За перші пожовтневі роки і в період громадянської війни, незважаючи на політичні зміни в Україні, КПІ залишався вищою школою старого типу. Як і чимало інших вищих навчальних закладів, він зберігав сталу структуру: в інституті функціонували чотири факультети — механічний, інженерний, хімічний і агрономічний, а влітку 1918 р. було створено електротехнічний факультет [1, с. 33]. Число студентів сягало 1458 чоловік [2, с. 57]. Серед них переважали вихідці з дворянства (30 %), духівництва, купецтва і промисловців (16 %), досить високою була питома вага міщан (34 %), заможних селян (17 %), 2,5 % становили іноземці [2, с. 55].
Заняття в інституті продовжувались до листопада 1918 р. За розпорядженням Директорії інститут, як і інші вузи, де викладання проводилось російською мовою [1, с. 34], було закрито. Навчання відновилося на короткий час з січня — лютого 1919 р. після визволення України від німецько-австрійських та антантівських військ і продовжувалось до серпня, тобто до захоплення Києва армією Денікіна.
Декретом радянського уряду наприкінці січня 1919 р. усі вузи України підпорядковувалися Наркомосу республіки і бралися на утримання держави [4, с. 37]. У лютому 1919 р. було створено державну комісію для підготовки реформи вищої школи. Декрет Раднаркому від 2 березня 1919 р. «Про вступ до вищої школи» відкривав дорогу до вузів усім бажаючим, навіть особам, які не мали дипломів і посвідчень про освіту.
Згідно з постановою відділу вищої школи Наркомосу УСРР від 28 травня 1919 р. в усіх вузах республіки мали читати лекції і проводити практичні заняття у вечірні години для робітників [5, с. 24]. Від 1 березня 1919 р. було скасовано плату за навчання, запроваджено соціальне забезпечення студентства. Одним із важливих завдань залишалась реорганізація управління вищими навчальними закладами України. 11 березня 1919 р. відділ вищої школи Наркомосу УСРР видав постанову, за якою керівництво науковою, навчальною і просвітницькою роботою вузу доручалося відповідним радам. Наукова рада повинна була організувати науково-дослідну роботу, навчальна — керувати навчальним процесом, просвітницька — поширювати знання серед населення. Керівництво господарською діяльністю вузу покладалося на господарський комітет. Управління вищим навчальним закладом зосереджувалося в руках комісара, призначеного Наркомосом УСРР [3, с. 48]. Так, комісаром КПІ був призначений Ф. Блохін [6, с. 2]. В інституті почали працювати науково-навчальна, наукова і факультетська ради, господарський комітет.
Число професорів та викладачів на хімічному факультеті на той час сягало 50 чоловік (Є.П. Вотчал, Г.Г. Де-Метц, Д.К. Добросердов, І.Д. Жуков, В.П. Іжевський, В.А. Косинський, М.П. Чирвінський, В.Г. Шапошников та ін.), на механічному — 55 (К.X. Абрамович, Є.П. Бабич, М.О. Воропаєв, І.М. Ганицький, Г.М. Губарєв та ін.), на інженерному — 46 (О.П. Артем'євський, М.С. Брагінцев, П.В. Воронець, М.Б. Делоне, В.П. Єрмаков, П.Ф. Єрченко, В.Ф. Іванов та ін.), на електротехнічному — 26 (К.Ф. Аралович, П.В. Воронець, О.Г. Гольдман, Г.Г.Де-Метц, Д.К. Добросердов, А.В. Круковський, М.Л. Кучеров, Я.М. Маркович та ін.), на агрономічному — 40 чоловік (В.В.Колкунов, В.П.Устьянцев, Г.А. Левітський та ін.) [7, с. 11]. Всього на 1 квітня 1919 р. професорів та викладачів КПІ налічувалося 172 чоловіки [8, с. 140].
До органів управління інститутом входили студенти, викладачі, асистенти і службовці. Наприклад, у раді агрономічного факультету працювали студенти М.Г. Лаптійчук, Д.Т. Пархоменко, викладач Г.А. Левітський, асистент К.І. Павловський [9, с. 70].
Голова господарського комітету Я.М.Маркович в одній з доповідних записок відзначав, що з приходом денікінців « Київський політехнічний інститут почав жити за старим статутом. Рада інституту ухвалила: прийом на перший курс не проводити і лекцій не читати. Дозволялися часткові заняття з креслення, проектування, а також захист спеціальних проектів. Студентів навчалося дуже мало, господарське життя інституту ледь тліло. Службовці отримували платню, яка не відповідала на той час цінам на товари першої необхідності » [1, с. 33]. На 1 січня 1920 р. в інституті залишилось 75 професорів та викладачів, 20 лаборантів. Значно зменшилося число студентів.
