Про Аню Кузьмінчук мені розповіла координатор волонтерів КПІ Олена Бєляєва. Розповіла дуже коротко: про те, що Аня нещодавно захистила диплом і практично одночасно народила синочка, а також брала участь в Антитерористичній операції, яка триває на сході України. Відразу вирішив взяти у Ані інтерв'ю.
– Звідки ви родом, Аню?
– Народилася і виросла в чудовому місті Долина Івано-Франківської області. Дуже вдячна моїм батькам, які надзвичайно багато зробили для формування моїх поглядів на життя, моїх принципів.
– Коли ви вступили до КПІ і чому вибрали саме цей заклад?
– Вступати до КПІ вирішила не відразу – роздумувала, обрати технологічну освіту чи медичну. Зупинилася на технологічній з огляду на те, що реформи, що відбуваються в країні, потребують спеціалістів з розробки і впровадження високих технологій. А обрала Київський політех, бо вважаю, що справжні хіміко-технологічні школи в Україні залишилися хіба що в КПІ та в ХПІ. А вже з двох варіантів обрала КПІ, бо, по-перше, наш університет славиться відсутністю хабарів, а, по-друге, він територіально ближчий до дому. Щодо хабарів маю принципову позицію, що і посприяло відмові від отримання медичної освіти. Отже, вступила у 2011 році, провчилася на хіміко-технологічному факультеті, а в кінці січня 2017-го захистила дипломну роботу.
– Знаю, що ви брали участь в АТО. Розкажіть трохи про це.
– Безпосередньо в АТО брала участь з серпня 2014 року по березень 2015-го. Займалася тактичною медициною в групі парамедиків у складі 25 окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь". У сферу відповідальності нашої медичної групи входили евакуація з поля бою, надання першої медичної допомоги, проведення простих медичних маніпуляцій в умовах стаціонарного медичного пункту в розташуванні підрозділу, медичне забезпечення підрозділу та ін. Ну і, безумовно, психологічна допомога бійцям, іноді просто у бесіді за чашкою чаю.
– Про батьків ви згадали, а що можете сказати про нинішню вашу сім'ю?
– З чоловіком познайомилися ще до війни, стосунки почалися трохи пізніше. Зараз маємо чудового синочка, що народився наприкінці минулого року.
– Чи маєте якісь захоплення і чи вдається їх реалізовувати?
– Дуже люблю читати і, як випадає вільна хвилина, – читаю. Музика – то навіть не захоплення, а щось таке, що супроводжує нас по життю. У театрі, відверто кажучи, була востаннє ще до війни, бо постійно – чи навчання, чи робота, чи волонтерство. Іноді трапляється сходити в кінотеатр, хоча нині, з появою синочка, часу взагалі не залишилося. Щодо соцмереж, то, на мій погляд, вони вже давно перестали бути захопленням, а стали засобом спілкування та джерелом новин.