Люди старшого покоління ще добре пам’ятають епопею, яка розігралася в Північному Льодовитому океані на початку 40-х років ХХ століття. Епопею, в якій були передусім задіяні США і СРСР, а також деякі інші держави. В народній пам’яті живе гучна слава героїчних папанінців, які переможно проїхали на дрейфуючій крижині безмежними просторами Арктики і дивом врятувалися зі смертельних обіймів стихії після раптового розлому крижини, на якій стояли їхні намети.
Люди відчували, що подвиг папанінців – це не тільки боротьба з примхами погоди Льодовитого океану, заміри арктичних глибин і визначення руху атмосферних фронтів, а дещо набагато серйозніше.
Звісно, були у захваті від подвигу полярників і вихованці колишнього Київського інституту кіноінженерів зі спеціальності “Акустика”, що готувалися до цікавої роботи з озвучування кінофільмів. Але життя багатьох із них пішло в іншому напрямі. Після злиття кіноінституту з Київським політехнічним інститутом, вони почали займатися акустикою, спрямованою на захист інтересів Батьківщини. Багато дипломованих фахівців – випускників КПІ поповнили ряди вчених Київського НДІ гідроприладів, свого часу дуже засекреченого науково-дослідного закладу. Проблематика його була значною мірою присвячена оборонній техніці.
Річ у тім, що почалася холодна війна, а за нею проглядалася третя світова. І якщо героїчний дрейф папанінців на “ПП-1” був більш-менш відкритим, то вже діяльність “ПП-2” йшла під грифом “таємно” (Точка-36). У той час у США відкрито писали, що Центральний полярний басейн у майбутній битві між Америкою та СРСР стане одним з головних театрів воєнних дій. З’явився навіть новий термін “Арктична доктрина”. І це за наявності міжконтинентальних ракет, реактивної авіації, атомних підводних човнів та ін. Якщо подивитися на карту, чітко видно найкоротші нищівні напрямки ударів саме з Арктики.
Тож стає зрозумілим велике значення підготовки відповідних тій ситуації оборонних кадрів у КПІ і в Київському НДІ гідроприладів, що в той час перебував у безпосередній підпорядкованості Москві. До речі, цьому НДІ виповнилося щойно 50 років. Багато його співробітників – випускників КПІ були залучені до дослідницьких робіт у складі полярних експедицій, що проводилися Ленінградським інститутом Арктики і Антарктики. А після набуття необхідного досвіду вони й самі успішно справлялися зі складними завданнями.
Недавно я мав честь поспілкуватися з дуже цікавими людьми, які брали безпосередню участь у полярних експедиціях і були удостоєні високих нагород за героїчний подвиг в Арктиці. Це, перш за все, колишні провідні співробітники Київського НДІ гідроприладів, лауреати Державної премії СРСР за великі досягнення в Арктиці Микола Григорович Клименок і Костянтин Олексійович Барицький. А ще з одним рекордсменом перебування і самовідданої праці в Арктиці (більше трьох років), колишнім головним конструктором НДІ гідроприладів Анатолієм Васильовичем Гокоєвим я товаришував упродовж кількох десятиліть. Правда, не як з героїчним полярником, а просто як з чудовою, дуже толерантною і всебічно обдарованою людиною. Ми обмінювалися думками про життя, літературу, мистецтво, і навіть про автосправу (Анатолій все-таки заробив на дрейфуючих арктичних крижинах “капіталець” для придбання горбатого лімузинчика “запорожчика”, на якому возив своє сімейство на відпочинок в Одесу, Крим та на Кавказ і просто обожнював свого чотириколісного друга).
А про якісь там підкригові шуми чи про всечуючу акустику в глибинах океану, хитросплетіння зовнішніх загроз, боронь Боже, ніколи ані словечка! Бо державна таємниця. Тільки тепер про деякі подробиці героїчної арктичної епопеї радянських полярників розповіли соратники А. Гокоєва, який рік тому пішов з життя, не сягнувши свого 70-річчя.
– Перший мій вихід в Арктику з групою нашого НДІ відбувся навесні 1962 року, – розповідає колишній провідний науковий співробітник інституту М.Г.Клименок. – Саме тоді була організована наша короткотривала база на дрейфуючій крижині архіпелагу Північна Земля під назвою “База-3”. Головною метою було вивчення підводних шумів і розповсюдження звуку в океанічних глибинах Арктики. Напружена робота тривала в квітні-травні. Якимось чином нам пощастило: під час розколів полів і торошіння крижин, що з оглушливим тріском наступали сторч одна на одну, цей нищівний вал зупинився в кількох метрах від нашого крайнього намету. Ми знали про такий жорстокий норов дрейфуючих крижин. А перша зустріч з ними віч-на-віч залишила на наших серцях перший пам’ятний рубець.