На початку 1920 р., після визволення від денікінців, діяльність вузів відновилася. В країні відчувалась гостра потреба у кваліфікованих кадрах, треба було відбудовувати зруйноване господарство. В зв'язку з цим велика відповідальність покладалася на керівні органи народної і професійної освіти. Зокрема діяльністю вузів на місцях керували управління вищими школами, які підпорядковувалися безпосередньо Наркомосу УСРР. В управліннях працювали науково-академічний, адміністративно-академічний, господарсько-фінансовий відділи, а також відділ соціального забезпечення студентів.
9 червня 1920 р. Наркомос УСРР видав « Інструкцію управлінням вищої школи на місцях », що стала тимчасовим Статутом вузів. У ній визначалися напрями перебудови навчально-методичної роботи і реорганізації вузів, зокрема передбачалися перегляд навчальних планів і програм, поєднання теоретичного вивчення матеріалу з тривалою виробничою практикою. Для прискореного випуску фахівців пропонувалося запровадити трисеместрову систему навчання, підвищити дисципліну, поліпшити методи викладання, створити нові органи внутрішнього управління вищими навчальними закладами — вузівські ради і їх президії, до роботи в яких залучати представників організованого студентства [3, с. 57].
Проблемами внутрішнього життя КПІ займалися факультетські ради і об'єднані зібрання їх президій. Функції президії полягали у визначенні та формуванні структури факультетів, розгляді і затвердженні річних науково-навчальних звітів, відрядженні представників на з'їзди і конференції тощо [10, с. 96]. Голова і секретар об'єднаного зібрання президій стежили за втіленням у життя декретів і розпоряджень Наркомосу УСРР, підтримували зв'язок з ним від імені вищого навчального закладу, зберігали печатку вузу [10, с. 98]. Крім того, в інституті було створено господарський комітет під головуванням проф. Я.М. Маркевича. Об'єднане зібрання президій очолив проф. М.А. Прилєжаєв, головами рад механічного факультету були проф. О.Я. Ступін, інженерного — проф. Є.О. Патон, хімічного — проф. М.А. Прилєжаєв, агрономічного — проф. Є.П. Вотчал, електротехнічного — А.В. Круковський. До об'єднаного зібрання факультетських рад інституту, президій факультетських рад, господарського комітету входили 162 представники від студентства. В інституті налічувалось 58 навчально-допоміжних установ. Особовий склад інституту включав 266 чоловік [10, с. 96]. Навчальну роботу забезпечували кафедри математики, механічної технології, фізики, електротехніки, будівельного мистецтва і архітектури, хімії, хімічної технології, технології будівельних матеріалів, металургії, ботаніки, зоології, землеробства, зоотехніки, сільськогосподарської економіки і статистики, геології і мінералогії, політекономії і статистики [10, с. 96].
За часів громадянської війни чисельність студентів у вузах України була дуже нестійкою. Так, на 4 серпня 1920 р. у КПІ навчалося 5324 студенти, прийняті до вузу в попередні роки, і 1117— у липні 1920 р., тобто всього 6441 чоловік [10, с. 96]. Це збільшення пояснюється тим, що багато студентів було зараховано формально. Наприклад, на хімічному факультеті із 863 студентів за списком у січні 1921 р. відвідували заняття тільки 177 [11, с. 4]. Слід зауважити, що на той час КПІ був об'єднаний з Вищим технічним інститутом, в якому налічувалося 200 студентів [9, с. 59].
У травні 1920 р. Наркомос УСРР видав розпорядження про відкриття літнього семестру і створення у технічних вузах спеціальних комісій для організації прискореного випуску інженерів. У постанові Раднаркому УСРР від 5 липня 1920 р. « Про прискорення випуску інженерів » визначався термін прискореної підготовки — від 1 липня до 1 листопада 1920 р. До занять допускалися практично всі студенти старших курсів, здатні за чотири місяці виконати навчальні завдання, на які в звичайних умовах відводилося рік чи два. Підприємства, установи, військові частини зобов'язувалися відряджати до інститутів усіх, хто не завершив навчання і хотів це зробити за короткий час. Допущені до занять прискореного циклу оголошувалися мобілізованими і забезпечувалися пайком [12, 13, с. 229, 43].
На 10 серпня 1920 р. у КПІ таких студентів навчалося 192, з них на механічному факультеті — 63, інженерному — 59, хімічному — 38, агрономічному — 32 [10, с. 96]. Для занять з ними було залучено 90 професорів і викладачів.
