Закінчення.
Початок у № 14 від 21.04.2016 р., № 15 від 28.04.2016 р., № 16 від 12.05.2016 р., № 17 від 19.05.2016 р.
... Того дня запізніла осінь знімала перші вишиванки із садів і гаїв. Тихо-тихо опадало листя кленів і в інститутському парку. То тут, то там студенти згрібали його до куп і підпалювали. Стелилися дими по землі, й настоювалось повітря п'янкою зажурою.
Та Євгена це не бентежило. До захисту дисертації лишалася якась година, і він ходив від дерева до дерева, обмірковуючи свій виступ. Ноги ледь тримали. Зосередитись було важко. Найпотрібніші думки немов згорали од високого жару, що лихоманив усе його тіло.
З'явилися вони лише коли професор Огієвський, що головував на засіданні, надав йому слово. Говорив Євген недовго, але його виступ вразив навіть тих, хто не знав про хворобу. Так гаряче, так невимушено викладати складні проблеми могла тільки людина, яка безмежно залюблена в науку. Та ось на півслові Вікторовський замовк і вхопився обома руками за край дошки. В аудиторії помітили: дисертант от-от упаде. Але то ніби здалося, бо Євген поклав крейду, підійшов до кафедри і вже відповідав на запитання членів вченої ради.
Першим із опонентів виступив Смогоржевський. Відзив на дисертацію він читав. То були роздуми вченого про найхарактерніші теоретичні особливості Євгенової праці. Зрідка він підходив до дошки й ілюстрував їх якимись прикладами. Потім згорнув сторінки у трубку, заговорив, не читаючи:
– Отже, – звертався він до членів ради, – зроблене Вікторовським переоцінити важко. Його дисертація відкриває нову сторінку в математиці. І, може, пройде ще багато часу, як було це з Галуа, коли її оцінять по-справжньому. Справді-бо, донедавна ми не могли ні ставити, ні розв'язувати багатьох питань теорії диференціальних рівнянь. Особливо тих, де класичні методи і метод Каратеодорі взагалі відмовлялися слугувати. Віднині для нас немає такої проблеми. Вікторовський довів теорему узагальнених розв'язків. Його метод дає змогу будувати їх екстремальними. А це до нього нікому не вдавалося... То ж я глибоко переконаний: дисертація Вікторовського – цілком задовольняє вимоги докторської. Так, так. Я не помилився – саме докторської. А тому пропоную присудити дисертантові вчений ступінь не кандидата, а доктора фізико-математичних наук.
Євген не чув ні оплесків, ні вигуків, якими присутні схвалювали пропозицію професора Смогоржевського. Немов у світ інших вимірів його перенесли слова, сказані Олександром Степановичем про Галуа. "О, великий, безсмертний Галуа! Аби хоч десяту, соту частку зробити з того, що ти дарував нащадкам. Та він буде щасливий, якщо навіть одна його теорема коли-небудь прислужиться людству".
За Смогоржевським узяв слово професор Березанський, другий опонент. Він також високо оцінив теоретичні здобутки дисертанта й звернув увагу на, так би мовити, другорядні питання, на яких зупинився Вікторовський.
– Але які це питання, – пояснював він. – Візьмемо хоча б питання, поставлені Валле-Пусеном чи Бакштейном. Ви тільки подивіться, як блискуче відповів на них Вікторовський.
А поширення методу Перрона? А узагальнення теореми Фукухари? На кінець, я назвав би класичним узагальнення теореми Тихонова-Кнезера... Що й казати, Вікторовський і тут виявив себе талановитим математиком.
І професор Березанський, і неофіційні опоненти підтримали пропозицію Смогоржевського – присудити Вікторовському ступінь доктора математики.
Попросив слова і професор Ремез. Говорив він довго, але члени вченої ради прислухалися до кожного його слова – і як наукового керівника Вікторовського, і як члена-кореспондента української Академії наук. Він сказав, що дисертація Вікторовського є викладом великого циклу оригінальних досліджень, які стосуються однієї проблеми: побудови теорії інтегральних кривих для полів напрямків, що характеризуються як розривні в дуже загальному розумінні цього слова. Що ці дослідження можна віднести до теоретико-множинного напряму сучасної теорії диференціальних рівнянь, які все більше привертають увагу багатьох математиків світу.
