Все тече, все змінюється, все має свій початок і має свій кінець. Все те, що ми бачимо тепер, колись з'явилося і колись зникне. І тих людей, що живуть і працюють поруч з нами, колись не було, і колись не стане. І нас не стане...
Коли ми прийшли на землю, на ній вже багато чого було – створеного попередніми поколіннями і залишеного нам у спадок. І оброблені лани, і прокладені дороги, і споруджені міста. Ми користуємося тим, що не самі зробили, і створюємо таке, чим не скористаємося...
У нашому суєтному житті часто про це забуваємо. Дехто ходить по землі просто як “двонога істота без пір'я” невідомо якого роду, виду і племені. А дехто – як прадавній завойовник (щоб не сказати варвар) на ворожій території...
Але територія, де ми нині перебуваємо – не нічийна і не пустеля. Місто Київ стоїть п'ятнадцять віків. Тут немає і п'яді землі, де б не ступала нога людини, а можливо, немає і п'яді землі, не политої людським потом і кров'ю...
Не тільки Київ, але й наш Київський політехнічний має славетну історію, яку ми повинні знати. Має свою історію й територія сучасного НТУУ “КПІ”, про що багато хто і не здогадується. І тому часто поводиться на цій території, як первісна людина, коли приходила на нові землі.
Щоб допомогти нинішнім політехнікам усвідомити, чим є КПІ, можна сказати, “держава в державі” (площа території якої в чотири рази перевищує територію Ватикану), наша газета відкриває рубрику “Колись, на цьому місці...”, де буде розповідати про те, що колись було в тих чи інших місцях сучасної території КПІ.
Почнемо розповідь з далекого 1898 року, коли – в це важко повірити – на цій території не було НІЧОГО. Гола земля. На цю землю прийшли люди – з лопатами, возами – і почали будувати Київський політехнічний інститут – той, в якому ми працюємо, вчимося, живемо.
Що було тут на початку, розповів у 1913 році перший ректор КПІ Віктор Львович Кирпичов:
“Напомню, что для постройки Института была предоставлена территория, где прежде был саперный лагерь, переведенный тогда на другое место. Вы можете представить себе, какой печальный вид представляла эта территория. Не только на ней не было ни одного деревца или кустика, но на ней не росло ни единой травинки. Это была песчаная пустыня, перерытая каналами и перекопанная ямами, следами бывших кухонь, столовых, палаток. Я ясно помню этот день закладки – душный, жаркий день; дул сильный ветер, поднимавший на пустынной территории Института столбы песку и пыли. Присутствовавший на закладке профессор А.Ф.Фортунатов, через несколько лет после того рассказал мне, какое тяжелое впечатление произвела на него эта местность. Вероятно, такие же чувства она вызывала и у других присутствовавших, кроме тех, которые были, подобно мне, очарованы волшебным подъемом духа, вызванным открытием Института.
Через несколько лет после закладки Института эта печальная пустыня – территория Института – усилиями профессоров Института была превращена в цветущий сад, в счастливый оазис, которым теперь все любуются. Вот что могут сделать люди при любви к делу”.
Сподіваємося, що наші публікації відтворять облік КПІ у часі. Будемо вдячні читачам за надані фото та спогади.