Київська політехніка є не лише колискою інженерної освіти, з якої вийшла плеяда науково-освітніх закладів та виробництв. Її можна назвати ще й матір'ю-годувальницею, яка прихистила в себе нові підрозділи, збагативши палітру підготовки технічних кадрів.
Кілька років тому на території відомого київського вишу, що в 1922 р. виокремився з КПІ, встановили пам'ятний знак, де зазначено датою заснування 1898-й. Ну не завадить же плюс надцять років до історії. Подумалося, а чи не знайдуться в літописі нашого університету сторінки, написані задовго до офіційної дати його відкриття. Ні, прикрашати історію КПІ не будемо. Але є цікаві її повороти, не відомі широкому загалу. Приміром, про Межигірську фаянсову фабрику.
Фаянс, а не порцеляна. У 1796 р. німецький інженер Краніх віднайшов біля Межигірського монастиря, на північ від Києва, поклади каоліну – сировини для виготовлення посуду. У Київському магістраті сиділи розумні люди, тож уже за два роки на потреби ринку та місцевої знаті поруч з монастирем запрацювала керамічна мануфактура. Вироби вирізнялися застосуванням поліхромних глазурей та використанням народних мотивів, були доступнішими за порцелянові. Але в 1874-му через імпорт дешевшої продукції та економічні прорахунки керівників виробництво закрилося.
Нові віяння. У 1919 р. на тій само території було створено Межигірський художньо-керамічний технікум, що готував художників і технологів-керамістів. У технікумі діяла модельна майстерня, майстерня кам'яних мас, вогнетривкої та тонкої кераміки, керамічна лабораторія. Студенти, окрім набуття вмінь з малюнку та композиції, отримували знання з хімії та математики. Навчальний день складався із чотирьох годин лекцій, чотирьох годин виробництва, самостійних занять та позакласного читання. Ввечері студенти мали клубні заняття: дискутували, співали, навіть діяв театральний гурток із революційним вертепом.
У 1921 р. сюди на стажування прибули випускники Української академії мистецтв (Київ) із майстерні Михайла Бойчука – Василь Седляр, Оксана Павленко (живопис), Іван Падалка (композиція), Павло Іванченко (малювання). Їхня практика переросла у самостійну діяльність. І вже в 1922-1923 рр. понад тисячу учнівських робіт експонували на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі та Берліні; у березні 1923 р. – на Всесоюзній художньо-промисловій виставці в Москві. Відкрили технологічний і художній факультети. Вивчали розписи Михайлівського та Софійського соборів у Києві, копіювали мистецькі шедеври. Викладачі були носіями живої народної української культури, володіли знаннями з історії мистецтва, уміли прищепити учням любов до творчості.
Після оголошення НЕПу, більшовицька влада масово закуповувала керамічні твори авангарду та продавала їх через посольства, мистецькі ярмарки та виставки. Це створювало рекламу і позитивний імідж СРСР за кордоном.
Окрім посуду, фляг і куманців у Межигірському технікумі виготовляли ще й кахлі, фігурки тварин: ведмедів, баранців, птахів. У Преображенському соборі розташували Музей кераміки фаянсової фабрики, який відвідали Л.Курбас, О.Довженко, О.Вишня, Ю.Яновський, В.Сосюра, О.Копиленко.
Керамічні роботи випускників технікуму та їх колег, виконані, зокрема, в Експериментальній майстерні Софії Київської, в другій половині ХХ ст. прикрасили інтер'єри Будинку кіно, станції метро «Хрещатик», готелів «Дніпро», «Русь», «Турист», холу в штаб-квартирі ЮНЕСКО та ін.
Перипетії. У 1928 р. навчальний заклад реорганізували в художньо-керамічний інститут. У 1931 р. перевели до Києва та перейменували на Український технологічний інститут кераміки і скла (випускники отримували кваліфікацію інженера-технолога-кераміста). Коли художній факультет передали до Одеського художнього інституту, решту закладу перейменували в Український інститут силікатів, який влився в хімічний факультет Київського політехнічного інституту.
У КПІ. З історії кафедри хімічного, полімерного та силікатного машинобудування ІХФ (нині ФАПІЕ): за часів радянського союзу згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР у 1930 р. у Києві був заснований Український технологічний інститут кераміки та скла. У його складі на механічному факультеті з 1933 р. була створена кафедра під назвою "Процеси, машини та апарати силікатних виробництв", на якій і розпочалась підготовка інженерів-механіків для силікатної промисловості. У 1936 р. відбувся перший випуск 10 інженерів-механіків силікатних виробництв.
У 1939 р. Український технологічний інститут кераміки та скла був перейменований в Київський технологічний інститут силікатів (КТІС) і переданий до Народного комісаріату промисловості будівельних матеріалів СРСР. Кафедра продовжувала підготовку інженерів-механіків для підприємств будівельних матеріалів радянського союзу.
У 1953 р. кафедру очолив колишній ректор Куйбишевського інженерно-будівельного інституту к.т.н. Василь Федорович Дубовицький. Після приєднання КТІС до КПІ в1954 р. на базі кафедр процесів, машин та апаратів силікатних виробництв та машин і апаратів хімічних виробництв у КПІ було створено факультет хімічного машинобудування. Він розпочав підготовку і випуск інженерів-механіків для хімічної промисловості та промисловості будівельних матеріалів радянського союзу. Доцента В.Ф.Дубовицького було призначено деканом факультету.
Вироби. На сьогодні найбільшу колекцію Межигірського фаянсу мають Національний музей українського народного декоративного мистецтва та Національний музей історії України. Окремі предмети зберігалися в Сумському історичному музеї та Одеському музеї археології. Є зібрання в інших країнах та у приватних колекціях.
Розглядаючи на фото вишукані витвори Межигірської фаянсової фабрики, згадалися сувенірні вироби, виготовлені до 100-річчя КПІ на території університету. Мабуть, остання кераміка, хоч віддалено пов'язана з Межигірською.