Продовження.
Початок у № 14 від 21.04.2016 р., № 15 від 28.04.2016 р., № 16 від 12.05.2016 р.
..."Бийте, дзвони! Будіть! Щоночі будіть, тільки хоч трохи зачекайте пробити востаннє..."
Екзамени в аспірантуру Євген склав на "відмінно". Наказом ректора його було зараховано асистентом кафедри вищої математики Київського політехнічного інституту. І професор Смогоржевський був задоволений, що все обійшлося без ускладнень.
– Ну, Євгене Євгеновичу, – підсумовував він, – тепер за роботу. Інтегральні криві мусять по-справжньому попрацювати на розривних полях. Лекцій у вас небагато, більше практичних годин, то ж решта часу – для науки.
Обстановка на кафедрі Євгенові імпонувала. Завідуючий кафедрою – Олександр Степанович – умів організувати роботу без зайвої метушні, спокійно і цілеспрямовано. Кожен мав чіткі обов'язки і завдання. Не обмежувалися і наукові інтереси. Олександр Степанович втручався у творчий процес лише тоді, коли бачив, що хтось збочував на манівці або обирав собі легкий шлях у науку. При цьому він, як правило, згадував свого вчителя академіка Михайла Кравчука і часто зауважував його словами: "Мілко, мілко берете, колего..." Ці слова йому дуже пасували, бо й сам більше нагадував орача, аніж професора математики – високий, прогонистий, з постійною задумою в очах. Олександр Степанович теж прийшов у науку не молодим. Довгий час працював учителем на Вінниччині, і лише коли йому було тридцять три – закінчив Київський університет. Але, будучи ще студентом, надрукував кілька оригінальних праць. Потім, уже працюючи в політехніці, захопився теорією геометричних побудов у просторі Лобачевського, конструктивними задачами гіперболічної геометрії, нарешті математичним аналізом і, зокрема, диференціальними рівняннями. Його праці швидко набули визнання не лише вітчизняних математиків, а й учених за рубежем. Так за сім років він пройшов шлях від асистента до професора. Відтоді, примножуючи традиції академіка Кравчука, він усе робив, аби математичні дослідження в політехнічному набирали нових висот. А невдовзі Євген близько зійшовся і з професором Анатолієм Віталійовичем Зморовичем. Все це створювало творчу атмосферу, кликало і надихало на нові пошуки.
– Тепер у мене, – хвалився він матері, – все йде як у Ференца Ліста: здавалося, так було добре, як тільки можливо, та тепер все-таки значно краще.
– Аби ж ти не перевтомлювався... – з тривогою в душі відказувала мати.
– Ні, мамо, те, що я зараз роблю, варте будь-яких перевтом. Леонард Ейлер, найславетніший із славетних математиків, від напруженої праці тричі за життя сліпнув. І коли осліп утретє, створив ще теорію мікроскопа. Уявляєш, теорію мікроскопа, не сподіваючись коли-небудь в нього заглянути!..
Працюючи асистентом, Євген за півроку написав дві нові праці. Кафедра обговорила їх і рекомендувала до друку в наукових записках інституту. Тепер треба було братися за дисертацію. І Олександр Степанович, і Анатолій Віталійович вже не раз нагадували, що нічого зволікати.
Та Євген про дисертацію й не думав. Все заглиблювався й заглиблювався у свою теорію – теорію інтегральних кривих розривного поля напрямів. Ні, він таки мусить її побудувати! Обов'язок математика, до якого закликав Рене Бер, він мусить взяти на себе. А дисертація? Дисертація почекає. Зрештою, він в аспірантурі – он ще скільки часу.
І знову потяглися безсонні ночі. Ланцюги умовиводів, довгі-предовгі доведення, що приводили до них, не залишали його ніде. Ті доведення він міг робити в тролейбусі, у перервах між лекціями і пам'ятати місяцями. Неймовірна одержимість охоплювала його, коли брався за нові теореми.
Але працювати дедалі ставало важче і важче. Він уже не пам'ятав того дня, щоб не боліло всередині. Так ніби там рана відкрилася і тільки й чекала, щоб він щось випив, або з'їв. Тоді вона нагадувала про себе таким пекучим болем, витримувати який було несила. Ліки ж прописані лікарями нічого не допомагали.
