Минуле століття ознаменувалося глобальним зіткненням ідеологій, яке супроводжувалося небаченим змаганням політичних, економічних і військових систем. Проведення політики сили потребувало наявності засобів оборони і ведення війни, отже, науково-технічні досягнення могли доходити до цивільного застосування лише з великим запізненням. У такій системі координат найталановитіші вчені, конструктори, інженери реалізовувалися саме у військово-прикладній сфері. Епоха холодної війни висувала своїх героїв. Звання тричі Героя Соціалістичної Праці мали творці атомної і водневої бомби, двічі Героями стали підкорювачі космосу. Серед творців інших видів зброї автору відомі тільки два конструктори – двічі Герої Соціалістичної Праці Михайло Калашников, який завдяки своєму легендарному автомату став знаменитим на увесь світ, і Лев Люльєв, ім’я якого досі знайоме лише вузькому колу військових фахівців. Тому в цій статті робиться спроба подати громадськості скупу інформацію про корінного киянина, випускника Київського політехнічного інституту 1931 року, творця зенітно-ракетної зброї Радянського Союзу, двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської, Сталінської і державних премій СРСР Льва Веніаміновича Люльєва.
Початок шляху
Народився Лев Люльєв 17 березня 1908 року в Києві у сім’ї дрібного ремісника. Його батько був чоботарем на Подолі і брав активну участь у робітничому революційному русі в розбурханому Києві. Через це він став частим «відвідувачем» міської жандармерії і Лук’янівської в’язниці. Мати була повитухою – подавала медичну допомогу незаможним людям робітничих кварталів і околиць Києва. Батьки оточували сина любов’ю і турботою і, незважаючи на брак коштів, намагалися будь-що дати йому освіту.
Хлопчик зростав у надзвичайно складних умовах. Революційні події, жорстока громадянська війна безжалісно вдарили по жителях міста. За Київ точилися кровопролитні бої, і він не раз переходив до рук німців, поляків, військ Семена Петлюри, Білої гвардії та інших протиборчих сил. За таких умов важко було не лише навчатися, а іноді навіть просто вижити. Проте у 1923 році п’ятнадцятирічний Лев Люльєв закінчує семирічну школу. Далі навчатися можливості не було, і він іде працювати в механічні майстерні, спочатку учнем, а згодом підручним слюсаря. Оволодівши професією, у 1925 році Люльєв влаштовується на Київський механічний завод, де не лише здобуває робітниче загартування, а й по-особливому починає розуміти метал, що стане у пригоді в майбутньому.
Послідовно оволодіваючи дедалі складнішими технологічними операціями, молодий робітник захоплюється комплексним машинобудуванням. Маючи гостру пам’ять і здібності до наук, Люльєв багато читає, починає самотужки вивчати основи механіки, гідравліки, окремі розділи математики і фізики. Але розуміє, що для втілення мрії – будувати складні машини – потрібно здобути ґрунтовну інженерну освіту. Склавши екстерном іспити у системі робітфаку, в 1927 році він вступає на механічне відділення Київського політехнічного інституту.
Школа машинобудування КПІ славилася на весь світ. Її засновниками були перший ректор інституту Віктор Львович Кирпичов, славетні механіки Степан Тимошенко, Євген Патон, Микола Делоне. Вона дала життя потужному авіаційному, залізничному, автотранспортному напрямам, спочатку Російської імперії, а потім Радянської держави. З неї вийшла ціла мережа наукових інститутів, вищих навчальних закладів, два заводи.
Люльєв слухав лекції з математики академіка Михайла Кравчука, з теоретичної та будівельної механіки академіка К.Симінського, професора П.Рабцевича та ряду інших провідних учених і педагогів того часу. Набуті фундаментальні і практичні знання в КПІ, помножені на талант і здібності Люльєва, відкривали нові великі можливості.