Проте громадянська війна, і зокрема вторгнення в Україну біло-поляків навесні 1920 р., негативно позначилося на роботі КПІ. Наукове, навчальне і господарське життя ледь тліло, розкрадалося цінне інститутське майно. Наказом Управління вищої школи від 8 листопада 1920 р. за № 184 [15, с. 5] інститут у зв'язку з занепадом його науково-педагогічної і господарської діяльності й невідповідністю вимогам сучасного життя закривався, а його особовий склад звільнявся. Усі викладацькі і службові штатні посади оголошувалися вакантними. До передачі справ і майна новому особовому складу звільнені працівники залишалися на місцях і виконували свої обов'язки, отримуючи за це належну платню.
Для реорганізації КПІ в листопаді 1920 р. було створено організаційну раду, до якої увійшов 21 чоловік (О.П. Артем'євський, В.Ф. Бобров, С.Ф. Веселовський (голова), О.Г. Гольдман, А.М. Качаловський, І.А. Ладиженський та ін.). Зауважимо, що до неї входили також представники від інститутських громадських організацій. Організаційна рада, відповідно до наказу, на рік обрала ректора, секретаря і деканів, секретарів факультетів (механічного, інженерного, хімічного, агрономічного, електротехнічного), які після затвердження Управління вищої школи приступили до роботи. Організаційна рада інституту мала складати навчальні плани і вирішувати організаційні питання стосовно науково-навчального і господарського облаштування інституту, кадрові питання [16, с. 1]. Обраний ректор і декани факультетів утворили тимчасове правління інституту, яке у своїй роботі керувалося постановами організаційної ради і було його виконавчим органом. Організаційна рада працювала з 10 листопада 1920 до 22 березня 1921 р. Особовий склад інституту за цей період майже не змінився, але поступово в ньому сформувалася активна група, яка вносила позитивні зміни у роботу вузу і розбудовувала його на новій основі. До неї увійшли найініціативніші професори, викладачі, студенти.
Організаційна рада і призначена нею комісія встановили, що студентська маса «деформована». Для виправлення становища кожному студенту чи групі студентів надавалася можливість укладати приватні угоди з професорами чи викладачами і складати їм заліки. Оскільки інститут не опалювався, заняття відбувалися на квартирах професорів. Облік студентів і занять не проводився, навчальні плани і програми не переглядалися, залишалися дореволюційними. Особлива увага засереджувалася на навчанні студентів прискорених випусків. На 1 жовтня 1920 р. в інституті налічувалося 249 студентів цієї категорії, в тому числі на механічному факультеті — 85, інженерному — 74, хімічному — 46, агрономічному — 44. За станом на 1 листопада 1920 р. на інженерному факультеті навчалось 76 студентів (середня успішність 40,4 %), механічному — 81 (53,5%), хімічному — 52 (94,4 %), агрономічному — 39 (55,3 %), проте закінчили інститут лише два студенти. Отже, результати навчання, навіть студентів прискорених випусків, виявилися незначними [15, с. 7].
Організаційна рада і правління на чолі з проф. С.Ф.Веселовським доклали багато зусиль до того, щоб упорядкувати навчальний процес. Було складено нові навчальні плани на факультетах для студентів усіх курсів, переглянуто і змінено навчальні програми. Тривалість курсу навчання становила три роки. За цей період студенти мали одержати спеціальність інженерів.
На перший курс приймалися особи, що закінчили школу другого ступеня чи мали знання відповідного обсягу. Кожний рік навчання поділявся на три триместри, триместр тривав в середньому три місяці, а навчальний тиждень — 40—45 годин.
В основу нового навчального плану було покладено такі принципи: усунення багатопредметності шляхом злиття однорідних курсів в один, який, таким чином, давав комплекс наукових знань, необхідних студентам; формування у студентів широкого світогляду; розвиток активного мислення. Передбачалось обов'язкове вивчення іноземних мов та української мови. Для полегшення проходження курсу і уникнення перевантаження студентів знаннями, не пов'язаними з основним фахом, з п'ятого триместру визначалася майбутня спеціалізація студентів. Наприклад, на механічному факультеті готували інженерів-технологів та інженерів-механіків. Перші спеціалізувались на обладнанні заводських і фабричних будівель та підприємств і складанні детальних розрахунків, другі — на конструюванні, тобто мали поліпшувати і створювати нові типи двигунів, верстатів, приладів, сільськогосподарських знарядь та ін. Інженери-технологи, починаючи з п'ятого триместру, обов'язково вивчали геодезію, опалення і вентиляцію, заводську архітектуру, фізико-хімію, загальну хімічну технологію, водогони і каналізацію, організацію робіт на заводах тощо; інженери-механіки — машинобудування і методи конструювання, прикладну механіку, регулювання машин, опір матеріалів, металографію, технічний аналіз металів і пального та ін. Після шостого триместру студенти мали практику на заводах. Інженери-технологи складали проекти обладнання заводів та їх кошториси; інженери-механіки — здійснювали підготовку конструкцій тих чи інших машин, розраховували міцність, визначали якість матеріалів і т. ін.). На сьомому і восьмому триместрах інженерів-механіків за спеціалізацією поділяли на сім відділів. Таким чином досягалася можливість удосконалення знань з основних для даного фаху дисциплін. Протягом дев'ятого триместру студенти складали спеціальний проект за обраним фахом.