Під час чергового приступу мати не послухалась сина і викликала швидку допомогу. Тією ж машиною його відвезли в лікарню.
У лікарні Євгенові не стало краще. Ті ж болі, така ж висока температура, хоч яких тільки ліків не перепив. Гнітила й думка: а чи не втаємничують від нього хворобу, яку вже пізно лікувати? І тоді він згодився на операцію.
Після операції Євген став поправлятися. Мати приносила з дому його любиме печиво, настої на травах, але й від того, що давали в лікарні, йому не боліло. На десятий день зняли шви і навіть дозволили робити легку зарядку. Кілька разів у палату заходив професор Пхакадзе. Розпитував про самопочуття, радив поки що забути про всяку математику.
– Накажу забрати всі книги й зошити, – грозився він.
– Але без них я довше лежатиму, – просив Євген. – А з ними – навпаки... Ось побачите.
– Ну, раз так – пиши, читай!..
І мати носила та й носила книги, давно забуті, ще з Німеччини, конспекти. Приносила й листи від Саші. На них він тут же відповідав і просив матір вкинути конверти у поштову скриньку. В одному з листів Саша освідчилась у коханні і тепер стала ще ріднішою, ще дорожчою. "Бачиш, мамо, – казав Євген, – одним лікарні приносять горе, а іншим – щастя. У мене подвійне щастя: нарешті я добре себе почуватиму і в мене є Саша. Є й третє щастя – такий азарт займатися математикою, якого я ще ніколи не знав. Передай Олександру Степановичу ось ці записи і скажи, що я вже добрався до рівнянь Вольтерра".
І ось настав день прощатися з лікарнею. На радощах Євген оббіг усі кабінети й лабораторії. А потім у палату зайшов професор Пхакадзе, лікарі і кілька студентів- практикантів.
– Ну, що, ніяк не дочекаєшся? – привітливо звернувся він до Євгена.
– Ніяк, Олександре Назаровичу. Спасибі вам за все!..
– Але перед тим, як попрощатися, покажись майбутнім ескулапам, – кивнув на трохи розгублених студентів. І до них: – Історію хвороби ви дивилися, тут... – далі Пхакадзе сказав кілька слів латиною. – А загальна картина, як бачите – після операції хворий швидко поправляється, набирається сил, – і знову перейшов на латинь.
Євген нащось запам'ятовував кожне слово. Особливо ті, що професор говорив латиною. Він не знав їх змісту, але якась інтуїція змушувала їх запам'ятовувати.
Кілька днів ті слова не виходили з голови. Як недоведені теореми, вони непокоїли його, навіть зародили підозру. Євген попросив сестру принести йому латинського словника. Швидко, гарячково він перекладав професорову розмову і вжахнувся – злоякісна пухлина? У нього – рак!.. Він кинувся до енциклопедії та тут його охопив ще один жах: такі пухлини – рано чи пізно – смерть!..
Довго, довго сидів у якомусь отупінні, напівзабутті. Жодної думки не спливало, щоб можна було на чомусь зосередитись. Та раптом ніби електричним струмом: "А мати... Як мати? Вона ж напевне знає?.. І сестра... І в інституті... їм не могли не сказати... – Один тільки я не знаю. О, божевільна гуманність!.."
..."От і додзвонились дзвони... Не стало розколиханих ними надій, не стало сподівань. Як легко ми торжествуємо над минулими й майбутніми скорботами, як легко перемагають нас ті, що з нами"...
Але ні вдома, ні в інституті Євген і виду не подав, що він щось знає про хворобу. Вранці вставав і йшов на роботу, а повертався додому пізно-пізно. Матері казав, що працював у бібліотеці, хоч у бібліотеку й не заходив. Просто бродив по місту, бродив навмання, не обираючи маршруту. І чим більше ходив, тим важчим ставав тягар роздумів. Йому було боляче слухати вуличний гамір, дивитися на людські потоки. Всі кудись спішать, а йому вже нікуди спішити. Хіба до матері, може, до Саші, яка ще нічого не знає. Потім цілими вечорами просиджував за столом. Мати думала, що працює, а Євген і за ручку не брався.