Пройшовши переддипломну практику в У країнському науково-дослідному інституті сільгоспмашинобудування і захистивши диплом інженера, в 1931 році Люльєв дістає розподіл в цей інститут. Але масштаби справ інституту не відповідають мріям майбутнього конструктора про велике машинобудування. Молодий спеціаліст пише заяви до оборонного відомства про переведення його на об’єкти стратегічного призначення. Невдовзі Люльєва викликають до Москви в розпорядження Всесоюзного збройно-арсенального об’єднання, а звідти його направляють на Урал, в Пермь, тодішній Молотов. Там, на відомому Мотовилихінському артилерійському заводі №172 він починає працювати змінним інженером. Потужне підприємство з давніми традиціями, розвинутою технологічною базою, сильним кадровим складом стає хорошою школою для Люльєва. Завдяки ґрунтовним знанням і схильності до винахідництва молодий спеціаліст швидко здобуває авторитет і повагу серед досвідчених уральських зброярів. Він стає начальником бюро раціоналізації, а згодом інженером-конструктором. Мрії починають здійснюватися. Люльєв з головою поринає в проектування складної техніки.
Внесок у Перемогу
Тридцяті роки в Радянському Союзі ознаменувалися швидкою трансформацією аграрної країни в потужну індустріальну державу. Адже стало зрозумілим, що Червона армія безнадійно відстає від армій потенційних супротивників як в кількості, так і в якості озброєнь. Прихід до влади націонал-соціалістів у Німеччині, відверто ворожа позиція країн англо-французького блоку та їхніх союзників свідчили, що Збройні сили СРСР потребують невідкладної модернізації. Мали бути створені нові галузі – авіаційна, танкобудівна, автомобільна, хімічна і ряд інших. Згідно з закритими рішеннями керівництва СРСР в країні починають організовуватися спеціалізовані підприємства, численні конструкторські бюро і загалом формується інфраструктура оборонного комплексу. На думку експертів, стрімке зростання виробничих потужностей у базових галузях економіки і особливо у важкій промисловості, добуте ціною великих людських жертв, стало визначальним чинником перемоги СРСР у Другій світовій війні.
У 1933 році Люльєва переводять на артилерійський завод №38 в підмосковному селищі Калінінське (колись Підлипки), а ще через рік у дослідно-конструкторське бюро №8 (ДКБ-8) заводу ім.Калініна, розташованого в тому ж селищі. Це підприємство було відоме ще з середини XIХ століття як виробник стрілецької зброї. Тут у дореволюційні часи розпочинав свій шлях із слюсаря майбутній всесоюзний староста М.Калінін. Підприємство постановою ЦК ВКП(б) «Про стан оборони СРСР» було визначене базовим для створення танкових, протитанкових і зенітних гармат нового покоління для сухопутних військ і військово-морського флоту. Під керівництвом видатного конструктора артилерії Михайла Логінова завод імені Калініна в стислі строки оволодівав створенням небаченої раніше техніки. Талант конструктора і винахідника допомагає Люльєву за лічені місяці опинитися в епіцентрі нової справи. Працюючи в секції артилерійських конструкцій відділу головного конструктора, він стає одним із найближчих помічників і учнів Логінова, а згодом очолює цей відділ.
Беручи участь у розробці загальної стратегії підприємства, Люльєв починає спеціалізуватися на створенні оптичних прицілів зенітної зброї. Справа на той час для вітчизняного оборонного комплексу нова. Вона базувалася на точній механіці і технічній оптиці. Обидві ці сфери не мали глибоких традицій в СРСР. Допомогли фундаментальні знання, набуті в КПІ, і здібності конструктора. Люльєв самостійно вирішує низку нестандартних завдань і створює прилади, що не мали аналогів. Це приціли прямої наводки безпосередньо на ціль для автоматичних зенітних гармат з виробленням вертикальних і бокових випереджень. Такі приціли в Радянському Союзі були створені вперше. Вони стали прототипами для всіх подібних моделей зенітної зброї і в модернізованому вигляді використовуються й донині.