– Теоретико-множинний напрям у теорії диференціальних рівнянь, – казав Євген Якович, – в дійсності має не тільки абстрактно-теоретичне значення. Тут зберігає повністю свою актуальність і переконливість програмне висловлювання одного з найвидатніших основоположників теорії функцій дійсного змінного Рене Бера. Згадайте, що він писав у передмові до своїх знаменитих лекцій з розривних функцій... Отже, вважаю, – продовжував Ремез, – кожна із восьми глав дисертації Вікторовського, взята окремо, може бути визнана більш, ніж достатньою для повноцінної дисертації на вчений ступінь кандидата наук. В цілому ж вона перевершує рівень навіть докторської...
... Рівно через тиждень, дев'ятнадцятого листопада, вчена рада Київського політехнічного інституту ухвалила: "Зважаючи на клопотання професорів, докторів фізико- математичних наук О.С.Смогоржевського, Є.Я.Ремеза і Ю.М.Березанського, а також на підставі постанови вченої ради радіо-фізичного факультету, присудити дисертантові Є.Є.Вікторовському вчений ступінь доктора фізико-математичних наук".
4
Вже мали випасти сніги, а їх все не було. Над Києвом, над Шевченковим хутором бродили тумани, холодні дощі. Вітри, не діждавшись хурделиць, розсіювали ту сльоту, і як промерзлі прохачі бились-добивалися у зачинені вікна посірілих будинків.
Застукали вони й до Вікторовського. Але Євген – як і не чув. Ніщо земне його вже не турбувало. Ніщо не могло додати сил. З усім і усіма він попрощався, як прощаються коли вирушають у довгу, навічно довгу дорогу, вороття по якій немає. Не попрощався лише із світом своїх абстракцій. Знемагаючи від болю, від неймовірної спраги, тепер він боровся за кожну мить життя, аби віддатися тільки-но задуманим, але ще не доведеним теоремам...
Після захисту дисертації його дивилися лікарі й наполягали на госпіталізації. Але Євген відмовився.
– Облиште мене, – сказав він їм, – рятуйте тих, кого ще можна врятувати. А я вмиратиму дома.
Довго не наважувався написати про хворобу Саші. Від неї приходили такі безтурботні, життєрадісні листи, що не хотілося потьмарювати її щасливих днів. А потім написав. Написав, що захистився, але тяжко, тяжко захворів. Що тепер весь час лежить і вже не певен, чи колись стане на ноги. І Саша замовкла. Послав ще кілька листів, але відповіді не приходили. "Змирись, – казав він собі. – Змирись і з цим... Кому ти потрібен такий?!" Але йому не хотілося прощатися з Сашею. Дорога вона йому, як і саме життя. І скільки-то залишилось жити, щоб прощатися?..
Кволою, геть висохлою рукою Євген тягнеться до столу, бере ручку, записник і пише: "Люба Сашо! Здоров'я моє все гіршає. Тепер кожен лист може стати останнім. Ось і зараз писати багато не можу – немає сил. Але, повір, і в останню хвилину мої найкращі думки будуть про тебе. Твій Євген".
За кілька днів нарешті прийшла відповідь. Не розкриваючи конверта, Євген поклав собі, що це останнє його свято в житті. Бо ще вчора було так зле, що міг і не витримати. Але свята не сталося. У листі Саша пробачалася за довге мовчання, писала, як то погано, коли люди хворіють. Та нехай уже простить їй Євген, більше не писатиме. Бо зустріла іншу людину, яка їй більше до вподоби. "Я не можу навіть перелічити, – так і писала, – що мені подобається в ньому, але скажу: подобається все і він той, кого я можу кохати і почувати себе завжди щасливою".
Як і кожна мить буття, це був останній удар в житті Євгена. Але він не міг уже чогось змінити. Цей лист лише змусив устати з ліжка і на всі протести матері і сестри не зважити.
– Що ти надумав, сину? Скажи, що надумав? – допитувалася мати.
– Нічого особливого. Просто хочу в місто...
– Але ж ти стільки не вставав. Скажи, що треба, і я сама те зроблю.
– Нічого мені не треба, мамо. Хочу, та й годі... – зумисне, не сказавши, що хоче попрощатися з містом. Думав, що попрощався, а виходить – ні.
Мати допомогла йому встати, подала костюм. Шнурки хотів зав'язати сам, але не зміг. Нагнувся й ледь не впав на долівку.
– І я піду з тобою, – сказала мати.
– Ні, мамо. Сьогодні – ні. Тобі буде важко...
