Дванадцять днів від Різдва й до Водохреща – "від зірки до води" – тривають у християн святки. Упродовж століть чи не найголовнішими їхніми дійствами є колядування та вертепи – вуличні костюмовані вистави. Колись ці вистави були ляльковими, з освяченими віковими традиціями персонажами та сценаріями. Про них і йтиме мова.
Чому "вертеп" і що це, власне, таке?
Можна лише дивуватися, як швидко змінюється сприйняття деяких слів у сьогоднішньому світі. Скажімо, впродовж лише трьох десятиліть у свідомості українців практично повністю переінакшилося сприйняття і розуміння слова "вертеп". Якщо за радянських часів, та й навіть наприкінці минулого століття для переважної більшості з нас воно означало лише щось дуже негарне – кубло, місце гульби та переховування злочинців чи розпусників тощо, то тепер це передусім веселе різдвяне дійство з піснями-колядками, жартами і короткими виставами (навіть дієслово є "вертепувати"). Або й просто макет печери чи віфлеємської стайні в ніч Різдва Ісуса Христа, який інакше ще називають на польський манер "шопкою".
Щоправда, навіть у радянських тлумачних словниках серед визначень "вертепу" негативне його значення стояло не на першому місці. А от, скажімо, в класичному "Словнику української мови" Бориса Грінченка, виданому в 1907 році, такого значення не було зовсім! Ба більше, слово "вертеп" там пов'язувалося не з узагалі веселим різдвяним дійством, а з дійством театральним. Причому театр цей – мандрівний, ляльковий і розігруються в ньому різдвяні містерії.
До речі, те, що у вертепі ставилися саме різдвяні містерії, безпосередньо вказує на етимологію цього слова, яка, втім, також фіксується усіма словниками – як старими, так і сучасними. Початкове його значення – печера (від слов'янського врътъпъ), адже саме у печері і була та стайня, в якій народився Ісус. Отож і показували вертепні вистави саме на святки.
Як був улаштований традиційний український вертеп
Попри те, що ці лялькові дійства були присвячені одному з найбільших християнських свят року, вертепники в них не лише переказували новозавітні сюжети, але й показували сцени з народного життя. Тож і поділялася вистава на дві відокремлені одна від одної частини – "святу" ("небо") і "народну" ("землю" чи "палац").
Понад те, навіть вертепна скриня, на сцені якої розгорталися події, була розділена на два поверхи. Це був справжній ляльковий будиночок, зроблений з дощок і картону. Поверхи мали балюстради, за якими і розігрувалися лялькові історії: на горішньому – різдвяна, на долішньому – комічно-побутові інтермедії на місцевому матеріалі, які часом були пов'язані з загальними і важливими для всіх подіями. Деякі дослідники вважають, що вертепні скрині бували й триповерховими – "небо" і "землю" розділяв, сказати б, технічний поверх, який був складом "акторів"-ляльок і всіляких пристроїв для театрального дійства.
Виставу показував вертепник, пересовуючи по прорізах у долівках сцени стрижні з прикріпленими до них ляльковими персонажами. Пересувати стрижні з героями вистав можна було вздовж скриньки, а ляльки при цьому ще й могли повертатися на всі боки. До речі, за свідченням етнографа Миколи Маркевича, долівку сцени було оббито хутром, щоб не було видно щілин, по яких рухалися стрижні. Праворуч і ліворуч у кожній частині були прорізані двері: з однієї ляльки з'являлися, в іншій – зникали.
Видовище було не лише цікавим, але й доволі гарним. "Небо" іноді обклеювалося блакитним папером або тканиною, на задній стінці були намальовані різдвяні сцени зі Святого письма; "палац" також оздоблювався кольоровим папером, тканиною чи фольгою. Для ляльок шилися барвисті шати, які на горішньому поверсі мали відповідати біблійним сюжетам (хоча, насправді, більше відображали уявлення про таке вбрання), а на першому одежини персонажів копіювали тодішні святкові строї.
Вертепна драма та її творці
Існував цілий окремий жанр вертепної драми, побудова якої мала власні канони й поділ на негативних і позитивних героїв. При цьому вертепний театр мав чітко визначених персонажів, число яких доходило до 40. І якщо герої подій, які розігрувалися на другому поверсі, – Царі-волхви, Ірод, Вояк, Рахіль, Смерть, Чорт – були впродовж століть незмінними, то серед дійових осіб першого зміни відбувалися не лише з часом, а й залежно від місцини, де вертепники давали виставу: серед них були Мужик (Хлоп), Пастух, Баба з Дідом, Парубок і Дівка, Паламар, Пан, Купець, Генерал, Офіцер, Солдат-москаль, Шинкар, Лях, Циган, знов-таки Чорт та інші. Головним позитивним героєм виступав Запорожець (а в народних виставах, записаних уже у ХХ столітті, – ще й Гайдамака), який під сміх та оплески глядачів завжди перемагав і нечисту силу, і всіляких гнобителів простого люду.
З переліку персонажів тієї частини вистави, яка розігрувалася на "небі", тобто в горішній частині вертепної скрині, можна зрозуміти, про що в ній йшла мова. