У січні 1922 р. інженерно-будівельний інститут було реорганізовано у факультет інженерів шляхів сполучення в складі КПІ. 26 серпня 1922 р. наказом НКШС за № 1366 інститут було включено до числа патронованих вищих навчальних закладів, призначено 50 студентам стипендії і забезпечено робочі місця для літньої практики [19, с. 7]. Спочатку на факультеті інженерів шляхів сполучення готували технічний персонал для сухопутних і водних шляхів України, пізніше — фахівців з експлуатації залізниць і повітряних шляхів сполучення [14, с. 12]. За даними реєстрації студентів, уперше здійсненої взимку 1922 р., їх налічувалося 2081, 1921/22 н. р. закінчили інститут усього 75 чоловік [15, с. 11]. Восени 1922 р. до вузу було зараховано 510 студентів, з них робітників — 138, селян— 111, трудової інтелігенції і службовців— 261.

Група досвідчених робфаківців на початку 1922/23 н. р. відремонтувала чотири парових котли, що не працювали з 1916 р. Усі приміщення інституту почали опалюватися і постачатися водою.

1923 р. було проведено ремонт приміщень і відновлено технічне обладнання лабораторій, створено авіаційні майстерні, радіотехнічну лабораторію, дослідну станцію сільськогосподарського виробництва, електромеханічну лабораторію, майстерні для ремонту точних приладів тощо. Було відновлено роботу бібліотеки, здійснено переоблік книжок, розпочато регулярну підписку на газети та журнали, у тому числі закордонні. Навчальний процес поступово стабілізувався. Зусиллями предметних комісій було складено навчальні плани, програми курсів, розроблено нові методи викладання і, найголовніше, здійснено поступовий перехід від лекційного навчання до лабораторного вивчення наук, практичної роботи на підприємствах, встановлення зв'язку науки з виробництвом [14, с. 34].

1 вересня 1922 р. на базі агрономічного факультету було створено сільськогосподарський інститут. Його ректором став проректор КПІ проф. І.І.Касьяненко [15, с. 10]. Два інститути — політехнічний і сільськогосподарський — разом з їх робфаками, профкомами склали єдиний навчальний Комбінат.

Якщо 1922 /23 н. р. зусилля колективу інституту спрямовувалися на відновлення вузівського господарства, то 1923/24 н. р. — на удосконалення і розробку навчальних програм з урахуванням цільового призначення вузу — випускати інженерів-організаторів широкого профілю, оскільки кадри вузьких технічних фахів готували технікуми. 1924/25 н. р. великих зусиль доклав інститут до подальшого розширення зв'язків з промисловістю, організації літньої виробничої практики тощо [18, с. 40].

Зауважимо, що з червня 1923 р. обов'язковим елементом навчального процесу в інститутах та технікумах стала літня виробнича практика [20, с. 6] протягом 2—2,5 місяців. Студенти інституту після першого курсу мали практику в учбових майстернях і лабораторіях під керівництвом викладачів, після другого і третього — на підприємствах республіки (20—25 % навчального часу) [21, с. 67]. Для організації виробничої практики у вересні 1923 р. при Укрголовпрофосвіті було створено центральну комісію. Аналогічні комісії створювалися також у вузах України. Розробкою планів проведення практики займалися методичні та предметні комісії навчальних закладів. Запровадження обов'язкової виробничої практики у навчальний процес було справою нелегкою, оскільки державні підприємства виявились неспроможними надати потрібну кількість робочих місць студентам і виділити кошти на їхнє утримання. Предметні комісії вузів не встигали вчасно розробляти плани і програми проведення практики, не було належного контролю за її проходженням з боку адміністрації. Робота студентів, яких часто використовували не за фахом [2, с. 167], мала низьку ефективність.

Загалом 1923/24 н. р. виробничу практику мали лише 30% студентів. З часом механізм її проведення вдосконалювався, що сприяло безпосередньому поєднанню навчання у вищій школі з завданнями розвитку господарського будівництва [22, с. 729].

До 1925 р. було розроблено нові шляхи та методи підвищення успішності, зміцнення дисципліни студентів, установлено жорсткі терміни навчання. Відвідування лекцій, семінарів та інших видів занять стало обов'язковим. Це сприяло позитивним змінам у навчальному процесі [23, 24, с. 408. 11], хоча рівень успішності залишався невисоким. Такий стан справ можна пояснити як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками: матеріальна незабезпеченість, використання студентів на організаційній та адміністративно-господарській роботі, надмірна завантаженість громадськими дорученнями, низький початковий загальноосвітній рівень [25, с. 512].

Тому в наступні роки вживалися додаткові заходи щодо підвищення успішності студентської молоді: здійснювався перехід на денну форму навчання, створювалися гуртки і комісії для поглиблення наукової організації праці. Навчальний процес поступово стабілізувався, налагоджувався облік успішності. Випускники інженерно-технічних вузів, і зокрема КПІ, ставали висококваліфікованими фахівцями, відомими інженерами, вченими, викладачами вузів.

