Били, гули дзвони: мідно, протяжно, на весь степ. Гойдалася срібляста далечінь, і в очі нестерпно пекло сонце. Воно було так низько, що аж пригорілий запах вчувався. Та ось дзвони мало-помалу втихають, ніби їх хтось пригойдує, а потім і зовсім обриваються тонкою струною.
Оце і все, що Євген запам'ятав перед операцією. Тепер ті дзвони будили його чи не щоночі. Прокинувшись, він утирав з чола холодний піт і подумки знову повертався в лікарню. За день до операції його оглядав сам професор Пхакадзе. Невисокий, здавалось аж надто повільний у рухах, він менше всього нагадував уславленого хірурга, про якого давно ходили легенди. Євген теж не одразу пойнявся до нього довірою. Бо ось і цього разу він нащось узяв рентгенівський знімок, потримав у руках, а на світло так і не подивився. Погляд його падав десь за вікно, на дахи будинків навпроти. Зрештою обернувся і, ніби знічев'я:
– Потрібна операція... Операція!..
– Розумію, – стиха відповів Євген.
– Погоджуєшся?
– А витримаю?
– Витримаєш...
У голосі Олександра Назаровича – ні тривоги, ні перестороги. Але по очах лікарів, що стояли поруч, у поглядах сестер Євген і раніше помічав: хвороба його невиліковна. Та й Олександр Степанович Смогоржевський, його завідувач кафедрою, провідуючи, більше питав про роботу, аніж про здоров'я.
– Ви мусите звести все до купи, – говорив він. – Крім вас, цього ніхто не зробить. А наука ще довго не матиме ключів до нової теорії...
"Що ж, може Олександр Степанович і має рацію, – потім думав Євген. – Хтось же сказав, що смерть для того і поставлена в кінці життя, щоб зручніше до неї приготуватися. А може, Олександр Степанович бачить, які то муки доводиться терпіти, та й радить працювати, аби хоч трохи забутися, відволіктися од настирливих думок про близький кінець?.."
І все ж тоді була надія! Десь за межею підозрінь і здогадів теплилися сподівання: все обійдеться добром, після операції він житиме. А тепер? Тепер немає ні надій, ні сподівань. Він уже достеменно знає, яка в нього хвороба. З такою ще ніхто не виживав. Вона призводить тільки до смерті. Тяжкої, в нестерпних муках смерті. І ті дзвони, що будять його ночами, наближують її.
Дивно, в дитинстві Євгена будила мати. Отак прикладала до щоки теплу руку, і він просинався.
– Вставай, сину... Вставай, – просила вона. – Пора...
Якийсь час Євген ще лежить під ковдрою, а думками далеко-далеко вже за хутором. Хлопці, його однокашники, грають у гилки, а він, забравшись у терпкі полини, розкладає свої книги.
Уже в шостому класі Євген розв'язував задачі за десятий, а в сьомому захопився вищою математикою. Простудіювавши одного, другого підручника, став і сам роздумувати над математичними формулами. А якось з батьком – ще був живий – побував у Києві. Батько завів його до якогось професора. Професор довго розпитував, що він знає з вищої математики, а на кінець порадив подавати документи до університету. Такий випадок, мовляв, вже був: якогось Миколу Боголюбова зарахували студентом, коли йому ледь виповнилось чотирнадцять.
Потім, уже під час війни, Євгена будив інший голос. Він увірвався в сон на світанку. Спершу почувся постріл і чийсь зойк. Затим хтось прогупав попід вікнами. Розчинилися двері, і в хату ввірвалося двоє – поліцай з гвинтівкою і німець у формі.
– Це ті, що втекли із Києва. Цих усіх... – захекано прохрипів поліцай. – Ану вставай! – рвонув він ковдру з Євгена. – Там і для тебе робота знайдеться...
Везли їх у заґратованих вагонах – все на захід і на захід. Уже в Німеччині на якомусь роз'їзді вагони з чоловіками відчепили й покотили до кам'яних кар'єрів. Куди повезли матір і сестру, Євген не знав. Лише бачив, як мати розпачливо махала руками і щось йому гукала. Але за криками, за стоголосим людським риданням не розчув жодного слова.
Припавши до грат, Євген тихо заплакав. Заплакав, не соромлячись сліз. Що з ними буде: матір'ю і сестрою?
