Зараз я намагаюсь підтримувати зв'язок з багатьма студентами як із Києва, так і з інших міст. Що постійно радує: незважаючи на скрутні часи, наші студенти не впадають у відчай - навіть ті, хто зараз знаходиться у Маріуполі, Ніжині або Чернігові.
З першого ж дня стихійно сформувались кіберзагони для боротьби з ворожими сайтами (не так я собі уявляв введення Єдиного державного кваліфікаційного іспиту зі спеціальности 125 Кібербезпека :)), а в кого нема відповідних навичок - просто накидують по російських форумах та соцмережах фото та відео з місць бойових дій.
На знак своєї громадянської позиції значна частка тих, хто у побуті користувався російською мовою, перейшла виключно на українську. Багато хто опікується родичами (особливо у небезпечних районах), дехто намагається вчитись, і навіть на шостий день війни мене питають, чи не посуну я дедлайн домашнього завдання, бо сьогодні увесь день робили авторські коктейлі (тм) та трошки не встигають) Насправді, я пишаюсь нашими студентами. З такою молоддю за майбутнє вже не переймаєшся).
Страшно щодня бачити статистику загиблих та поранених. Звісно, емоції притуплюються у всіх і з кожним днем ми все спокійніше реагуємо на інформацію «за сьогодні загинуло 5/10/100 людей». Чи то на щастя чи на жаль, це нормальна захисна реакція організму. Але потім приходить усвідомлення, що за кожною цією цифрою стоять чиїсь діти, батьки, друзі, рідні. Щоразу важко повірити, що стріляють по мирних жителях, людях, які просто хочуть виїхати чи врятувати родину. Все частіше бачу повідомлення «це був мій одногрупник», «ми вчилися в одному класі» - лячно, як швидко підбирається смерть.
Але я вірю, що це скоро закінчиться. Вірю крізь сльози. Молюся, що прокинуся і все буде добре. Знаю - закінчиться війна і міста ми рано чи пізно відбудуємо. Але цінності єдності, свободи та життя залишаться у нашій нації назавжди. Ми не можемо більше ніколи їх втратити. Просто не маємо права.