестом проти самодержавства [54, с. 115], у лютому 1916 р. з'явилась листівка коаліційного комітету вищих навчальних закладів Києва із закликом приєднатися до одноденного всеросійського страйку на знак протесту проти суду над робітниками, які входили до складу IV Державної думи. В надрукованій у квітні 1916 р. листівці група студентів-політехніків вимагала припинення війни та повалення самодержавства [10, с. 326]. На зібранні студентів вузу, що відбулося в квітні 1916 р., було висловлено впевненість у необхідності якнайшвидшого припинення війни [10, с. 327].
Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції викликала велике революційне піднесення в усій країні. По Києву прокотилася потужна хвиля мітингів і демонстрацій. Із Лук'янівської в'язниці було звільнено політичних в'язнів, розгромлено охоронне і жандармське відділення, роззброєно поліцію. Студенти-політехніки зняли з уніформи наплічники з вензелями Олександра II. 1 березня 1917 р. на Думській площі відбувся багатотисячний мітинг, в якому активну участь взяли студенти вузу. Масова сходка студентів схвалила резолюцію про продовження революційної боротьби спільно з робітниками міста [12, с. 35].
Революційні події у місті наростали. Вранці 16 березня 1917 р., в «день свята революції», з усіх районів до центру міста попрямували колони робітників, студентів і солдатів. Брест-Литовське шосе заполонила багатотисячна колона з Шулявського району. До робітників заводу «Гретера і Криванека» приєднувалися все нові групи робітників, майстрів з інших заводів. Політехніки до цього свята підготувалися заздалегідь. Уже о сьомій годині ранку вони зібралися біля головного корпусу інституту і дружними рядами влились у загальну колону. Багато студентів, як і робітників, тримали в руках стяги, плакати і гасла, а груди прикрасили червоними стрічками [44, с. 238].
За прикладом робітників студенти київських вузів утворили раду студентських депутатів з представниками від усіх вузів міста. Збори студентських депутатів, що відбулися 24 березня 1917 р., висловили довіру коаліційній раді і більшістю голосів ухвалили рішення про те, що до ради студентських депутатів і коаліційної ради повинні обиратися представники тільки від соціалістичних партій. З ініціативи коаліційної ради, студентських організацій університету і КПІ 1 червня 1917 р. у Києві було відкрито клуб студентської молоді [10, с. 344]. З березня 1917 р. політехнічний інститут знову став місцем проведення масових студентських сходок, мітингів і зібрань. Студенти, викладачі, службовці інституту тепер уже відкрито обговорювали різні питання загальнодержавного та інститутського життя, вимагаючи передусім демократизації органів управління інститутом. На одному з таких зібрань коаліційній раді було доручено розробити програму участі студентів в органах управління КПІ. Для підтримання порядку і охорони інституту згідно з рішенням загальноінститутського зібрання було створено студентську міліцію і товариський суд [10, с. 334].
Професори, викладачі та лаборанти, звільнені за наказом властей 1911 р. як неблагонадійні, повернулися на роботу. У жовтні рада робітничих і солдатських депутатів Шулявського району звернулася до ради інституту з проханням організувати силами інституту читання публічних лекцій для робітників і солдатів району, а також надати приміщення для занять, що проводила районна рада робітничих і солдатських депутатів. 6 жовтня 1917 р. рада інституту ухвалила рішення про читання публічних лекцій з окремих проблем і виклад популярних систематичних курсів. Для організації цієї роботи було створено спеціальну комісію. До її складу увійшли професори В. А. Синцов, В. М. Чирвінський, В. Г. Шапошников, В. П. Устьянцев, К. К. Симінський.
Жовтневі події 1917 р. у Петрограді мали значний вплив на становище в Україні. Як свідчать документи, КПІ на той час став одним із центрів підготовки нового виступу в Києві. 9 листопада 1917 р. загальні збори членів районної ради робітничих і солдатських депутатів обрали революційний комітет Шулявського району для його підготовки. У приміщенні інституту розмістився районний штаб червоногвардійських робітничих загонів на чолі з В. М. Довнар-Запольським. Студентство активізувало свої дії у боротьбі за демократизацію управління навчальними закладами. Вироблені коаліційною радою рекомендації під назвою «Положення про мінімум вимог демократизації вищої школи» 2 листопада було подано до ради КПІ [10, с. 336]. У цьому документі висувалися вимоги визнання правомочності студентських представницьких органів, участі студентства в управлінні вузами, забезпечення повної свободи сходок і студентських організацій, дозволу відвідувати лекції і бібліотеку інституту усім бажаючим тощо (всього 15 вимог) [55, с. 168]. Проте рада інституту визнала неприйнятними низку вимог, що нібито призводять до зниження академічного рівня підготовки фахівців. Тільки 25 листопада 1917 р. під тиском громадськості рада інституту узаконила деякі з цих вимог, зокрема надання студентам свободи сходок і організацій у стінах інституту, а також відвідування лекцій та бібліотеки сторонніми особами, які бажають отримати вищу технічну освіту [56, с. 69].
2 грудня 1917 р. на зібранні студентів було обрано виконавчий комітет, якому доручалось активізувати боротьбу за здійснення демократичних реформ в інституті і визнання всіх пунктів «Положення...» [57, с. 64].
Студентський рух, що розгорнувся у країні наприкінці XIX — на початку XX ст., був складовою частиною загальнонародної боротьби проти самодержавства та реакції, за демократію. Помітне місце у ньому займали виступи молоді вищих технічних навчальних закладів, зокрема КПІ.