Що буде з ними? Це ж тільки розмови, що везуть їх у якісь каменоломні. Чув він і про інші кар'єри, де людей спалюють. Заганяють у камери, отруюють і – в піч.
– Не плач, – торкається Євгенового плеча учитель з Переяслава. – Ще зустрінетесь!.. Все одно наші переможуть! Повернешся додому, поступиш в університет, а там, дивись, і академія. Станеш ученим – я ж бачу, як ти до науки... Це вже моїх не повернути – земля їм пухом...
– Спасибі вам, Василю Мироновичу!..
– І ще скажу тобі: тримаймося разом, – додав учитель. – 3 таким здоров'ям, як у тебе, буде важко. А я – як бачиш... Не підвели б ноги...
Чутки підтвердилися: їх і справді привезли до кам'яного кар'єру. З вагону було видно глибоку ковдобину, а на самому дні, як у мурашнику, – люди. Важкими молотами вони розбивали сірі гранітні брили й на носилках піднімали нагору. Стук молотів не вщухав. Лише нараз, коли почувся пронизливий посвист, у ковдобині все завмерло. Та за кілька хвилин кар'єр знову ожив.
Таких ковдобин поряд було ще кілька. Але саме в цій довелося звідати каторжної праці і Євгенові. Двох таких, як він, забрали в пастухи. Може, якби стояв у тій колоні, то й йому випало щось легше. Але Євген тримався Василя Мироновича. Він устиг глибоко заповажати цього кремезного чоловіка, що колись служив на лінкорі "Севастополь", а перед війною учив переяславських школярів географії. Чому Василь Миронович боявся за свої ноги? Бо обидві були перебиті. Коли будували школу, на нього впало дерево. Але хода його рівна. Зовсім і не скажеш, що півроку пролежав у гіпсі. От тільки на погоду зле. Та що найбільше захоплювало Євгена – Василь Миронович багато знав. Він устиг розповісти не тільки про перехід "Севастополя" з Балтійського моря в Чорне, про порти, в яких побував, а й про великих математиків. Особливо вразила Євгена розповідь про Еваріста Галуа. Чого-чого, а Євгенові й на думку не спадало, коли зустрічав у книгах ім'я цього великого француза, що той зробив своє відкриття, власне, створив нову теорію в математиці в двадцятирічному віці. І було аж смішно, що уявляв його в розкучерявленій перуці, яка спадала на худі старечі плечі. Не знав Євген, що й прожив Галуа всього лише двадцять один рік. Що на дуелі його було поранено, а невдовзі він помер.
Робота в кар'єрі починалася зі сходом сонця. Наглядачі розставляли людей і піднімалися вгору, щоб зручніше й безпечніше було стежити за тим, що робилося внизу. А внизу в цей час зчинялася така веремія, що тільки й дивись, аби перша-ліпша каменюка не влучила в голову. Працювали по чотири чоловіки: двоє вимахували молотами, а двоє носили каміння вгору. Потім мінялися. Але працювати повільно не можна: наглядачі одразу ж помічали це і записували номер. Один із них був присліпуватим, то навіть з біноклем ходив.
Василь Миронович більше працював молотом. Відніс перші дні носилки, то вночі спати не міг: так боліли ноги. Євген же навпаки – не міг довго працювати молотом: груди щось стискувало й не давало дихати.
– Нічого, хлопці, – казав Василь Миронович, – я й за вас лупатиму. Встигайте тільки носити. Та не набирайте багато. Краще зайвий раз обернутися.
Перепочинок минав, лише коли проводилися підривні роботи. Тоді всіх виводили нагору, й дозволялося полатати одіж, поговорити між собою.
Якось під час такого перепочинку Євген запитав Василя Мироновича:
– Чули сьогодні при розводі?
– Що?
– Як шепталися між собою наглядачі?
– Ти ж знаєш, я по-німецькі мало що тямлю. А так бачу: мабуть, добряче їм дали під Сталінградом.
– Відступають...
– Правда?! – Я ж казав, перемога за нами! Швидше, швидше б їх добити... Але я теж дещо дізнався. Пам'ятаєш, минулого місяця з п'ятого барака кудись забрали тридцять чоловік? Так от – на якийсь підземний хімічний завод. Кажуть, звідти не вертаються. Прислухайся, може й нам доведеться...
