У КПІ продовжувалось інтенсивне будівництво. 1970 р. у новому лабораторному корпусі площею понад 10 тис. м2 відсвяткував новосілля факультет радіоелектроніки. Тривало будівництво корпусу факультету гірничої електромеханіки, було розпочато роботи по спорудженню корпусу теплоенергетичного факультету. Інститутська науково-технічна бібліотека нараховувала на 1 липня 1970 р. понад 1,5 млн книжок з усіх галузей. Вона обслуговувала 24 135 читачів.
1970 р. в КПІ налічувалось 1632 штатні викладачі, понад 2 тис. фахівців із виробництва і НДІ, які працювали на умовах погодинної оплати. Вони керували курсовим і дипломним проектуванням, виробничою практикою студентів. У складі інституту нараховувалось 113 кафедр, усіма формами навчання було охоплено 31 206 студентів, з них на стаціонарі— 16 119, на вечірньому — 6490, заочному і загальнотехнічному — 8106 (разом з філіями); на кафедрах інституту навчалось 522 аспіранти, з них 196 — без відриву від виробництва; оволодівали знаннями 490 студентів із 37 країн світу.
Розвивалась вузівська наука, зміцнювався зв'язок з виробництвом. Розширювались дослідження у галузі газодинаміки і теплообміну, технології основного органічного і неорганічного синтезу, розвивалася школа теоретичних основ електротехніки, тривали роботи по створенню нових методів радіозв'язку, телебачення і радіолокації. Плідною була наукова діяльність проблемних лабораторій теплообміну і газодинаміки, діелектриків і напівпровідників, інгібіторів кислотної корозії, компенсуючих перетворювачів, гідроакустики і радіоприймальних пристроїв, хімічного машинобудування, синтезу волокноутворюючих полімерів та ін. Зміцнювались творчі зв'язки з вузами зарубіжних країн. Протягом 1966—1970 рр. було підготовлено близько 16 000 молодих фахівців для народного господарства країни, що складало майже третину загальної кількості інженерів, підготовлених за весь час існування вузу.
1971 р. ректором КПІ був призначений проф. Г. І. Денисенко, який до цього очолював Львівський політехнічний інститут. Протягом 70-х — першої половини 80-х років він зробив вагомий внесок у розвиток вузу, особливо його матеріально-технічної бази.
У першій половині 70-х років здійснювалась підготовка фахівців із 58 спеціальностей. Було відкрито спецфакультет автоматизованих систем управління (1972) і зварювальний факультет (1975). 1975 р. факультет автоматики і електроприладобудування було розділено на два: систем управління та електроприладобудування й обчислювальної техніки. Тоді ж на вечірньому відділенні було створено факультети електрорадіоавтоматики і механіко-енергетичний. Деякі з факультетів були перейменовані: механіко-технологічний — у механіко-машинобудівний (1974), фізико-технологічний — в інженерно-фізичний (1975).
Удосконалення структури КПІ поширилося на його філії: у 1971/72 н. р. вінницька філія виділилася в окремий вуз. Відтоді КПІ був представлений базовим інститутом з філією у Чернігові та Житомирським ЗТФ, який 1975 р. також перетворено на філію КПІ. Внаслідок змін за станом на 1 січня 1976 р. в інституті та його філіях працювало 25 факультетів, з них у Києві — 18.
Навчальному процесу була притаманна чітка диференціація спеціальностей у межах однієї інженерної кваліфікації, що призвело до розсіювання науково-педагогічних кадрів, утворення мало-чисельних кафедр, читання невеликих за обсягом (50—60 годин) курсів. Звідси нераціональне використання навчальних площ, що негативно впливало на лабораторну базу і її оснащення.
