Кілька днів в Інстаграмі ходив флеш-моб «Моє останнє фото до війни». Я не долучалася - занадто боляче було на це дивитися. Мої останні фото в телефоні це скріншоти повідомлень різних знайомих про те що «все буде добре, я знаю». Останнє таке повідомлення я отримала десь о 2 ночі 24 лютого. А о 5 ранку почалася війна.
За ці дні я, як і більшість, пережила жахливі емоційні перепади. Від піднесення до жаху, від ненависті до зневіри. Цей коментар я переписувала разів 10 напевно - бо як не намагалася рефлексувати, досі складно зрозуміти, що я відчуваю насправді. У мене стерлися часові рамки як такі - я не пам’ятаю який сьогодні день і вже починаю плутати який це день війни. Кілька днів тому мали діалог з подругою:
- Який сьогодні день?
- Пам’ятаю що недавно була неділя, не пам’ятаю коли.
- Сьогодні п’ятниця.
Це дивно. Пройшло всього 11 днів, а я уже не розумію що можна було жити інакше. В якийсь момент зловила себе на думці, що починаю злісно реагувати на людей, які живуть «нормальним» життям. Навіть якщо це німецькі підлітки чи американські викладачі. Як ви можете ходити на вечірки, коли у нас війна?!
А потім я просто... подумала. Спробувала.
За мої 20 років життя, на жаль, у світі були війни, революції та збройні конфлікти. Деякі я підтримувала, за деякими стежила, а про деякі навіть не знала. І продовжувала жити нормальним життям. Продовжувала радіти життю, гуляти чи ходити на вечірки. То чому я засуджую людей, які роблять те саме, що ще кілька тижнів тому робила я сама?
Зараз я не відчуваю агресії. Радію за них. Дякую їм за будь-яку підтримку. Благаю виходити на мітинги чи надсилати хоч якісь мінімальні кошти нашій армії. І впевнена, що зовсім скоро і я матиму змогу гуляти вуличками Києва, Херсона чи Маріуполя. Ніколи не була в Маріуполі. І у Харкові, до речі, також. Пообіцяла собі поїхати туди після нашої перемоги - навіть якщо від міст фізично не залишиться нічого. Навіть якщо я стоятиму на руїнах і плакатиму. Бо навіть коли архітектуру можна зруйнувати, сила і міць міста залишиться. Як і культура. І мова.
Зараз я допомагаю в гуманітарному штабі в моєму рідному місті: звичайно, продуктивність не найкраща, але все ж кожен робить, що може. Вийшло так, що прийшла я допомагати фасувати гуманітарку, а залишилася на переклади та комунікацію. Спілкуюся з іноземними партнерами, допомагаю координувати гуманітарні центри з перевізниками. Все ще є відчуття того, що роблю недостатньо: мої друзі вантажать вагони, їздять в гарячі точки, воюють врешті-решт, а я пишу якісь емейли і перекладаю таблички. Але швидко відганяю ці думки і повторюю як мантру «кожен робить те, що може». Навіть, якщо просто живе.
Було дуже приємно на штабі зустріти КПІшників - як тернопільських, так і тих, хто вимушено переїхав. Жартували, що за 2-3 роки, що навчалися разом, бачились рідше. Багато обіймались. Сміялись. Бо коли бачиш єдність і віриш у спільну мету, інакше не можна. Уже ввійшло в звичку запитувати у електронних листах до друзів, близьких та знайомих як вони. І так, найкраща відповідь, яку можна отримати, - «тихо». Ніколи не усвідомлювала цінності цього короткого слова. Як і ніколи не розуміла значення короткого слова «живі». Тепер розумію.
На фото: Жителі Ірпеня ховаються під зруйнованим мостом під час авіа-нальоту (Джерело фотографії )