Наукову працю Євген послав у Москву, академікові Александрову. Так порадив Євген Якович. Все одно, аби надрукуватися в академічному виданні, потрібна рецензія академіка.
А невдовзі і відповідь прийшла. Академік Александров писав, що галузь, у якій працює Вікторовський, як ніяка інша, – перспективна і важлива. Що доведення теореми він схвалює і буде радий рекомендувати до друку ще не одну його працю.
А тим часом Євген засів за нові теореми. Вони вже безпосередньо стосувалися інтегральних кривих для розривного поля напрямків. Пересилюючи біль, який не полишав його ні вдень, ні вночі, він працював. Кілька разів мати, зайшовши до кімнати, заставала його непритомним. Отямившись, він просив її одне – не викликати лікаря.
– Не треба, це в мене з утоми. Ще трохи, і я закінчу... Потім відпочину.
– Коли то буде, – заперечувала мати. – Я вже не вірю... Школу – екстерном, інститут – достроково, а потім ця наука... А здоров'я, здоров'я одне?
– Хіба тобі не приємно, що твій син надрукувався? І де – в "Математичному збірнику" Академії наук.
– Приємно, сину. Тішусь твоїми успіхами. Тільки радість моя швидко тьмариться, коли бачу, як ти мучишся. А як зовсім зляжеш?
Прийшов час і розподілу на роботу. До цього Євген якось не думав, де працювати, що робити. У нього є теореми, а він їх ніде не залишить. Аж це і Євген Якович запитав, на що зважився, що вирішив.
– Та вже куди пошлють...
– Пошлють то пошлють. Але вчителювання забиратиме багато часу. Ви не зможете займатися наукою. Може, в аспірантуру. З деканом не говорили?
– Ні.
– Поговоріть.
– Не піду я до нього.
– Це ж чому?
– Він ще на першому курсі писав на мене рапорта...
– Коли то було. І яке там зло...
– Може. Але я вже мав нагоду відчути його неприязнь.
При розподілі Євген підписав призначення на Ворошиловградщину у виселок Черкаський. Потім, як не просили декана, і Ремез, і Шиманський, але той і слухати не хотів. Він навіть обурювався, що такі поважні люди заступалися за якогось Вікторовського. "Вчених у нас повен Київ, – твердив він одне, – а вчителів не вистачає". Та й пізно вже: документи пішли до міністерства.
Зустріли Євгена в Черкаському добре. І директор школи, і батьки були раді його приїздові. А найбільше раділи школярі. Вони полюбили молодого вчителя, ще коли він проходив у їхній школі вчительську практику. А що вже математику знає, то, мабуть, і в Києві рівного немає. Тепер на перервах тільки й згадок, як він уперше зайшов до класу. Як без журналу напам'ять робив перекличку. Як грав у шахи, не дивлячись на дошку. А який математичний гурток тоді був. Цілим класом залишалися після уроків, щоб Євген Євгенович навчив розв'язувати, як він казав, нестандартні задачі.
Ні, Євген не міг поскаржитись, що вчителювання йому не до душі. Кожен урок для нього ставав якимось одкровенням. Ще не було такого, аби він залишив клас, не побачивши в учнівських очах полиску спраги знати більше.
Це додавало сил і для науки. Вже тут, у Черкаському, він довів четверту теорему про розривні поля й послав їх академікові Александрову. А через три місяці одержав відбитки своєї праці з "Доповідей Академії наук СРСР".
Це була перемога, велика перемога! Євген і не сподівався, що так швидко можуть друкуватися наукові праці. По кілька років он чекають, і ніякого руху. А тут – за три місяці!
Тепер він поклав собі будь-що-будь довести ще кілька теорем і узагальнити саме поняття інтегральних кривих для розривного поля напрямків. От тільки де взяти час, де взяти так потрібні книги?
А тут Євген Якович прислав теплого, зворушливого листа. Він вітав Євгена з публікацією, писав про новини в науковому світі й категорично наполягав подавати документи в аспірантуру. Там буде ближче і до природничих наук, і до техніки. Адже його теоремами рано чи пізно зацікавляться інженери. Та й професори Смогоржевський і Зморович не заперечують, а навпаки, помітивши статті в академічних виданнях, самі запрошують Вікторовського до себе.
"Може, це й вихід, – думав Євген. – І часу буде більше, і бібліотека – рукою подати, і мати буде рада. Але чи його відпустять. Чи не скажуть, що мусить відробити встановлений строк?"
Як і передбачав Євген, на його просьбу не зважили. Районне начальство довго радилося з обласним, і коли вже треба було їхати на екзамени, відмовило.