Згідно з вимогами науково-технічного прогресу створювались нові кафедри та відкривались нові спеціальності. Так, 1971 р. засновано кафедру гідропневмоавтоматики і гідроприводу, вперше відкрито спеціальність — електроізоляційна і кабельна техніка; 1973 р. започатковано кафедру прикладної математики, а також спеціальності — фізико-хімічні дослідження металургійних процесів та конструювання і виробництво електронно-обчислювальної апаратури; 1974 р. виникли кафедри кібернетики хіміко-технологічних процесів, теоретичної електроніки; 1975 р.— кафедри фізики металів і електроприладобудування; 9 кафедр було реорганізовано. Отже, наприкінці 1975 р. працювало 105 кафедр, з них 82 — у базовому інституті, які готували фахівців із 56 спеціальностей.
На початку 70-х років як експеримент було схвалено концепцію підготовки фахівців з таких шести основних напрямів: суспільно-' політична підготовка, прищеплення студентам навиків майбутнього керівника колективу; підготовка в сфері економіки, управління й організації виробництва; виховання інтересу до творчої самостійної науково-дослідної роботи; проектно-конструкторська підготовка і оволодіння основами професії проектувальників-конструкторів; технологічно-експлуатаційна підготовка і опанування робітничими спеціальностями [5, с. 4]. Навчальні дисципліни групувалися навколо цих напрямів, які, за задумом, повинні були стати своєрідними центрами формування необхідних професійних рис майбутніх інженерів. Відповідні напрями і кафедри закріплювались за окремими проректорами. На факультетах створювались секції, а на кафедрах — групи, керівництво якими здійснювалось заступниками деканів з даного напряму, а на кафедрах — заступниками завідуючого кафедрою.
Реально ця система управління виправдала себе лише частково. Основним її недоліком було те, що єдиний процес функціонування вузу штучно роз'єднувався, а «стикування» його частин організаційно і методично не забезпечувалось. Крім цього, згадану систему управління було запроваджено в наказовому порядку, без попереднього обговорення на кафедрах і у підрозділах. Цим і пояснювалося несприйняття її частиною колективу, формальне ставлення до неї, і як наслідок — низька результативність. Така практика віддзеркалювала й інші застійні явища в житті інституту, які спостерігалися в 70-х — першій половині 80-х років. Проте, зрозуміло, застій не був абсолютний, і у розв'язанні ряду питань вузівського життя за цей час було досягнуто певних успіхів, про що йдеться нижче.
Потреби народного господарства країни зумовили подальше зростання числа студентів. Так, у КПІ разом з філіями на всіх формах навчання воно збільшилося з 31 151 у 1971 р. до 33 830 у 1975 р., тобто на 8,6%; число студентів денного відділення зросло з 16 974 до 18 934 чоловік, тобто на 11,5%, вечірнього — на 9 %, заочного — на 1,6%.
Основним джерелом поповнення інституту залишалась середня школа, тому у вузі проводилась значна робота по залученню найбільш підготовленої молоді. З цією метою щорічно влаштовувались дні відкритих дверей, під час яких випускники шкіл і робітнича молодь знайомились з історією і традиціями КПІ і його факультетів, лабораторіями і навчальними кабінетами. Традиційними стали щорічні виступи завідуючих кафедрами, деканів факультетів, викладачів інституту в школах Києва та області з розповідями про наукові досягнення КПІ.
Поліпшилась робота підготовчих курсів, які було створено спочатку на семи, а з 1974/75 н. р. на всіх факультетах. Щорічно тут навчалось до 3 тис. абітурієнтів, в основному на 8-місячних курсах. Для поліпшення організації прийому до вузу було використано досвід залучення вчителів середніх шкіл до роботи в предметних комісіях [6, с. 34]. У КПІ працювало підготовче відділення, контингент якого постійно зростав: якщо 1971 р. там навчалося 225 чоловік, то 1975 р.— 520. Велика увага приділялась питанням якісного прийому, більшість абітурієнтів складала молодь, що отримала рекомендації підприємств або колгоспів, а також демобілізовані з лав Радянської Армії [7, с. 41].
Відповідно до зростання числа студентів збільшився і випуск фахівців. Протягом 1971—1975 років їх було підготовлено 23 тис. чоловік, у тому числі на денному відділенні — 13 173, вечірньому — 4793, заочному — 5442 чоловік. Зауважимо, що число випускників денного відділення збільшилось на 20,2%, з них по Києву — на 24,2%.