Іншою важливою розробкою Люльєва, виконаною спільно з конструктором І. Радзиловичем, стала автоматична зенітна гармата калібру 25 мм ЗІК-25 (заводський індекс 72-К), яка відіграла значну роль на початку війни.
Розробка цього виробу розпочалася в 1939 році. Восени того ж року він пройшов заводські випробування і вже в 1940 році був поставлений на озброєння. Спеціально для цієї гармати були випущені бронебійні осколково-трасуючі й осколково-запалювальні снаряди. Вона могла вести автоматичний і одиночний вогонь по вогневих точках супротивника. До початку війни їх було випущено шість тисяч зразків, включаючи понад 200 спарених установок.
У жовтні 1941 року німецькі війська стрімко просуваються в напрямку Москви, і завод ім. Калініна евакуюється. Частина підприємства вирушає до Свердловська, частина, зокрема й ДКБ-8, – в Пермь на Мотовилихівський артилерійський завод. За короткий час конструкторське бюро знову об’єднують із свердловською частиною заводу. Постановою Військового комітету оборони від 1941 року завод ім. Калініна визначається головним виробником зенітної зброї малого і середнього калібру. Люльєв призначається заступником головного конструктора підприємства.
Перед калінінцями ставиться завдання в найкоротші терміни дати фронту 45- і 85-міліметрові зенітні гармати, модифіковані для боротьби з танками. Робота йде цілодобово, з короткими перервами на їжу і сон. Усі вузли зенітних гармат проектуються з огляду на вимоги фронту до техніки того часу. Люльєв уперше використовує технологію електрозварювання замість клепання під час створення складних механічних конструкцій. З цією технологією він ознайомився в лабораторії Євгена Патона ще під час навчання в КПІ. Замість ствола з вільною трубою Люльєв використовує моноблок, удосконалює механізм наведення, застосовуючи власний оптичний приціл, здійснює ряд інших модифікацій з метою досягнення кращих характеристик його зброї у порівнянні з існуючими у світі аналогами. Він уперше впроваджує метод паралельного швидкісного проектування, який передбачає синхронну роботу конструкторів, технологів, електрозварювальників і всіх ланок виробництва. На момент випуску технічної документації вже були підготовлені головні технологічні процеси, матеріали, інструмент, обладнання. Зброя негайно запускалась у серійне виробництво, минаючи цілий ряд традиційних стадій.
Уже через декілька місяців від початку роботи фронт почав отримувати 45- і 85-міліметрові зенітні гармати, які виявилися простішими в застосуванні, легшими, більш швидкодіючими і з кращими бойовими якостями, ніж аналогічна зброя армії супротивника. За роки війни завод ім. Калініна випустив 20000 зразків цієї зброї, з них 11000 – зенітних гармат калібру 85 мм під шифром КС-12. Вони виявилися одним із головних видів зброї, що забезпечили Перемогу.
Як оцінити внесок Льва Люльєва в Перемогу у Великій Вітчизняній війні? За даними Віктора Мясникова (Серія «Урал. XX век», Видавничий дім «Паркус», Єкатеринбург, 2001): «Протягом Великої Вітчизняної війни засобами протиповітряної оборони сухопутних військ було збито 21645 німецьких літаків. З них три чверті – 14657 знищено вогнем зенітних автоматів калібру 25 і 37 мм. І на кожному з них було установлено автоматичний приціл конструкції Люльєва».
При цьому 25-, 37-, 45- і 85-міліметрові автоматичні зенітні гармати були розроблені за його безпосередньою участю. А це ще тисячі збитих літаків і сотні танків, уражених прямою наводкою. Це тисячі і десятки тисяч урятованих життів за рахунок прикриття переправ, залізничних вузлів, міст засобами протиповітряної оборони, до створення якої мав прямий стосунок Люльєв. За особистий внесок у Перемогу у Великій Вітчизняній війні Лев Веніамінович Люльєв був нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, бойовим орденом Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани».
