Українського фотожурналіста та документаліста, випускника КПІ Максима Левіна, який створив десятки фото- і відеопроєктів, нагороджено орденом "За мужність" (посмертно) "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час висвітлення російської агресії". Також на його честь названо вулицю в Солом'янському районі.
Він відомий як фотокореспондент, документальний фотограф та оператор багатьох українських і міжнародних видань. Понад 10 років Максим працював у редакції LB.ua, також співпрацював з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press, Hromadske. Його фото публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, The Moscow Time, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL). Більшість його документальних проєктів пов'язані з війною в Україні.
Щоб зупинити війну. "Він їздив працювати в самісіньке пекло. Це людина, яка справді любила свою справу. Макс виступав за те, щоб журналістів більше пускали на фронт, щоб вони показували світові реальну ситуацію. Він був дуже сміливим і точно знав, що робить. На нього завжди можна було покластися", – розповідають колеги. М.Левін часто наводив приклад відомої чорно-білої фотографії Ніка Уата, зробленої в 1972 році під час війни у В'єтнамі. На світлині – маленька оголена дівчинка, яка з плачем втікає від бомбардування напалмом. "Ця фотографія допомогла зупинити війну. Напевно, кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить й українську війну", – говорив журналіст.
За мрією. "Фотографом мріяв стати років з 15, – згадував якось Максим. В однокласника батько був фоторепортером, та ще й спортивним. Їздив на олімпіади, чемпіонати світу, на Лігу чемпіонів, дітей на стадіон брав. Про таку професію можна було тільки мріяти. У мене ж був дзеркальний "Київ", відвідував фотогурток. Після закінчення школи в голову запало "хочу бути фотографом". Та спочатку на вимогу батьків пішов здобувати "пристойну професію".
Варто зауважити, що на той час не просто пристойну – а дуже достойну – на кафедрі АПЕПС ТЕФ (нині ІАТЕ) у складі якої працював НДІ "Апродос". Науковці цього інституту в 1980-х роках провадили важливі наукові розробки, що стосувалися аерокосмічного проєкту "Буран", аналога американського "Шаттла", які завершилися пусковим експериментом. Розробників удостоїли Державної премії України. А їхні вихованці, як і раніше, "можуть виконувати майже всі завдання, що потребують використання обчислювальної техніки та інформаційних технологій, а також спроможні пристосуватися до постійних змін і вдосконалення комп'ютерних технологій". Там Максим і здобув повну вищу освіту за спеціальністю "Програмне забезпечення автоматизованих систем" та кваліфікацію інженера комп'ютерних систем.
Отримав диплом – і пішов за покликом, у журналістику, долати непрості сходинки фоторепортера, набувати досвіду, майстерності і визнання. Скільки їх таких – хто зростав, мужнів і пробував на міцність крила в КПІ, а потім ставали рушіями в різних сферах. Та завжди з повагою і вдячністю згадували свою альма-матер. Спочатку Максим працював у маловідомих виданнях, потім – газета "Киевские Ведомости", УНІАН, "Газета 24". Далі – фріланс для журналів "Фокус", "Профіль", "Український Тиждень", агентство Associated Press.
Небезпечна професія. Здається, за останні два десятки років в Україні не було жодної значущої події – від засідань Верхової Ради до протистояння з тітушками на Майдані й операцій АТО, де б не з'являвся Макс зі своєю камерою. Він мав надійного ангела-охоронця: дивом не втрапив до лап тітушок у ніч з 18 на 19 лютого 2014-го (заряджав апаратуру, затримався, а колеги постраждали), ще більшим дивом у серпні вирвався з пекла Іловайського котла: на трасі двічі потрапив під обстріли, дістав поранення, втративши орієнтування, виїхав на пост ДНР, втік від отетерілих сєпарів і повернувся в Київ на геть продірявленій, заляпаній кров'ю автівці. Не оминули його і гучні скандали та розслідування. Кримінальна справа за розголошення смс-переписки нардепа, який фабрикував справу на захист сина, що перебував під слідством, бо скалічив свою подружку; страшна аварія з вини п'янючого посадовця Укрзалізниці, коли постраждали рідні журналіста, та ін. До речі, у Максима залишилося четверо неповнолітніх синів, останній народився уже без батька. А він так хотів доньку.
"Любов Максима до дітей завжди викликала подив і захоплення. Не часто побачиш, щоб чоловіки аж так любили своїх дітей. Сини називали його дуже лагідно, по-дитячому, трохи змінюючи ім'я. Якби всіх у дитинстві вчили так виховувати та любити своїх дітей, наш світ був би набагато кращим. Максим жив ними та разом із ними. І всі його хлопці дуже схожі на батька", – зазначають друзі.