Колектив КПІ провадив велику роботу по підготовці іноземних фахівців. У 1971 —1975 рр. дипломи інженерів із 22 спеціальностей одержали майже 400 іноземних студентів, понад 50 чоловік закінчили аспірантуру.
Значно поліпшився якісний склад професорсько-викладацького колективу. Якщо 1971 р. в інституті працювало 69 докторів наук і 558 кандидатів, то 1975 р.— відповідно 78 і 738. Слід зауважити, що якісне зростання професорсько-викладацького складу відбувалось на власній базі — 60 % викладачів вищої категорії (професорів, доцентів) були випускниками КПІ.
Значна увага приділялась добору адміністративних кадрів — деканів факультетів, завідуючих кафедрами. Якщо 1971 р. серед деканів не було жодного доктора наук, професора, то 1975 р. з 18 деканів базового інституту таких стало 8, тобто 40%. 1975 р. 51 (61,4%) завідуючий кафедрою був доктором наук, професором.
На початку 70-х років інститут об'єднував 18 факультетів, підготовче відділення, дві філії у Житомирі і Чернігові, науково-дослідний сектор з обсягом госпдоговірних робіт більш як на 13 млн карбованців, 16 проблемних і галузевих лабораторій, дослідно-експериментальний завод, ремонтно-будівельне управління. Для забезпечення нормального функціонування всіх служб і підрозділів виникла потреба у великій кількості працівників. 1971 р. у базовому інституті їх було 4962, а 1975 р.— 6394, тобто в 1,3 раза більше. Чисельність працівників науково-дослідного сектора за цей час зросла з 1383 до 2777, тобто у два рази, серед них кандидатів наук — з 69 до 121, тобто в 1,7 раза. Здійснювались заходи щодо удосконалення навчального процесу — забезпечення принципу безперервності і послідовності навчання, підвищення наукового рівня викладання; розробка системи контролю поточної успішності студентів у ході навчального процесу; залучення студентів до наукової і дослідної роботи тощо. До таких заходів належить підготовка протягом 1971 —1973 років нових навчальних планів, що повинні були найповніше відобразити досягнення науки, техніки і технології виробництва. На їх основі кафедрами було розроблено модель фахівця 80-х років, яка включала вимоги до знань, навичок, вмінь, необхідних майбутньому випускнику з усіх дисциплін навчального плану, а також форми і методи їх засвоєння.
Однак ця корисна робота була надто заформалізована, в ній не взяла участі більшість викладачів, зовсім не залучалися студенти. Складені навчальні плани вводились наказом, без попереднього обговорення в низових підрозділах.
Розроблені навчальні плани передбачали їх подальшу уніфікацію для студентів І—III курсів у рамках інституту, IV курсу — у межах факультету, посилення підготовки у галузі фундаментальних наук (математики, фізики, хімії). З 1975 р. на всіх курсах стаціонару навчання відбувалося вже за новими індивідуальними планами з 56 спеціальностей. Протягом 1974/75 навчального року було розроблено плани з 25 спеціальностей вечірньої форми навчання, що дало змогу студентам-вечірникам І—II курсів повністю перейти до навчання за ними, на інших курсах воно було максимально наближене до цих планів.
Водночас посилилась економічна підготовка студентів. Деканам і факультетським методичним комісіям доручалось аналізувати економічні частини дипломних і спеціальних курсових проектів, давати студентам спеціальні економічні завдання на період виробничої практики [8, с. 69, 74]. Дещо підвищився рівень методичної роботи. Методична рада інституту, факультетські і кафедральні методичні комісії координували навчально-методичну роботу на відповідних рівнях. 1974 р. було розроблено нове «Положення про методичну раду КПІ», згідно з яким остання працювала під керівництвом проректора з навчально-методичної роботи і включала представників різних кафедр, факультетів та інших структурних підрозділів. У складі методичної ради КПІ було 18 постійно діючих комісій, до яких увійшли досвідчені методисти — професори О. І. Астахов, Р. Я. Ладієв, С. І. Черкасова, М. Ю. Ієрусалимов, О. О. Квітка, доц. А. Ф. Богданова. Члени президії методичної ради КПІ брали безпосередню участь у складанні планів роботи методичних комісій і загальновузівської групи аналізу, систематично аналізували одержану інформацію про навчальний процес і використовували її.