Після закінчення війни евакуйовані підприємства почали повертатися додому. Але більша частина заводу ім. Калініна прижилася на новому місці. Вона так і залишилася в Свердловську. Її очолив Люльєв. Ті ж підрозділи, які повернулися в селище Калінінське (Підлипки), влилися в комплекс космічних підприємств, які бурхливо розвивав інший колишній студент КПІ Сергій Корольов. А саме селище пізніше перетворилося на потужне місто науки і космічних технологій з новою назвою – місто Корольов.
Підкорення стратосфери
Поява ядерної зброї наприкінці війни в одну мить перекреслила можливості протиповітряної оборони того часу через низьку «стелю» досяжності цілі зенітних гармат. У руках пілота бомбардувальника з атомною бомбою на борту, що пересувався в стратосфері, опинилася доля будь-якого куточка земної кулі. Першими жертвами нової зброї стали японські міста Хіросима і Нагасакі. На черзі були Москва, Ленінград, Київ..., якби вони залишалися незахищеними.
Відповіддю на цей виклик стала повоєнна програма переозброєння протиповітряної оборони Радянського Союзу. Ключову роль у її втіленні відіграв свердловський машинобудівний завод ім. Калініна (шифр: завод №8) на чолі з Люльєвим. Логічною і природною ідеєю захисту від стратосферних бомбардувальників було створення зенітної гармати великого калібру з потужним пороховим зарядом снаряда.
Перші спроби створити «стратосферну гармату» наштовхнулися на величезні технічні труднощі. Збільшення калібру ствола потребувало нарощування маси порохового заряду і самого снаряда. Це викликало багаторазове зростання тиску у стволі і замикаючому механізмі, величезні ударні і температурні перевантаження всієї конструкції. Велика маса ствола призводила до критичних значень віддачі під час стрільби, що руйнувало гідропневмоавтоматику гармати. Загальна вага гармати, що в похідному стані досягала 10 тонн, розміри колісної транспортної платформи, які перевищували залізничні габарити, істотно ускладнювали транспортування, розгортання і використання зброї в бойових умовах.
Випробування експериментальної 100-міліметрової гармати вже після перших пострілів призводили до її руйнування. Стратосферна гармата Кіровського заводу Л-6 вийшла з ладу після шостого пострілу. Лише навесні 1947 року люльєвська стоміліметрівка КС-19 показала хороші результати і через рік була прийнята на озброєння. Але більш досконалою зброєю Люльєва цього класу стала 130-міліметрова стратосферна гармата КС-30, зразка 1948 року. Вона на той час за експлуатаційними і тактико-технічними показниками перевершувала всі відомі види артилерійської зброї у світі. Гармата зовсім не мала транспортної платформи. Її заміняла хрестовина з відкидними лапами. Снаряд вагою 33 кг вистрелювався зі стартовою швидкістю близько 1000 м/с і досягав стратосферної «стелі» понад 20 км. На таких висотах візуальне спостереження цілі з допомогою оптичних прицілів стало неможливим. Тому наведення здійснювалося з допомогою радіолокаційного комплексу. За прорив у створенні нового типу зброї Лев Люльєв у 1948 році удостоєний Сталінської премії.
На початку 1950-х років завод №8 продовжував удосконалювати стратосферну зенітну зброю. Для протиповітряної оборони сухопутних військ були створені автоматичні зенітні гармати калібрів 76,5 і 100 мм. Автоматична стоміліметрова гармата, яка важила усього 4,5 тонни, досягала темпу стрільби 60 пострілів за хвилину. Снаряд був оснащений додатковим реактивним твердопаливним двигуном. Він мав вагу 15 кг і початкову швидкість 1118 м/сек., сягав висоти понад 20 км. Таких показників не мали інші, відомі на той час види артилерії. Але найвищим здобутком стратосферної зенітної зброї стала 152-міліметрова гармата КМ-52. При вазі снаряда близько 50 кг і його початковій швидкості понад 1000 м/сек., інтенсивність стрільби досягала 17 пострілів за хвилину.