А надворі весніла весна. Зацвіли вишні коло хати, в зелених шатах дубів співало птаство. "Ще одна весна – тридцята, – думав Євген. – Ще одна і, мабуть, остання... Та чи остання? А може він ще житиме? Хоч кілька років. Не всі ж умирають однаково?" Тільки де, у кого він це міг узнати. Зібрався було до професора Пхакадзе – той напевне все знав, – але уявив розмову, не пішов. Тоді в бібліотеці назамовляв цілу гору книг із онкології. Читав, перечитував і... краще б він їх не читав. Не зустрічати йому весен! З такою пухлиною хоча б дожити до зими...
Думки про близьку смерть заступили все. Євген свідомо уникав зустрічей із знайомими, а коли читав лекцію чи проводив практичні заняття, з усіх сил старався не видати, не розкрити свого душевного стану. Навіть теореми, якими ще донедавна жив, тепер стали далекими й байдужими. І це вразило його: те, що найдужче в житті любив – стало немилим. А чи не смерть це?.. Але ні, поки він ходить, поки може думати, цьому не бути. В нього є весна, є літо. За цей час він доведе ще не одну теорему. Може, в них буде щасливіша доля, і вони проживуть довше.
На кафедрі і в деканаті знали, що Вікторовський доживав останні дні. Багато хто хоч якоюсь мірою хотів полегшити його буття: одні пропонували прочитати за нього лекцію, бо, мовляв, бачать, який він втомлений, інші виявляли готовність взяти на себе Євгенових дипломників. Лише Олександр Степанович ніби нічого не знав. Він все нагадував про дисертацію. І дисертацію не за тим планом, що в свій час затвердила кафедра, а за новим, який вони з Євгеном обговорили в лікарні. План той передбачав не окремі проблеми теорії інтегральних кривих для розривних полів, а створення самої теорії, як такої.
– Але ж, Олександре Степановичу, ви мусите зрозуміти мене... – якось зронив Євген.
– В чому?
– Вона мені вже непотрібна...
Смогоржевський не одразу знайшовся, що сказати. Встав з-за столу, пройшовся по кабінету й зупинився перед Вікторовським. Його очі, як завжди, оповивала глибока задума. Нараз та задума зійшла і він мовив:
– Справжні дисертації, Євгене Євгеновичу, пишуться не для себе. Та й живемо – не для себе. Ви – математик!..
Щось велике було в цих словах, велике і обов'язкове. Останні – "ви – математик" – ніби підсумовували все, зроблене Євгеном, а ще більше – покладали надії. "Надії на смертельно хвору людину, яка могла б доживати останні дні за власним розсудом..." Згадалися й інші слова Олександра Степановича: "Без вас цього ніхто не зробить. А наука ще довго не матиме ключів до нової теорії". Ні, Євген вдячний Олександру Степановичу. Так сказати – треба мати мужність. Життя науки – може, найбільша трагедія. Але життя її вічне і світле. Якими б важкими не були останні кроки, він мусить їх пройти, пройти в ім'я науки.
Тепер Євген жив за своїм календарем. Не було в ньому ні вихідних, ні свят. Не було вже й Нового року. Все мало закінчитись тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостим... Таке він вичитав у книгах з онкології. Так він відчував своїм серцем і єством. Знову його мучили болі, він майже нічого не їв, сушив високий жар.
Але він працював. Працював одержимо і шалено. В кінці вересня уже мав шість глав дисертації, а в жовтні написав ще дві. Долучивши висновки, Євген подав дисертацію на кафедру.
Через тиждень Олександр Степанович прийшов провідати Євгена й повідомив, що дисертація обговорена й рекомендована до захисту. Визначено й дату захисту – дванадцятого листопада.
– А як не зможу прийти? – запитав Євген. – Обезболююче вже не допомагає. Та й ходити розучився, більше лежу...
– Ви зробили велику справу, – ніби й не почув тих слів Смогоржевський. – Ви зробили подвиг. А подвиги в житті не кожному даються... – І, поклавши руку на худе Євгенове плече, тепло й по-батьківськи: – А може, й зможе!..