Після звільнення від рашистської окупації містечка Бородянка на Київщині світ серед інших руйнувань побачив і спаплюжений пам'ятник Тарасові Шевченку. Бронзове погруддя Великого Українця російські ординці розстрілювали немов людину. Цілком очевидно, що вони знали, в кого цілили, і цей акт вандалізму був цілком обдуманим. У всякому разі на цю думку наштовхує характер пошкоджень-поранень голови Тараса – йому стріляли в чоло і в скроню. Безумовно, пропагандисти армійських політорганів попередньо накачали рядових орків ненавистю і спеціально препарованою інформацією про українські святині. Бо, зважаючи на дике невігластво більшості російських окупантів, інакше пояснити цей символічний розстріл неможливо. Але він, водночас, свідчить про те, що імперська росія аж до сьогодні вважає Великого Кобзаря небезпечним для себе. Тому вона знищувала його за життя і не дає спокою навіть за 161 рік після смерті.
Небезпечна пам'ять
22 травня Україна відзначила чергові роковини перепоховання Тараса Шевченка на рідній землі. Попри воєнний час, у Каневі та в багатьох інших містах України представники влади та громадськості вшанували пам'ять Великого Кобзаря і поклали квіти до його пам'ятників.
Нагадаємо: після смерті Тараса Шевченка 26 лютого (10 березня) 1861 року його було поховано на Смоленському цвинтарі Петербурга, але того ж таки дня друзі ухвалили рішення про перевезення його останків згідно з його поетичним заповітом в рідну Україну. Про обставини, організацію та подробиці цього перевезення наша газета вже раніше писала (див. «Останній шлях Кобзаря»: , тож ми не будемо переповідати цей матеріал. Зауважимо лише, що впродовж усього того скорботного шляху тіло Великого Кобзаря повсюдно зустрічали і супроводжували його земляки з різних соціальних верств. Адже вже за життя він зажив слави не лише національного поета, але й національного мученика, пророка і борця за волю українського народу. Недарма його називали Батьком люди, часом за віком значно старші за нього. Тож і проводи Шевченка до Чернечої гори в Каневі та його поховання 10 (22) травня в рідній землі стали напевно першою в Україні загальнонародною демонстрацією незгоди з владою. І це влада зразу помітила.
Отож надалі усі вшанування пам'яті Кобзаря і особливо дня його перепоховання в Україні наштовхувалися на заборони і шалений спротив з боку урядовців різного рівня. На організаторів і учасників таких заходів завжди чекали дуже серйозні неприємності аж до висилок та ув'язнень. Таке було за царської росії. Проте за кілька років після жовтневого перевороту цю традицію перехопила і радянська влада. Тих, хто не забував про цей день, таврували як "українських буржуазних націоналістів" з відповідними висновками і наслідками. Однак щороку в день 22 травня потік тих, хто хотів скласти шану пам'яті національному Пророкові, ніколи не пересихав. З другої половини ХХ століття головними місцями такого вшанування стали пам'ятники Тарасові Шевченку в Каневі та Києві.
Ті, хто в радянські часи навчався на так званих "ідеологічних" факультетах українських вишів (філософському, історичному, журналістики тощо) та й на інших також, пам'ятають, як напередодні цього дня куратори груп і парторги проводили зі студентами спеціальні бесіди, на яких попереджали про неприємності, що чекатимуть на того, хто навіть просто вештатиметься біля пам'ятника Шевченку. А 22 травня з ранку і до самого вечора біля цих монументів чергували працівники КДБ та їхні агенти, які "брали на олівець" ослушників. Поява людини з квітами в такому місці розцінювалася як політична демонстрація. А вже виголошення якихось промов або читання віршів взагалі вважалися злочином. Тим більше, що на відміну від усяких офіційних урочистостей подібні речі відбувалися винятково за ініціативою самих людей. Влада цього панічно боялася, тож і вдавалася до невиправданих репресій. Тому й не дивно, що з часом такі акції в радянській Україні дійсно переросли в демонстрації національно-політичного спротиву.
"Не читав, але засуджую…"
"…Наводил я справки о Шевченке… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на г<осударя> и<мператора>, другой – на г<осударын>ю и<мператриц>у… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ (так у листі, Д.С.) солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!"