У роз'ясненні до навчального плану механічного факультету вказувалося, що предмети протягом триместрів вивчалися послідовно: знання з певного циклу дисциплін базувалися на вже раніше здобутих. У навчальному плані передбачалися такі напрями спеціалізації: теплотехніка, гідравліка, повітродув і холодильні установки, авіація, технологія машинобудування і механічних установок, сільськогосподарська індустрія. Для кожного напряму в навчальному плані визначалися спеціальні курси для читання.
Приблизно за такими принципами складалися навчальні плани і на інших факультетах інституту [17, с. 134]. При цьому значна увага приділялася соціально-політичним і економічним дисциплінам: історії України, радянському законодавству, політичній економії, статистиці, історії і теорії кооперації [14, с. 12].
1921 р. Укрголовпрофосвіта видала « Тимчасове положення про вищі навчальні заклади України », яким підтвердила трирічний термін навчання, а для перегляду навчальних програм рекомендувала створити на факультетах комісії з фахівців, тобто предметні комісії. Згідно з вимогами «Тимчасового положення» було переатестовано професорсько-викладацький склад і деяких викладачів звільнено. Вакантні посади зайняли нові викладачі, переважно з великим досвідом роботи. Працюючи у неопалюваних лабораторіях, не маючи необхідної бібліотеки (багато книг з бібліотеки КПІ було разкрадено, близько 6 тис. томів книг зберігалося на квартирах співробітників) частина професури все ж продовжувала наукову роботу.
У березні 1921 р. інститут відвідав нарком освіти України Г.Ф.Гринько. Він визнав, що організаційна рада і тимчасове правління інституту чимало зробили для реорганізації вузу. Організаційну раду було розпущено, а керівництво інститутом покладено на новопризначене правління КПІ з ректором проф. М.А.Кухаренком на чолі. Нове правління продовжило роботу по реорганізації інституту, зробивши перші серйозні кроки на шляху до пролетаризації вузу. Чимало зусиль було докладено до того, щоб відселити з території інституту майстерні губернського транспорту і натомісць відкрити майстерні КПІ.
Навесні 1921 р. відбувся перший повоєнний набір до вузу. На перший курс було прийнято 870 студентів, з них на інженерний факультет — 184, механічний — 162, хімічний — 166, електроенергетичний — 164, агрономічний — 194.
При прийомі перевага віддавалася вихідцям з робітничого класу і трудового селянства [15, с. 8]. Згідно з декретом Раднаркому України від 7 березня 1921 р., 19 травня у КПІ було відкрито робітничий факультет, який за браком придатного приміщення тимчасово розмістився у будинку 32, що на вул. Пушкінській [15, с. 8]. До 1 серпня для робфаку було підготовлено навчальний план, детально розроблено програми з усіх предметів, а також окреслено нові методи роботи з слухачами [18, с. 34]. Робфаки готували робітників і селян до навчання у вузах. 1920/21 навчального року інститут закінчили 35 робфаківців [15, с. 8].
Робота, що розгорнулася в інституті влітку 1921 р., ледь не припинилася з початком морозів, оскільки приміщення не опалювалися (дрова, з великими труднощами заготовлені влітку, не завезли). Щоб вийти із скрутного становища, необхідно було вжити рішучих заходів і залучити до роботи весь колектив вузу. Але М.А. Кухаренко був перевантажений роботою поза інститутом. Тому на його місце у грудні 1921 р. було призначено колишнього заступника декана механічного факультету В.Ф. Боброва [15, с. 8]. Новий ректор у своїй діяльності спирався на свідоме студентство і робфаківців, яких на той час вдалося перевести на територію інституту, а також на значну частину викладачів.
Новий стиль керівництва дав свої наслідки. Спільними зусиллями було забезпечено навчання взимку. За допомогою робітників учбово-механічних майстерень було відремонтовано внутрішні приміщення і технічне господарське обладнання вузу. Невелику, але досить відчутну матеріальну допомогу інституту надав Цукортрест, першим забезпечивши стипендію 90 студентам вузу. У лютому 1922 р. почала працювати інститутська електростанція, що стало значною подією у житті колективу.