Тоді ж Євген уперше поскаржився на своє здоров'я. Розповів Василеві Мироновичу про болі під грудьми, у животі.
– Найдужче під ранок... Інколи встати не можу.
– Що я тобі пораджу, – співчутливо мовив Василь Миронович, – спробуй пожувати сухаря: може, то голодні болі. І менше навантажуй носилки.
Десь через півроку, осіннім дощовим ранком, прямо до барака підкотила легківка. Із неї хутко вискочив низенький, опецькуватий комендант табору, перекладач, а потім, не кваплячись, якийсь військовий. На переніссі в нього міцно сиділи затемнені окуляри, а в роті стриміла, видно, тільки-но запалена сигара. Про те, що він військовий, можна було здогадуватися лише по кашкету; з ніг до голови його покривав чорний лискучий плащ.
Комендант табору тут же наказав вишикувати всіх, хто жив у бараці. І вже по тому, як він наказував, відчувалося: той, котрий із сигарою в зубах, приїхав сюди не просто так. Бачив він що крізь ті окуляри чи ні, а пройшовши двічі перед строєм, – ніби в душу кожному заглянув. Потім, закинувши руки за спину, погойдуючись з боку на бік, підійшов до коменданта.
– Такі ж, як і ті тридцятеро, обер-лейтенанте? – кинув він ніби про себе.
– Не розумію...
– Просто – у нас набагато глибше.
– Але ж у мене всі такі...
Євген торкнувся ліктя Василя Мироновича – вони завжди ставали рядом. Раз, удруге, й не повертаючи голови, шепнув:
– Завод...
Василь Миронович шепнув далі. А в цю хвилину комендант уже розпоряджався:
– Тридцять... Сорок... П'ятдесят – від голови колони, – показав він рукою, – три кроки вперед... Решта – на роботу.
Потім той, що в темних окулярах, сказав:
– Відтепер ви працюватимете в іншому місці. Зараз за вами прийдуть машини. – І, немов згадавши, запитав: – Може, серед вас є інженери? Може, хтось вчився на інженера?
Усі мовчали. Перекладач ще і ще раз повторив запитання. І тут несподівано Василь Миронович виштовхнув наперед Євгена.
– Виходь і кажи...
Євген оторопіло оглянувся, але, зустрівши суворий погляд Василя Мироновича, збагнув: це наказ. Він ще не знав, як вести себе далі, але підсвідомо здогадався – це порятунок. Василь Миронович рятує його.
– Скільки тобі років? – наблизились до Євгена темні окуляри.
– Шістнадцять, – відповів Євген по-німецькі.
– Ти знаєш німецьку?
– Трохи.
– А де вчив?
– У школі.
– Ти був студентом?
– Ні.
– Що ж ти можеш в інженерії?
– Обчислювати…
– Інженерні обчислення вимагають знань вищої математики. А ти й школи не закінчив. За обман я накажу розстріляти тебе.
– Я знаю вищу математику...
– Вивчав також самотужки? – підскочив комендант, що весь час кипів зі злості, і з усієї сили вдарив Євгена кулаком в обличчя.
Євген захитався, але не впав. З розсіченої губи потекла кров.
– Облиште, обер-лейтенанте. Доставте його до себе, я там закінчу розмову.
Переступаючи поріг комендантського кабінету, Євген все ще думав про Василя Мироновича, про долю сорока дев'яти своїх побратимів, яких десь чекав зловісний завод. Може, на ньому гази виробляють, а може, ще якусь секретну зброю, що звідти ніхто не виходить живим? Але що це змінює тепер? Він більше ніколи не побачить Василя Мироновича. Прощаючись, вони ще раз зустрілися поглядами, і цього разу в очах Василя Мироновича не було вже тієї суворості. Його великі сірі очі під пухнастими бровами світилися душевним добром. "Прощай, друже. Я радий за тебе!" – говорили вони... "Прощай і ти, мій старший товаришу. Я не забуду тебе!.."
Але що чекало його, Євгена, у цьому кабінеті? Розстріл за обман? То це могло статися й біля барака. Інший табір? Але ж і тут, в оцих каменоломнях, каторга каторгою.
Комендант одразу ж наказав вартовому вийти, а Євгенові – підійти ближче до столу, за яким у широкому кріслі, так і не знявши плаща, сидів той, що в темних окулярах. На великому аркуші паперу він щось швидко написав. Потім відклав олівця, ще раз переглянув написане і підвів руду, зі спітнілою пролисиною голову.