Це – уривок з листа уславленого російського літературного критика і публіциста, відомого своїми демократичними (без будь-яких лапок!) поглядами, Віссаріона Бєлінського до його колеги Павла Анненкова. До речі, наведені рядки спростовують загальноприйняту думку про те, що формулу, яку винесено в підзаголовок, було винайдено наприкінці п'ятдесятих років ХХ століття, коли радянська влада усією своєю махиною навалилася на Бориса Пастернака та його роман "Доктор Живаго". Тоді практично забутий нині драматург Анатолій Софронов заявив таке на присвяченому розгляду "справи" Пастернака засіданні президії Спілки письменників СРСР. Проте, виявляється, її було виведено більш як на сто років раніше.
Отож Бєлінський повністю схвалює несправедливе покарання, що його наклав на Шевченка особисто російський самодержець, і відверто зневажає українське слово. Звісно, хтось скаже, що це написано у приватному листі. Але він фактично те ж саме стверджував і у своїх статтях. Понад те, володар дум ліберальної російської інтелігенції взагалі не визнавав права українського народу на власну літературу, бо, мовляв, з часів царя Петра панівні верстви перейшли на російську мову, а українська залишилася тільки в устах простого народу, тож і описувати нею можна лише життя "мужика". Що ж то за література, писав він, що "дышит простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума" – доволі дивне твердження як на революціонера-демократа, яким змальовували "Неістового Вісаріона" в шкільному курсі літератури радянських часів. Понад те, в якійсь зі своїх статей Бєлінський навіть наполягав, що мови української взагалі не існує, а є тільки "областное наречие". І все це при тому, що в Україні Бєлінський ніколи не бував, мови її не знав і в критичних своїх опусах, цитуючи якісь фрази, припускався кричущих помилок при інтерпретуванні того чи іншого українського слова! Як же це схоже на нинішніх російських очільників, які сформували такі ж само переконання у значної частини населення!
Справедливості заради слід відзначити, що багато хто з культурних людей того часу сприйняли Шевченкову творчість із захопленням (взяти хоча б ідейного послідовника Бєлінського Миколу Добролюбова), але їх було далеко не так багато, як свого часу нам намагалися втовкмачувати радянські історики літератури. Вже на перші твори молодого автора накинувся цілий сонм ненависників "хохляцької" мови, які відмовляли українському народові в праві на власну культуру. Хоча, правду кажучи, відкрито критикувати художника і поета-страдника серед частини тодішньої інтелігенції невдовзі стало вважатися майже непристойним. Утім, освічена російська публіка воліла бачити в поезіях Кобзаря здебільшого етнографічні мотиви, а його пристрасні візії національного гноблення України та поетичні заклики до боротьби проти московського поневолення списувати на важку долю поета та його несправедливе покарання. При цьому в усі важкі для імперії часи деякі літератори швидко забували про пристойність і поверталися до традиції, закладеної в середині ХІХ століття Бєлінським. Яскравий приклад – вірш відомого російського поета абсолютно нерадянської орієнтації, лауреата Нобелівської премії Йосипа Бродського "На независимость Украины", який він написав на початку 90-х років ХХ століття. Свій відверто антиукраїнський текст він закінчив абсолютно неприйнятним з усіх точок зору випадом у бік Шевченка. Мав таки рацію автор відомого вислову, що "російський демократ закінчується там, де починається українське питання"!
Знущання над "Кобзарем"
На відміну від "гнилої" інтелігенції імперська влада – чи то царська, чи то радянська, чи то путінська – у ставленні до Кобзаря нічого і ніколи непристойним не вважала. Вона все зрозуміла з першої ж публікації Шевченкових творів. Недарма ж усі без винятку їхні видання піддавалися найжорсткішій цензурі – починаючи від першого "Кобзаря" 1840 року і закінчуючи книгами, які вийшли друком напередодні здобуття Україною незалежності. Причому за радянських часів цензурних викривлень поезій Шевченка і купюр з них стало не менше, а більше, ніж за царських. За даними відомого діаспорного поета і члена редколегії "Енциклопедії українознавства" Богдана Кравціва, які він навів у статті, написаній до 100-річчя від дня смерті великого українського поета, якщо в п'яти виданнях "Кобзаря" 1908-1910 років рішенням Петербурзької судової палати 1910 року було наказано викреслити п'ять окремих віршів і одну поему, а в п'ятнадцяти віршах було викреслено окремі частини, що загалом склало 1491 рядок, то у радянському виданні 1950 року з передмовою Корнійчука було вилучено щонайменше 18 творів, які в сумі давали 1687 рядків! Цікава деталь: царські цензори у тих виданнях "Кобзаря" позначали синім олівцем як антиурядові здебільшого ті ж само Шевченкові твори, що їх фальсифікували або й вилучали редактори "совєцьких" видань.