На передовій. Згадує редактор видання, де до останнього працював Максим: "Ми пропрацювали разом десять років. Як шеф-редактор та журналіст, як два репортери. Остання наша зустріч – за два дні до війни. Він все передбачав і готувався, скаржився, що журналістів не акредитують: "Війна ось-ось почнеться. Я повинен бути в епіцентрі. Росіяни, певно, підуть на насильство, будуть військові злочини, ми повинні все це документувати, фіксувати. У тому числі для майбутніх судів". Я знала, що він полізе в епіцентр. Останні фото – з Ірпеня. А 13 березня перестав виходити на зв'язок. Ми шукали скрізь – серед полонених, у списках, без списків, по-всякому. Безрезультатно".
10 березня М.Левін втратив свій безпілотник у лісі поблизу села Мощун, намагаючись зафіксувати моменти військового вторгнення росії в цей район. Через три дні повернувся з другом, розшукуючи свій апарат, був переконаний, що останні знімки дуже важливі... Його тіло знайшли 1 квітня в лісі біля Гути-Межигірської, на північ від Києва.
Розслідувачі організації "Репортери без кордонів" (RSF) понад тиждень збирали докази щодо обставин смерті свого колеги. Разом із співробітниками сил безпеки України RSF вдалося визначити місце злочину. Обвуглений Форд Маверік М.Левіна все ще був там. Слідчі не змогли відповісти на всі питання, але висунули гіпотези, як могли розвиватися події. Організація сподівається, що з часом зібрані свідчення дозволять встановити імена злочинців. Генеральний секретар RSF Крістоф Делуар зазначив, що "аналіз фотографій з місця злочину та вилучені речові докази чітко вказують на страту". Він додав, що Макс Левін та його друг заплатили життям за достовірну інформацію, тож RSF буде боротися, щоб ідентифікувати та знайти вбивць.
Попрощалися з Максом Левіним 4 квітня в Михайлівському соборі та на кладовищі в Боярці, де він і похований. Він був геніальним фотографом. "Фотографував – ніби очима Бога", – кажуть про нього колеги. Цього літа йому виповнилося б 42. Друге поспіль 7 липня, коли нікуди зателефонувати з привітаннями.
Літопис війни. Макс був особливою людиною, з особливим хистом бачити деталі та відчувати людей, з рідкісним почуттям справедливості та не менш рідкісною совістю. Його роботи – це, по суті, літопис воюючої України та подвигу українців із 2014 року й донині. Світ дізнавався правду про війну РФ проти України завдяки його роботам і хисту. Хочеться, щоб цей доробок і далі жив, його поширювали, щоб його роботи продовжили розповідати історії, які хотів розповісти світові їх автор. Ось деякі з них:
Проєкт Afterilovaisk, по суті енциклопедія подвигів, героїв і трагедій Іловайська: https://bit.ly/3v3VR2A
Загальна збірка світлин Макса: https://bit.ly/3Kt93Vk
А також всі його талановиті репортажі з війни для Лівий Берег – LB.ua: https://bit.ly/3JrBqSu. Це мозаїка людських доль, скалічених війною, які лише Макс міг так уважно побачити та розповісти.
Довідково: 8 червня 2022 р. виповнилося 50 років відтоді, як фотограф Associated Press Нік Уат зробив один із визначальних знімків війни у В'єтнамі. За цю світлину Уат отримав Пулітцерівську премію у 1973-му і став переможцем конкурсу World Press Photo. Фотографія "Жах війни" (The Terror of War), також відома як "Напалм у В'єтнамі", посідає 41-ше місце у списку ста найвпливовіших світлин XX століття за версією Колумбійського університету. Уат разом з іншими журналістами знаходився неподалік села Транг Банг, зайнятого військами Північного В'єтнаму. Південнов'єтнамські літаки пронеслися над ними і скинули чотири напалмові бомби. Через кілька миттєвостей група переляканих людей, серед яких були діти, вибігла на дорогу, де знаходилися журналісти. Тоді Уату вдалося зробити фотографію. На передньому плані зліва – хлопчик, який кричить від жаху. Праворуч, тримаючись за руки, біжать ще двоє дітей. У центрі знімка – оголена дівчинка. Позаду дітей неквапливо йдуть солдати. Одразу після зйомки Уат відвіз дітей до лікарні. Люди старшого віку пам'ятають цю світлину, що, без перебільшення, обійшла всі видання світу.