Про українську поетесу Олену Телігу (Шовгенову) ми знаємо дуже мало. Довгий час ім’я її було поховано разом з тілом в братській могилі, заховано під радянськими заборонами й ідеологічними контролями, несправедливо стерто з пам’яті народу.
Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 22 липня минулого року ми відзначали 100-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки.
Мені, як історику, давно хотілося висловити свою думку з приводу названої теми, одначе весь час щось заважало. А спонукала мене написати публікація в нашій газеті за 14 грудня 2006 року “Картина з історією”.
У серпні минулого року газета “Київський політехнік” розпочала друкувати матеріали під рубрикою “Берегти честь КПІ”. На сторінках газети приділялася увага стану викладання предметів, враховуючи побажання студентів і викладачів.
Люди старшого покоління ще добре пам’ятають епопею, яка розігралася в Північному Льодовитому океані на початку 40-х років ХХ століття. Епопею, в якій були передусім задіяні США і СРСР, а також деякі інші держави.
“Рукописи не горять…” – і таки іноді правда!.. Село Саварка на Богуславщині. Хатина, в якій у 20-ті роки ХХ ст. проживали вчителі Марія Іщенко та подружжя Чалих… І ось у листопаді 2005 р.
Українські землі, які стали здобиччю Російської та Австро-Угорської імперій після поразки козацької держави, вперше лише через кілька століть отримали реальний шанс визволитися з неволі і збудувати незалежну українську державу під час Першої світової війни у 1914-1918 рр.
Учасник визволення Києва, колишній викладач кафедри фізики КПІ, майор у відставці, доцент кандидат педагогічних наук Михайло Іванович Величко згадує бої на Букринському плацдармі, учасником яких він був.
КПІ - один із небагатьох ВНЗ Києва, учбові і допоміжні корпуси якого розміщені практично на одній території, що створює низку зручностей для співробітників, аспірантів і студентів.