Наступний виїзд був весною 1963 року. Брали участь у висадці групи у складі 5 осіб для проведення піврічного циклу досліджень на дрейфуючій станції “ПП-10”. Але в ході справи в зв’язку з розломом крижини під цією станцією довелося висадити нашу групу в 10 кілометрах від неї, на окремій крижині. Треба сказати, що умови, в які ми потрапили, мало чим відрізнялися від того “комфорту”, в якому працювали свого часу папанінці.
Навесні 1965 року було введено в дію станцію “ПП-14”, до складу якої входила і група наших киян. Вона мала конкретні завдання на цілий річний цикл. Не просто було для нас облаштуватися в нових умовах, але хлопці підібралися відважні і працездатні. Особливо вирізнявся серед них вже досвідчений полярник, майстер на всі руки Анатолій Гокоєв, який брав на себе все складне і відповідальне. А труднощів було чимало. Довелося двічі перебазовувати табір через розлом крижин. Це було дуже складне і відповідальне завдання.
Восени 1966 року я прибув на станцію з розгорнутим планом роботи на рік. Для нашої групи було доставлено спеціальні будиночки, що було кроком уперед. Ми висадилися на крижину північніше острова Врангеля, як то мовиться, на самому краю світу, в пропащому місці з багатозначною назвою “Полюс відносної недосяжності”. Очікувалося, що, як це завжди буває в Арктиці, станція буде дрейфувати в північно-західному напрямку. Але крижана стихія розпорядилася інакше, і до кінця листопада ми наблизилися до острова Жанетта архіпелагу Де Лонга, що не відповідало поставленому завданню. Довелося згорнути роботу нашої групи в цьому напрямку. Я добре запам’ятав цю дату і цю подію, адже саме тоді мені виповнилося 30 років. Але така невдача недовго краяла наші душі. Колектив був молодий, сповнений життєвими силами і спрямований на здолання всіх труднощів у досягненні поставленої мети.
Досвід роботи на станціях “ПП” з багатофункціональними завданнями упевнив нас у тому, що деякі служби станцій і навіть кроки людей по дрейфуючих крижинах створюють сильні перешкоди в роботі чутливої акустичної апаратури. Вирішено було розміщувати наші групи на значній віддалі від базових станцій для проведення винятково акустичних досліджень. Навесні 1966 року було висаджено на дрейфуючу крижину нову станцію “ПП-15”, а на відстані кількох десятків кілометрів від неї розмістився філіал “ПП-15Ф”. Очолити групу дослідників з 15 осіб було доручено мені. Працювали ми дружно без особливих пригод. Тільки один раз провели аврал переселення на іншу крижину у зв’язку із зруйнуванням нами вже обжитої.
Таким чином, літо пройшло більш-менш спокійно. У вересні 1966 року до нас підійшов для проведення дуже відповідальних і невідкладних робіт атомний підводний човен. Можете собі уявити лавину бурхливих емоцій і радості загублених у велетенських просторах Арктики людей від зустрічі з підводниками, з командою гігантського атомного крейсера, який піднявся на поверхню через величезний отвір у кризі. Але така пам’ятна зустріч не обійшлася без аварії. Наш механік, Петро Моргун, швиденько склавши свою апаратуру, вирішив поближче під’їхати до човна, але розмита крижина не витримала ваги трактора, який разом з волокушею пішов на дно океану. Але як тільки хірург підводного човна зашив незначну рану на голові механіка, врятованого Анатолієм Гокоєвим, веселощі поновилися. Зустріч з підводниками додала нам натхнення, впевненості в тому, що ми не самотні в цьому льодовому світі. Вона запам’яталася нам на все життя.
Невдовзі після візиту підводників на дрейфуючу станцію почали завозити нове поповнення персоналу та устаткування для успішної зимівлі в умовах жорсткої полярної ночі. Великими зусиллями наших людей перш за все було підготовлено злітно-посадкову смугу розміром 400х40 метрів для прийому літаків. Працювали вручну без використання техніки. Трудилися, не покладаючи рук.
До початку зрушення крижин успішно прийняли кілька легких літаків АН-2. Але Арктика не забарилася знову проявити свій крутий норов. Раптово злітно-посадкова смуга відкололася від нашого табору. Тріщина пройшла за лабораторією, а потім ще одна з протилежної сторони табору. Упродовж доби від льодового поля розміром 2х3 км лишився шматок 200х300 м. На щастя, весь табір зберігся на одному полі. Але залишатися нам на такому клаптику не можна було. Поблизу більшої крижини не виявилося. Вирішили закрити філіал станції, забрати мінімум необхідної апаратури, перебазуватися на основну станцію “ПП-15” і продовжувати роботу за скороченою програмою. Кілька людей із нашої дослідницької групи, зокрема самовіддані полярники А. Гокоев, В. Тесовский, повар А. Матвійчук та механік П. Моргун, зимували на цій станції. З вдячністю згадують члени групи і свого лікаря ортопеда-травматолога В. Ардобацького.