Серед випускників КПІ тих років — академіки АН УРСР С.В.Серенсен, Б.С. Лисін, академік АН СРСР Б.М. Вул; члени-кореспонденти АН УРСР, професори В.Ю. Васильєв, І.Я. Штаєрман, Ф.П. Бєлянкін, Ю.Д. Соколов, Г.Й. Сухомел, В.О. Ізбеков, П.П. Буштедт; провідні викладачі інституту професори С.С. Рудник, Г.М. Городецький, І.Д. Горбачевський, І.Т. Швець та ін. [2, с. 320].

На механічному факультеті в 1924—1926 рр. вчився С.П.Корольов — академік, генеральний конструктор перших у світі штучних супутників землі і космічних кораблів. « Наша країна і вся світова наука в особі акад. С. П. Корольова мала вченого, чиє ім'я завжди пов'язуватиметься з одним із великих завоювань науки і техніки всіх часів — відкриттям ери освоєння людством космічного простору »,— говорив академік М.В. Келдиш. « Для мене Сергій Павлович був взірцем великого вченого і людини, тим ідеалом, до якого всі мають прагнути »,— підкреслював акад. Б.Є. Патон — випускник КПІ. У центральному корпусі КПІ є аудиторія ім. С.П. Корольова, на ознаменування його заслуг на будинку інституту встановлено меморіальну дошку. [В 2008 році С.П. Корольову на території кампусу КПІ встановлено пам'ятник – webmaster].

Внаслідок роботи, проведеної у 1921 — 1925 рр., в інженерно-технічних вищих навчальних закладах поступово налагоджувався навчальний процес, вироблялися нові принципи навчання, намітилося зближення вузів з виробництвом.

Слід зауважити, що навчальні плани і програми вузів того часу не були впорядкованими, їхній зміст щорічно змінювався [26, с. 210]. Відчувалась гостра нестача навчально-методичної літератури. Так, 1923/24 н. р. випуск фізико-математичної, технічної літератури в Україні становив лише 5 % загального тиражу книг державного видавництва, до того ж науковий і методичний рівень цієї літератури не завжди відповідав вимогам часу [3, с. 119].

Кардинальні зміни соціального складу студентів у бік його пролетаризації зумовлювалися наявністю робітничих факультетів, що мали на меті дати протягом короткого часу знання в обсязі програми середньої школи. Здійснювався класовий підхід у відборі студентів приймальними комісіями. Завдяки здійсненню політики пролетаризації вузів 1922 р. лави студентів поповнили представники робітників і селян. У КПІ їх навчалося 249 чоловік, що становило приблизно 50 % загального набору [27].

Соціальний склад студентів певною мірою регулювався так званими соціальними чистками — перерегістраціями тих, хто навчався. У листопаді 1921 р. колегія Головпрофосвіти виробила « Положення про проведення перерегістрації студентів », на основі якого інститути вивільнялися від « антирадянських елементів і осіб, які числилися формально » [15, с. 10]. Внаслідок першої перереєстрації (1921) із вузів республіки було виключено 11 тисяч студентів, другої (1922) — 1500, третьої (1924) — 5645, що становило 20% загальної кількості студентів. Слід зауважити, що подібні «чистки» навряд чи сприяли загальному піднесенню культури країни, не відповідали справді демократичним принципам соціальної справедливості. «... Під гаслом пролетаризації школи і науки було розірвано спадкоємність знань, припинили існування цілі наукові галузі і спрямування, країна виявилася в ізоляції від світової гуманістичної думки » [28, с. 8].

Розв'язання проблеми пролетаризації вузів вимагало поліпшення умов життя і навчання студентів вихідців з робітників і селян. У цьому напрямку було зроблено чимало. За станом на 20 грудня 1923 р. в інституті державні господарські стипендії одержували 20 % студентів і всі слухачі робфаків. Кількість стипендій збільшувалася рік у рік, але це зростання все ж відставало від темпів росту кількості студентів і аж ніяк не забезпечувало прожиткового мінімуму. Тому, окрім стипендій, до 1924/25 н. р. держава забезпечувала студентів харчуванням і одягом [3, с. 87]. Було досягнуто помітних успіхів у справі підготовки кадрів української національної інтелігенції, оскільки питома вага студентів-українців у КПІ [З, с. 89] постійно зростала і 1924/25 н. р. досягла 45%. Хоча викладання українською мовою було не обов'язковим для технічних вузів, все ж у них досить успішно здійснювався принцип українізації [2, с. 59]. Отже, КПІ поступово заліковував рани, нанесені громадянською війною, вдосконалював свою структур, характер діяльності. « Без захоплюючого піднесення і бурхливої енергії пролетарського студентства..,— писав у звіті ректор інституту В. Ф. Бобров,— без активного залучення до роботи прогресивної професури і всього колективу робітників і службовців знадобилися б десятки років на проведення наміченого плану при тих коштах, що їх мав інститут, або ж навпаки, щоб виконати ці роботи за 5-річний термін за звичайних умов потрібні були б великі матеріальні затрати.

Досить сказати, що студентська трудповинність, запроваджена 1921 р., принесла інституту понад 80 тис. робочих годин, не враховуючи праці студентства і робфаківців, які добровільно працювали — ця трудповинність збереглася в КПІ до 1925 р. Проведена у важких матеріальних умовах значна робота дала можливість підготувати вже 1924/25 н. р. майже максимум довоєнного випуску інженерів на всіх факультетах інституту» 120, с. 5].