Розробки Люльєва впевнено вивели Радянський Союз на перше місце у світі за рівнем зенітної артилерії. Попри це, над Люльєвим почали згущатися хмари. В країні розпочалася кампанія з боротьби з космополітами. Кандидатура Люльєва цілком підпадала під її ідеологічні засади. Вже був призначений заступник головного конструктора, який мав прийняти завод після арешту його керівника. Люльєв усе добре розумів і, готуючись до найгіршого, ще більше занурився в роботу. Він тоді пригадував, що міг бути репресований значно раніше і вижив лише тому, що «його гармати добре стріляли». Коли на чергові засідання до Сталіна хтось із конструкторів не з’являвся, присутні розуміли, що можуть не побачити свого колегу вже ніколи. Це було до війни, у воєнний період і до самої смерті Сталіна. Така доля спіткала Костянтина Калініна, Сергія Корольова, Дмитра Григоровича, Андрія Туполєва і багатьох інших видатних конструкторів авіаційної і ракетної техніки. Помилки не прощалися і безвідмовно діяв принцип: «незамінних немає». Тепер черга дійшла і до Люльєва. Врятувала Головного конструктора смерть вождя.
Завдяки величезним зусиллям творців зенітної артилерії, на початку 1960-х років цей вид зброї досяг своїх граничних можливостей, і подальше нарощування матеріальних і людських ресурсів задля його вдосконалення вже не могло принести помітних результатів. Водночас розвідувальні польоти літаків НАТО над територією СРСР стали регулярними і дедалі зухвалішими. Стратосферна зенітна артилерія не могла їм протидіяти через істотне розсіювання снарядів на висоті 18–20 км. Технічно недосконалі на той час радянські винищувачі також виявилися безсилими. Для розв’язання проблеми потрібні були принципово інші технічні рішення, що ґрунтувалися б на нових ідеях. Тим більше що новий керівник держави М.С.Хрущов, дізнавшись від своєї розвідки про план ядерного бомбардування Радянського Союзу, призначеного на 1 січня 1957 року (під назвою «Дропшот»), поставив перед оборонним комплексом СРСР категоричну вимогу «припинити це свавілля». Серед тих, хто вирішив проблему, був і Люльєв. Він наприкінці 1960-х років зробив величезний внесок у захист повітряного простору 1/6 частини земної суші, позбавивши країну небезпеки бути знищеною шляхом ядерного бомбардування.
Новий виток повітряного протистояння
Наступний етап роботи і життя Льва Люльєва був пов’язаний з переходом від ствольної артилерії до зенітно-ракетної зброї. Робота в новій галузі техніки розпочалася з напруженого навчання. Допомагали колеги ракетники, серед яких були колишні однокашники по навчанню в КПІ Сергій Корольов і Володимир Челомей. Співробітники Люльєва тривалий час буквально не «вилазили» з підмосковних НДІ і КБ, де вивчали секрети створення нової техніки.
Одночасно з навчанням швидко оновлялася конструкторсько-виробнича база заводу №8. У 1958 році Люльєву доручають створити ракету для зенітного комплексу «Круг», призначеного для прикриття сухопутних військ від нападів авіації. Не обтяжений стереотипами, колектив Люльєва створює ракету 3М8 з самохідною пусковою установкою 2П24. Ракета на той час не мала аналогів, а за рядом унікальних технічних рішень залишається цікавою і нині. Прямоточний повітряно-реактивний двигун мав кільцевий забірник повітря, розташований навколо головної частини. Це дозволило висунути її вперед за межі несучого корпусу, що істотно збільшило розліт осколків, поліпшивши бойові можливості ракети. Окрім того, кільцевий забірник повітря потребував малих кутів атаки, а це помітно підвищило стійкість ракети в польоті. Статичну стійкість на стартовому і маршовому етапах польоту забезпечували спільні для двох ступенів ракети стабілізатори.