Варто додати, що деяких поезій Шевченка читачі не знали аж до часів постання незалежної Української держави. Це, передусім, "Якби то ти, Богдане п'яний", "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові" та низка інших. Не будемо перелічувати усіх, але саме ці твори багато в чому визначали світогляд і загальний настрій Шевченкового слова. Не набагато кращими були справи й за чверть століття по тому: скажімо, у виданому "Дніпром" 1976 року "Кобзарі" більшості з них також немає. Їх можна було знайти хіба що в малотиражних академічних виданнях та й ще з недолугими коментарями.
Ось як боялися Тарасового слова імперці різного ідеологічного штибу! А з самого українського генія ідеологічна машина "совєцької" влади намагалася ліпити такого собі молодшого (звісно, що молодшого!) попутника російських революціонерів-демократів.
Для росії українська культура –такий само ворог, як і українська армія
Останніми роками все, що пов'язано з Україною та її національною ідентичністю, стало на росії подаватися винятково в негативному ключі. Щоправда, росіяни зробили кілька спроб "приватизувати" творчість Тараса Шевченка і, як у радянські часи, оголосити його ледь не співцем "пролетарського інтернаціоналізму". Втім, усі вони зазнали краху. Одна з останніх була зроблена торік, коли Російський центр науки і культури в Києві (хоч би як дивно, але він функціонував у нас навіть після 2014 року!), який є філією російського держагентства "Россотрудничество" (читай – ФСБ), намагався у день пам'яті "російсько-українського (!) поета" (як було написано в анонсі) Тараса Шевченка провести один із своїх заходів, але справа закінчилася скандалом зі Світовим конгресом українців і заявами про неприйнятність таких дій з боку органів державної влади нашої країни.
Загалом тепер для пересічних рашистів Шевченко – історичний попередник та ідейний натхненник сучасних "злочинців-бандерівців", котрий писав мовою, "якої не існує". Таке уявлення в масовій свідомості пересічних росіян формували люди, значно краще знайомі з мистецько-історичною і філософською спадщиною великого Кобзаря. На жаль, серед них були не лише пропагандисти та працівники аналітичних підрозділів спецслужб, але й російські науковці, які поставили свої знання на службу антигуманістичній ідеології їхньої влади. Всі вони чудово розуміли, що Тарас Шевченко є виразником і уособленням українського національного самовизначення та найшановнішою в усіх верствах населення постаттю. А отже – персоною, сама пам'ять про яку з їхньої точки зору має бути викреслена з історії. Так, власне, як і вся українська культура, адже безумний путін та його оточення стверджують, що українського народу немає, а відтак немає і окремої української культури. Отож і почали з пам'ятників.
Власне, монумент Шевченку в Бородянці – це не перший культурний об'єкт, постраждалий під час цієї війни. І слід віддати належне російській владі: діє вона в цьому плані послідовно. Згадаймо лишень розгром Бібліотеки української літератури в Москві з вилученням звідти "видань екстремістського характеру". Перший етап її знищення розпочався ще в 2007 році, а останній завершився її ліквідацією в році 2017-му.
У тому ж ряду – і спалення вилучених з бібліотек і книгарень книг про український голодомор після окупації росією Криму. А вже після початку повномасштабної війни проти України її руйнівний шал відразу поширився й на об'єкти української культурної спадщини. Тому зовсім не випадковим є ракетний обстріл і руйнування Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині: пам'ять про самобутнього українського філософа, спадок якого також не вдалося "приватизувати" російським ідеологам від науки, виявилася шкідливою для російської влади. Так само, як і пам'ять про нашу видатну народну художницю Марію Приймаченко, більше двох десятків робіт якої зберігалося у зруйнованому рашистами історико-краєзнавчому музеї містечка Іванків на Київщині.
Відповідно до Гаазької конвенції 1954 року, руйнування об'єктів культурної спадщини – це військовий злочин. І, за даними Міністерства культури та інформаційної політики України, станом на середину травня експерти вже задокументували понад 330 таких злочинів росіян проти української культури. З цього можна зрозуміти, що тепер для росії українська культура – такий само ворог, як і українська армія. Російська влада вважає, що знищуючи пам'ятки культури, вона нищить і українську ідентичність. А от тут – величезна помилка! Всенародне шанування Тараса Шевченка – яскраве тому підтвердження. Як не намагалися імперці всіх часів і ґатунків випалити з національної пам'яті українців це ім'я, воно назавжди залишиться для нас уособленням українського духу і величі. А символічний розстріл рашистами його погруддя також назавжди увійде в історію України як демонстрація страху, який вселяє в них навіть згадка про незламного українського Прометея.
Тільки ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!