Нарис історії

За перші пожовтневі роки і в період громадянської війни, незважаючи на політичні зміни в Україні, КПІ залишався вищою школою старого типу.

З перших днів війни багато викладачів і співробітників, випускників і студентів інституту добровільно і через мобілізацію поповнили Червону Армію.

У Ташкенті інститут розмістився на базі Середньоазіатського індустріального інституту (САІІ) і спершу існував як самостійний вуз. У його складі функціонували 4 факультети і 12 кафедр, на яких навчалася 31 група студентів другого — п'ятого курсів. Планувалось розпочати навчання з вересня і проводити заняття переважно у вечірні години, частину кафедр і студентів передати до складу САII.

Невід'ємною сторінкою історії КПІ є його участь у загальнодемократичному русі країни, що здійснювався під гаслом демократизації вищої школи, свободи студентських об'єднань.

У КПІ продовжувалось інтенсивне будівництво. 1970 р. у новому лабораторному корпусі площею понад 10 тис. м2 відсвяткував новосілля факультет радіоелектроніки. Тривало будівництво корпусу факультету гірничої електромеханіки, було розпочато роботи по спорудженню корпусу теплоенергетичного факультету. Інститутська науково-технічна бібліотека нараховувала на 1 липня 1970 р. понад 1,5 млн книжок з усіх галузей. Вона обслуговувала 24 135 читачів.

У червні 1898 р. було оголошено перший прийом заяв до інституту. Відповідно до Статуту, до вступних іспитів допускалися всі бажаючі, які мали атестат про закінчення гімназії, реального училища або інших середніх навчальних закладів, що прирівнювалися до гімназії.

У січні 1922 р. інженерно-будівельний інститут було реорганізовано у факультет інженерів шляхів сполучення в складі КПІ. 26 серпня 1922 р.

Заняття в інституті розпочалися 1 вересня 1898 р. [6, с. 4] у приміщенні, збудованому для комерційного училища (вул. Воровського, 24), яке на рік взяв в оренду інститут. До початку наступного навчального року вже було споруджено хімічний павільйон і механічні майстерні.

Наприкінці XIX ст. економічний розвиток Росії набрав швидких темпів. Інтенсивно розвивалася вугільна, металургійна, машинобудівна, легка, харчова галузі промисловості, сільське господарство. Разом з тим скрізь відчувалася гостра нестача інженерів, техніків, агрономів. За офіційними даними 1892 р. з 27132 управляючих фабриками і заводами Росії технічну освіту мали всього 2076, тобто 7,5%, вищу спеціальну освіту - менше 1 % [1, с. 55].