Пожвавилась робота кафедральних методичних семінарів, факультетських і загальновузівських методичних конференцій, тематика яких охоплювала різні аспекти навчально-методичної роботи. Аналізувалась методика викладання і вивчення вищої математики студентами І курсу, зміст економічних питань у курсах, що читалися; дисципліна і успішність студентів; методика проведення лабораторних робіт; вибірковий контроль і оцінка його результатів; організація самостійної роботи студентів; взаємозв'язок дисциплін у навчальному процесі; програмований контроль (машинний і без-машинний); забезпечення студентів навчальною літературою тощо. Цілеспрямована методична робота провадилась, зокрема, на кафедрах нарисної геометрії та інженерної графіки, загальної хімії, електричних вимірів, матеріалів і світлотехніки, радіотехнічних систем і багатьох інших.
За результатами проведених досліджень було розроблено рекомендації для впровадження в навчальний процес підготовлених і опублікованих методичних розробок і статей, підручників та посібників. Загалом за ці роки професорсько-викладацьким складом було видано майже 150 підручників і навчальних посібників, затверджених до друку Мінвузами СРСР і УРСР, 668 методичних рекомендацій [29]. Розроблено нові навчальні курси: так, професори Я. К. Трохименко і доц. І. С. Каширський склали курс «Машинне проектування схем», який з 1972 р. читався на радіотехнічному факультеті. Курс впливав на викладання фундаментальних наук, завдяки чому на радіотехнічному факультеті своєчасно було переглянуто програми навчальних дисциплін згідно з вимогами науково-технічного прогресу. Велика увага в цьому курсі приділялася загальній постановці завдання проектування.
Кафедра інформаційно-обчислювальної техніки впровадила у навчальний процес основні положення державної системи забезпечення єдності вимірів у країні, а також здійснила заходи щодо подальшого підвищення достовірності наукових досліджень. На кафедрі було створено навчально-методичну лабораторію з автоматизації наукового експерименту. Цьому передувало видання підручника проф. П. П. Орнатського «Автоматичні виміри і прилади», якому 1973 р. було присуджено Державну премію СРСР у галузі науки і техніки.
Однією з характерних рис розвитку КПІ у цей час стало використання ТЗН. Необхідно, проте, визнати, що ефективність цього процесу залишалась низькою: так, 1975 році лише 6 % курсів велись у технізованих аудиторіях [24].
У навчальному процесі почала використовуватись також ЕОТ. Першу ЕОМ було встановлено 1962 р. на факультеті автоматики і електроприладобудування в лабораторії, оснащеній обчислювальними машинами «Дніпро-21», «Раздан-2», «Мир-1», «Саратов-1», За наступне десятиріччя парк ЕОМ збільшився до 28 машин, а у квітні 1973 р. в КПІ створено загальноінститутську лабораторію ОТ, основна мета якої полягала у впровадженні засобів обчислювальної і електронної техніки в навчальний процес. Тоді ж розпочав роботу семінар з питань використання ЕОТ у процесі навчання, в якому взяли участь до 250 викладачів інституту [25]. 1975 р. у КПІ нараховувалось 68 великих і середніх ЕОМ, за їх типами було створено спеціальні класи. Навчання студентів відбувалось за трьома формами: групові заняття з викладачем; самостійна робота студентів по виконанню розрахунків з курсового і дипломного проектування; самостійні розрахунки по лінії СНТ. Вже 1972/73 н. р. у ЗЛОТ навчалось 98, 1973/74 н. р.— 196, а 1974/75 н.р.— 390 академічних груп. Здійснювались перші кроки по використанню ЕОМ у вивченні загальних курсів.