На випробуваннях небачена раніше ракета показала несподівано хороші результати. Якщо зарубіжні аналоги вражали ціль лише декількома осколками, то люльєвська розривала її на дрібні шматочки. В 1964 році ракета була прийнята на озброєння і після неістотних модифікацій стала базовою для протиповітряної оборони сухопутних військ протягом наступних двох десятиліть.
За видатні заслуги у створенні нової техніки Л. Люльєву в червні 1966 року присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а в 1967-му він удостоєний Ленінської премії. В тому ж році очолюване Люльєвим підприємство дістає нову назву: Свердловське машинобудівне конструкторське бюро «Новатор» Міністерства авіаційної промисловості СРСР. Назву «Новатор» Люльєв запропонував особисто, зважаючи на те, що творення нового є головним кредо його підприємства.
У 1964 році Люльєву доручається створення крилатих ракет, ракетоторпед і протиракет для Військово-морського флоту. В різний час ДКБ-8, а пізніше ДКБ «Новатор» були розроблені ракети для морських комплексів: РПК-2 «Вьюга» (81Р, прийнята на озброєння в 1969 р.); РПК-6 «Водопад» (86Р, прийнята на озброєння в 1981 р.); РПК-7 «Ветер» (100РУ, прийнята на озброєння в 1984 р.); 3М10 «Гранат» (КС-122, прийнята на озброєння під назвою РК-55 в 1984 р.); 3М14 «Калибр» (91Р); 3М51 «Альфа»; 3М54 «Бирюза»; КС-42 (для морського ЗРК М-31); 9М38 (для військового ЗРК «Бук» і морського – М-22 «Ураган»). Донині засекреченою є ціла низка розробок Люльєва. Наприклад, ракета принципово нового класу «вода–повітря–вода», призначена для підводних човнів. Після виявлення цілі підводним човном, з його борту вистрілюється ракета, яка з надзвуковою швидкістю проходить більшу частину шляху повітрям, далі знову йде під воду в районі цілі, де і вражає її. У 1977 році за створення озброєння для Військово-морського флоту Л. Люльеву присуджена Державна премія СРСР, а в березні 1978 року він нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Під час війни у В’єтнамі, конфліктів на Близькому Сході кількість одночасно атакуючих цілей стала постійно зростати, діапазон їхніх технічних характеристик ставав дуже широким. Вони з’являлися на різних висотах – від стратосферних до наднизьких, їхні швидкості почали в 3–3,5 разу перевищувати швидкість звуку. Виникла потреба створення нового покоління зенітно-ракетної зброї, яка б вражала одночасно декілька цілей, незалежно від висоти, напрямку і швидкості їхнього польоту. Такою зброєю в середині 1980-х років стали люльєвські системи С-200 і С-300.
Систему С-200 можна вважати перехідною від ЗРК «Круг» до С-300. Її ракета успадкувала багато найкращих технічних рішень від 3М8, але мала майже в 2,5 разу більшу дальність польоту і поліпшені бойові характеристики. Саме цими ракетами у березні 1986 року збройними силами Лівії були збиті три літаки над затокою Сидра, які несанкціоновано вторглися в повітряний простір країни.
Система С-300 стала принципово новим видом зенітно-ракетної зброї, яка використовується і донині. Вона була створена у двох модифікаціях: С-300П – для територіальних протиповітряних сил СРСР і С-300В для захисту від масованих ударів балістичних ракет оперативно-тактичного призначення, аеробалістичних і крилатих ракет, літаків стратегічної і тактичної авіації, інших аеродинамічних засобів повітряного нападу. Розробка С-300В доручається ДКБ «Новатор» на чолі з Люльєвим у кооперації з науково-виробничим об’єднанням «Антей», спільно з яким створювався також і ЗРК «Круг».