– Ти кажеш, можеш обчислювати? Ну, а формулу Тейлора знаєш?
– Знаю.
– Напиши, – кинув він на край столу олівця й підсунув папір.
Євген добре пам'ятав цю формулу й написав її в одну мить. Нараз йому здалося, що він стоїть не в кабінеті коменданта табору – перед своїми ворогами, а на звичайному екзамені, де його питають, а він неодмінно має щось відповідати.
А темні окуляри знову вставилися на нього.
– Ну, а такі задачі?.. – на край столу ліг ще один аркуш.
То були задачі на диференціальне числення. Перші дві – зовсім прості, третя – складніша. Але Євген недовго роздумував над ними. Дивно тільки, що за весь цей час він не зробив жодного запису. Сидів, дивився собі в якусь одну точку на стіні, ніби там були готові розв'язки. Нарешті, немов крізь сон, почув:
– Ну що, не по зубах?..
Євген аж здригнувся від цих слів. Він не одразу второпав, що мав робити, а оскільки відповіді були готові, написав їх під кожною задачею. Коли ж писав, темні окуляри стежили за кожною цифрою, за кожним математичним знаком.
– Ти – вундеркінд? – запитали темні окуляри.
– Не знаю.
– А хто твій батько? Де він? На фронті?
– Був сільським учителем. Умер ще до війни.
– А мати?
– Мати десь тут. Нас разом везли.
– То хто ж тебе вчив? – нарешті вихопився комендант, і в голосі його прозвучало не стільки подивування, скільки образа.
– Сам.
По паузі темні окуляри наказали:
– Обер-лейтенанте, відправте його туди, куди я казав. Сьогодні ж...
Везли Євгена в закритій машині. Довго везли. В кузові лежало кілька обтесаних гранітних плит, і від цього на підйомах мотор мало не розривався. Ось він ще раз завив, запирхав і стих. Коли ж відчинилися двері, перше, що побачив Євген – гори дротяної арматури, між якими, попихкуючи, проворно бігав маленький паровозик. Вже за горами проглядалися довгі, як бараки, приземкуваті будівлі. Все це, видно, не охоронялося, бо, пройшовши майже через усю територію дротяного царства, Євген не зустрів жодного військового. Та й вів його чоловік у цивільному. Не обронивши дорогою ні слова, він так|же мовчки передав його іншому, а той лише запитав: "Рус?" Євген відповів кивком голови.
Вже по кількох днях зрозумів, що потрапив на завод металоконструкцій. Тут також працювали "остарбайтери", але без наглядачів. На роботу і з роботи вони ходили вільно, без конвою.
Робота навіть сподобалась Євгенові. Після кар'єру вона видалась раєм. У невеличкому конструкторському бюро він робив математичні обчислення, які давали йому інженери.
Тут, на цьому заводі, Євген зустрів і частини Червоної армії. День-другий довкола стугоніла канонада, в небі гули літаки, а на третій, з першими променями сонця, повз бараки пройшли радянські танки.
Воля!.. Довгождана, вистраждана воля! Мабуть, немає магічнішого відчуття, яке приносило б такі хвилювання, стільки щастя. Ось і цеї ночі, може, то був сон, а може, марення: Євген знову, вже вкотре, чув хрипкий голос поліцая: "Ану, вставай..." А зараз – зараз на серці велике свято. Свято у нього, свято у всіх, що вибігли із просирілих бараків вітати воїнів-визволителів. Але це вийшли тут, а ще ж багато де його співвітчизники конають від чорної наруги і кривди. Десь же тут? І може, недалеко, в глибокому підземеллі гине і Василь Миронович.
Євген, забачивши командира – зовсім молодого капітана – проштовхався до нього. У двох словах розповів йому про кар'єри, хімічний завод. Сказав, що він знає німецьку і готовий допомогти у пошуках.
Того ж дня Євген увійшов у солдатську сім'ю. Та вже й війна закінчиться, а він ще залишатиметься при частині, допомагаючи командуванню знанням німецької. Він шукатиме матір і сестру, шукатиме Василя Мироновича і тисячі таких, як вони, аби на Батьківщину пішла правдива вістка їх посивілим матерям.