Але було літо, відпустка. І він багато чого встиг зробити в Києві. Приїхав у Черкаський з новими задумами, хоч мав ще раз вернутися до попередніх теорем. Вони забрали чи не весь навчальний рік. Але склали нову працю. Вона вийшла, як йому здалося, аж надто завеликою, і треба було скорочувати.
А тут, як на те, простуда, запалення легенів. Поспішав до школи, а вночі весняний паводок зніс кладку через річку. Постояв, постояв перед стихією та й пішов у брід... Вже потім подумав, що й Василь Миронович так учинив би: зупиняв же колоду, яка могла покалічити людей на будівництві школи. В школі й не помітили, як Євген вилив із чобіт воду. А прийшов додому – кинуло в жар.
Христина Іванівна, господарка, в якої квартирував, чим тільки не поїла його, а жар не спадав. Десь тільки через тиждень стало легше. Він міг вставати, навіть потроху працювати.
Повеселіла й Христина Іванівна.
– А я казала, не дивіться, що стара, неграмотна, – гомоніла вона, розпалюючи в печі. – Такого ще не було, щоб мої ліки не допомагали. Ось поп'єте ще цеї травиці, і як рукою зніме. Тільки киньте оту писанину. Наберіться сил, а потім пишіть собі на здоров'я. А то, як з хреста знятий. А ще ж і нежонатий. Чи, може, й не збираєтесь?
– Хіба то коли пізно?
– Воно не пізно і в тридцять. Тільки ж вам уже двадцять вісім.
– Встигну ще.
– Авжеж. Як не зустріли долі, нічого спішити...
Минув ще тиждень, Євген і зовсім став на ноги. Боліло тільки, як і раніше, всередині. Але з тими болями він уже звикся: поболить та й перестане. Мусить же колись перестати. Нову працю він переписав начисто – вийшло кілька зошитів, – законвертував і послав у Москву.
– Слава богу, – хрестилася Христина Іванівна. – Хоч тепер спочинете.
А Євген, приходячи зі школи, знову сідав за роботу. В кімнату не можна було ввійти На ліжку, на лаві, навіть на долівці – скрізь пописані аркуші. Лише стіл залишався чистим, без жодного папірця.
– А я-то думала: нарешті звільнилися...Якось заглянула до кімнати Христина Іванівна. – А тут, боже ж мій, стати ніде.
– А ви заходьте. Прямо так і заходьте – я ще раз те переписуватиму.
Христина Іванівна нагнулася, підібрала кілька аркушів, переступила поріг.
– Та я у справі до вас, а ви, може, зайнятий.
– Нічого, кажіть.
– Отож і кажу, думала, нарешті звільнитесь од своєї науки та допоможете добрим людям. Є в мене онука. Сашенька, може, пам'ятаєте: ви її вчили в десятому. Така гарна, така ж гарна дівчина. А закінчила школу і ніде не вчиться. "Боюся, – каже, – поступати, бо математики не здам. А я їй і кажу, а чого б тобі не попросити Євгена Євгеновича, він допоможе". А вона мені: "Е, бабусю, такі вчителі, як Євген Євгенович, на невдах часу не витрачатимуть". І так чомусь засоромилась, так зашарілася, як маківка стала.
Євгенові зашуміло в скронях. Він відчув, як швидко, швидко застукало серце. Якби не подув у вікно вітер і не здмухнув зі столу аркуша, він не знав би, що й робити. Олександру, Сашу-десятикласницю, він помітив ще на першому уроці. Струнка, довгокоса, з решітками ластовиння на щоках і грайливі, грайливі голубі очі, які чомусь порівняв із бризками води на сонці. Сяйнуть ті бризки, і сполошиться ластовиннячко смішинками. Потім Євген не раз завважував, що, перш ніж почати урок, мав неодмінно побачити ті бризки. Але навіть і подумки не припускав чогось більшого. Він учитель, а вона учениця. Але до останнього дзвоника кожен урок він присвячував їй.
Опанувавши собою, Євген поцікавився:
– А куди вона хоче поступити?
– Вроді б на вчителя – так казали батьки. А ниньки й не спитала.
– То кажіть, хай приходить. І мені буде веселіше...
Але Саша не приходила.
– Де ж ваша онука? – запитав по кількох днях Євген Христину Іванівну. – Чому не йде?
– Дурне воно ще, Євгене Євгеновичу. Каже: що люди подумають... А що люди? Он інші гроші платять, аби тільки їхніх діток до інститутів готували...
А потім Саша прийшла. Несміливо постукала в двері, ще не сміливіше привіталась. Євген умить згріб свої папери, запросив сісти.
– Ти чого так несміло? – запитав. – У школі не такою була.
– То ж у школі.
– І тут буде школа. Коротенький урок і задачі. Ти розв'язуватимеш задачі, а я робитиму своє. Добре?