Бойовими елементами системи є зенітні керовані ракети 9М82 і 9М83, що встановлюються на пускових установках 9А82 і 9А83 відповідно. Під час їхнього створення Люльєв застосував низку оригінальних ідей. Так, ракети більшого розміру, призначені для перехоплення балістичних цілей, і менші ракети, призначені для протидії авіації, були уніфіковані. Вони обидві були зроблені як двоступеневі із спільним другим ступенем і з різними стартовими двигунами. Це відчутно скоротило терміни проектування, здешевило виробництво і спростило їхню експлуатацію. Одразу після старту спеціальні імпульсні двигуни повертали ракету таким чином, щоб відвести вбік її газовий струмінь для унеможливлення руйнування пускової установки. Спеціальна конструкція укорочених стабілізаторів ракети унеможливила коливання і руйнування її крил на великих швидкостях (флатер). Ракети з величезною ударною силою були зроблені надзвичайно компактними, щоб їх можна було розташувати у спеціальних контейнерах на пусковій установці, не перевантажуючи її.
Усе це дозволило досягти небачених раніше для зенітно-ракетних систем тактико-технічних характеристик. На відстані до 1100 км могли вражатися цілі, що летіли зі швидкістю до 3000 м/сек. Система розгорталася за 5 хвилин і дозволяла одночасно наводити ракети на 48 цілей і обстрілювати 24 з них. Ракети 9М82 і 9М83 були поставлені на озброєння в 1982–1983 роках і вже понад 25 років є одними з найдосконаліших у світі для цього класу зброї.
За видатні заслуги у створенні нових видів техніки Лев Люльєв у березні 1985 року нагороджується другою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. А вже 1 листопада 1986 року Л.Люльєва не стало.
Пам’ять
Як оцінити життя конструктора військової зброї, який усі свої сили і талант віддав колишньому СРСР? Засудити його? Автор віддає цій людині велику шану. За сімдесят сім років свого життя Лев Люльєв зробив неймовірно багато. Вийшовши з київської бідноти, він зумів прокласти собі шлях до передових знань і стати одним із найталановитіших конструкторів складної техніки минулого століття. Неоціненний його внесок у Перемогу 1945 року. В 1960-ті роки він став одним із тих, хто захистив повітряний простір СРСР від спланованих ядерних бомбардувань. В 1970-1990 роки, створюючи найдосконалішу у світі зенітно-ракетну зброю для чотирьох родів військ – сухопутних, військово-повітряних, військово-морських та військ протиракетної оборони, – Люльєв зробив величезний внесок у досягнення паритету сил між блоком НАТО і блоком Варшавського договору, що унеможливило розв’язання третьої світової війни в апогей ядерного протистояння двох протиборчих систем.
Найдорожчим і улюбленим творінням Люльєва стало його ДКБ-8, а пізніше ДКБ «Новатор». З маленького відділу при заводі ім. Калініна воно переросло в потужне науково-проектне підприємство з науковою, виробничою і проектною базою з передовими науковими і інженерними школами. За створення 21-го зразка зенітної і зенітно-ракетної зброї, що перевершували відомі у світі аналоги, понад 500 працівників конструкторського бюро удостоєні державних нагород, 40 із них стали лауреатами Ленінської і Державної премій СРСР. Нині ДКБ «Новатор» (Єкатеринбург) носить ім’я Льва Веніаміновича Люльєва.
Зберігається пам’ять про уславленого випускника і в Київському політехнічному інституті. В Державному політехнічному музеї при КПІ формується експозиція, присвячена Л. Люльєву, фахівцями проводяться академічні люльєвські читання, майбутні інженери вивчають оригінальні технічні рішення Люльєва, що стали класичними, але не втратили своєї актуальності і донині.