Наступний етап роботи киян в Арктиці почався навесні 1969 року. Після організації філіалу дрейфуючої станції “ПП-18” під шифром “ПП-18Б”, яка була доручена М.Клименку, А.Гокоєв очолив один із напрямків роботи. Упродовж квітня і початку травня всі підготовчі роботи було завершено, збудовано табір і почалося виконання програм досліджень.
Наприкінці травня на станцію прибув з Києва після захисту кандидатської дисертації Костянтин Олексійович Барицький, який очолив колектив. А М. Клименку продовжив дослідницьку роботу за своїм напрямком до осені.
З початку осінньої навігації відбулася зміна складу станції. М. Клименок і А. Гокоєв повернулися додому. Але київський філіал продовжував свою роботу ще цілий рік. І знову довелося зайнятися А. Гокоєву забезпеченням станції всім необхідним для роботи в Арктиці за допомогою полярної авіації. У 1971 році А. Гокоєв очолив експедиційну групу із забезпечення з сибірського селища Черський усім необхідним для успішної роботи станції “ПП-20”. Це було дуже складне і відповідальне завдання. М. Клименок вів один із напрямків, а начальником станції було призначено теж одного із найдосвідченіших співробітників Київського НДІ гідроприладів Е.Н. Майхровського.
Станція працювала дуже ефективно. На початку осені до неї підійшов підводний човен. Дводобова спільна робота підводників і персоналу станції дала хороші результати.
Останнє побачення М. Клименка з Арктикою відбулося навесні 1974 року, коли впродовж 2-х місяців він керував випробовуванням нової апаратури на “Базі – К”. Створенням сприятливих умов для успішної роботи бази займався А. Гокоєв. Закінчилася льодова епопея в кінці травня 1974, і на цьому завершилася місія Київського НДІ гідроприладів в Арктиці.
Багато років свого життя присвятив арктичній епопеї Костянтин Олексійович Барицький, лауреат Державної премії СРСР за видатні успіхи в дослідженнях Арктики. Дорогу в Арктику відкрило йому успішне закінчення аспірантури на кафедрі акустики КПІ в 1957 році і зарахування в цьому ж році до Київського НДІ гідроприладів на посаду інженера. Через два роки молодий спеціаліст став начальником сектора, а потім начальником відділу інституту.
Починаючи з середини 1962 по 1974 рік він був науковим керівником усіх робіт Київського НДІ гідроприладів на дрейфуючих кригах Північного Льодовитого океану.
У більшості епізодів, згаданих вище М.Г. Клименком, безпосередньо брав участь К.О.Барицький і аж ніяк не статистом, не просто командуючим начальником, а як колега, товариш, готовий прийти на допомогу в найскладніших ситуаціях.
Так склалося, що йому, типовому технареві, довелося немало уваги приділяти питанням психологічним. Адже робота в Льодовитому океані з його піврічними ночами і відповідно днями, шквальними буревіями, наджорстокими морозами, торошінням льодових полів, доволі чутливо впливає на настрій і життєвий тонус людей.
– Перше наше побачення з Арктикою, – розповідає К. Барицький, – запам’яталося різницею температур. Прощалися з Києвом у духмяний день при температурі + 20, а при висадці на дрейфуючу крижину нас зустріла нормальна для тих місць температура – 40 з сильним вітром. Відверто кажучи, не просто було усвідомлювати людям, що під нашою крижиною, де розміщувалася станція, глибина в кілька кілометрів. Що будь-якої миті може початися торошіння полів. Нічого не варто їм миттєво відправити в небуття не тільки намети полярників.
На початку свого перебування в Арктиці кияни працювали в одній супрязі з полярниками Ленінградського інституту Арктики і Антарктики. Дуже хорошою була співпраця, цьому особливу увагу приділяв безпосередньо К.Барицький. Кияни жили і працювали з ленінградцями, як кажуть, душа в душу. Коли з часом почали працювати автономно, дружба не припинилася.
А взаємостосунки у власному колі полярників з Дніпра ще більше зміцнилися. Життя, робота в екстремальних умовах, щомиттєвий ризик і велика відповідальність за доручену справу з’єднували людей.
– Пройшли роки, а святе почуття дружби лишається непорушним, – каже К.Барицький. Тридцять років він працював у рідному НДІ гідроприладів. Кілька років перед виходом на пенсію був науковим секретарем інституту і в такому ключі намагався виховувати нове покоління наукових співробітників.
За таким принципом продовжують жити ветерани-полярники: колишній провідний співробітник інституту М.Клименок, С.Захаренков, В.Тесовський, М.Зварич. Таким було життєве кредо їхніх незабутніх соратників: А.Гокоєва, П.Моргуна, Е.Майхровського. Царство їм небесне.
З гордим почуттям чесно виконаного обов’язку перед Батьківщиною живуть і згадують минулі дні полярники кияни. Разом з полярниками Росії вони зробили все, щоб з глибин Північного Льодовитого океану не прокотилися атомні смерчі рідною країною, і тим самим поставили заслон назріваючій в умовах холодної війни третій всеспалюючій світовій війні.