Вийшовши на подвір'я, Євген, немов на протезах, направився до хвіртки. Час від часу перепочиваючи, так він дійшов до площі Шевченка. Тут хотів зупинити таксі, але згадав, що не взяв грошей, сів у тролейбус. Тролейбус промчав вулицею Фрунзе, біля стадіону "Спартак" звернув на гору й, здавалося, понісся вулицями Мельникова, Артема. Євген так був захоплений поїздкою, що не міг відвести очей од вікна. Ще недавно йому було боляче слухати міські вулиці, дивитися на людські потоки, а зараз він милувався ходою кожного перехожого. Оглядаючись навкруг, бачив веселих, чимось заклопотаних людей, і сам мало-помалу проймався тією заклопотаністю. "Але стривай, ти куди їдеш? – запитав його внутрішній голос. – Ти хотів прощатися? Прощайся!.."
На зупинці Володимирській Євген вийшов із тролейбуса й пішов у напрямку університету. Згадав, яка то була мрія поступити в університет. Але коли прийшов з документами в приймальну комісію, якийсь молодик запитав: "А чому раніше не поступав?" – "У Німеччині був". – "А що робили там?" – "Фашисти вивезли". – "Вивезли чи добровільно поїхав?" – "Вивезли!" – "Е, брат, тут треба розбиратися. Шукай собі інший вуз"...
Проходячи повз пам'ятник Богданові Хмельницькому, Євген зупинився. Ану, чи пам'ятає, у якому році поставили?.. "Тисяча вісімсот вісімдесят восьмому"... Зайшов з іншого боку – правильно. "Що ж, він ще живий, він ще не вмер", – прошепотів слова поета.
Але відчував: далі йти – немає сил. А так хотілося зайти в публічну бібліотеку, де проминуло стільки світлих днів, завітати до педінституту. "То нічого, що в інституті повелися з ним неґречно. Там багато людей гарних і добрих. Професор Ремез, професор Шиманський – хіба то мало?.."
Піднімаючись по крутих сходинках, що вели до входу в бібліотеку, Євген відчув важкий удар. Так ніби вдарили його у спину ножем і той ніж пройшов наскрізь. В очах попливли сині, жовтаві кружала, і млість пройняла кожну клітину. Похилившись на кам'яні перила, він так і повис на них. Але то була тільки мить, як і під час захисту дисертації. Євген швидко оволодів собою й став спускатися вниз. Аж тут знайомий голос:
– Добрий день, Євгене Євгеновичу! Що, не взнаєте?..
Спершу Євген не повірив. Думав: почалися галюцинації. Але ні. Назустріч йому йшла Саша. Він хотів кинутися до неї, обняти, та, згадавши останнього листа, завмер на місці.
– А писали – лежите, приковані до ліжка, – підійшла ближче.
– Писав.
– А самі ходите. В бібліотеці працюєте. Нащо ж обманювали?
– Пробач...
– Пробачте й мені: я піду. Он чоловік чекає...
Євген ще довго дивився їй услід, аж поки не підійшла мати. Від самого дому вона спостерігала за ним.
– Ходімо, сину. Натомишся – вночі не спатимеш...
А ввечері Євген попросив матір залишити його одного.
– Відпочинь... Коли щось, я покличу. І дай мені всі, всі оті папери, що на столі.
Уже перед ранком, відчуваючи близький кінець, Євген зробив останні записи. На обкладинці звичайного зошита написав: "До теорії полів конусів напрямків", і записку: "Мамо! Статтю передай Є.Я.Ремезу. Решту – в портфель. Може, колись хтось розбереться..."
І знову били, гули дзвони: мідно, протяжно – на весь степ. Гойдалася срібляста далечінь і в самісінькі очі нестерпно пекло сонце. Але ні дзвони, ні сонце вже не розбудили Євгена Вікторовського. Двадцятого грудня тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року його серце зупинилося.
... Стоять, як і сто, як і двісті років тому, понад Шевченковим хутором кремезні дуби.
Стоїть ще й та хатина чи будиночок, у якому жив Вікторовський. У невеличкій кімнатці, біля вузенького приземистого віконця – старенький стіл. На ньому – фотографія Євгена, арифмометр і логарифмічна лінійка. А попід стіною, таке ж як і стіл, старе, прогнуте металеве ліжко. Два стільці – оце і все, що в цій кімнаті. Може, прийде час – цей будиночок ще стоятиме – і на ньому з'явиться меморіальна дошка, на якій викарбуються слова, що тут жив і працював талановитий математик двадцятого століття... Але в математиці ім'я Євгена Вікторовського вже увічнене: терміни "розв'язок у сенсі Вікторовського", "конуси Вікторовського" звучать на лекціях з теорії диференціальних рівнянь в університетах всього світу.
* * *
Минуло більше півстоліття, як Євген Вікторовський полишив земний світ. Але, як пророкував професор Олександр Смогоржевський, його математичні здобутки переживуть віки.