– Ні. Краще я піду.
Євген помітив, що в неї тремтять руки, що вся вона як натягнута струна.
– Нікуди ти не підеш, – тепер і сам ледь вимовляв слова. – Ось папір, ось ручка, і сідай до столу.
Саша підкорилася. Він написав їй дві задачі, а сам спробував продовжити свої доведення. Але нічого не виходило. Він чув, як вона дихає, як поскрипує в її руках перо, і не міг зосередитись. Вона теж бачила, що Євген більше перекреслював з того, що писав, і сказала:
– Я заважаю вам.
– Ніскілечки.
– А чому ж ви все перекреслюєте?
– Не все виходить, як хочеш.
– У вас не виходить?
– У мене... А що?
Вона відклала ручку, поправила косу і майже пошепки:
– А це правда, що ви були в Німеччині, в фашистських таборах?
– Правда.
– Страшно було?
– Всяк приходилось.
– Розкажіть мені.
– Про це вже багато написано.
– Ні, про себе.
– Може, колись і розкажу.
– А сьогодні?
Євген розповідав весь вечір. Як з матір'ю і сестрою залишили Київ перед приходом фашистів. Як потім із Миронівки їх везли в заґратованих вагонах у Німеччину. Як працював у кар'єрі. А найбільше про Василя Мироновича. В Саші аж сльози набігли на очі, коли Євген сказав, що так і не знайшов свого товариша. Вже коли збиралася додому, Саша запитала, що він все пише, розраховує. Таких формул вона ніколи не бачила, і не тільки формул, навіть літер таких. Євгена це зворушило. На душі стало легко, легко. Його тільки мати питала, що він робить. Їй з чотирма класами важко було зрозуміти, над чим сушить голову син, але вона питала. І Сашу це цікавить. "Спасибі тобі, рідна, – хотілося сказати їй. – Я безмежно радий, що це тобі не байдуже". Але він цього не сказав. Дістав із полиці товстезний том доповідей Академії наук, відкрив сторінку, де починалася його стаття, і, ніби чогось соромлячись, мовив:
– Ось таке й розраховую.
Саша перегорнула сторінку, другу, довго розглядала їх, нарешті запитала:
– То Ви вчений, а чому на селі? Чому не в Києві?
– Кажуть, у Києві й так повно вчених, а вчителів не вистачає, – відповів і розсміявся.
Але Саша так і не зрозуміла: жартував Євген Євгенович, а чи сказав правду.
З того дня вона приходила майже щовечора. Христина Іванівна пекла смачні коржики, заварювала чай на сухих вишневих гілках, частувала їх і йшла через сіни у свою кімнату. Миючи посуд там, вона заводила пісню:
Чорноморець, матінко,
чорноморець,
Вивів мене, босую, на морозець,
Вивів мене, босую, ще й питає:
"Чи є мороз, дівчино, чи немає?"
Голос її, тонкий і надривний, навіював трохи суму. Та тільки пісня стихала, Саша бралася за свої задачі, а Євген за теореми.
Десь перед самим випуском у школі Євген одержав листа від професора Ремеза. А ще через два дні прийшов лист і від Смогоржевського. Обидва професори знову наполягали на аспірантурі. Писали, що цього разу його вже ніхто не затримає, бо на те буде дозвіл міністерства.
Євген дав почитати листи Саші. Вона все частіше розпитувала його про себе, про те, над чим працює і, здавалось, жила кожним його кроком. Але, прочитавши листи, Саша не сказала ні слова. Мовчки поклала їх у конверти й відвернулася до вікна.
– І Ви поїдете? – запитала, так і не повертаючи голови.
– Поїду, Сашо.
– Хочете стати професором? – раптом забринів її голос.
– Ого! Мені до професора – як до неба. А чого так питаєш?
– Як?
– Ну, не так, як завжди.
– З чого ви взяли? Так собі спитала, – і тут же усміхнулась мило і чисто.
В останній вечір, перед від'їздом до Києва, Євген проводжав Сашу додому. Раніше вона не дозволяла йому даремне гаяти час, а цього вечора сама попросила. Всю дорогу розпитувала про Київ, про аспірантуру, а потім несподівано зупинилась, взяла Євгена за руку і запитала:
– І Ви більше ніколи не приїдете до нас?
– Мабуть ні, Сашо.
– Ніколи-ніколи?
– Ти приїдеш у Київ. Ти ж поступатимеш в інститут?..
Євген і не зчувся, як вона міцно обхопила його за шию, пригорнула до себе і поцілувала в вуста. Він хотів обняти і її, але вже було пізно. Саша побігла луговою стежкою, кинувши лише: "Далі не йдіть. Я сама..."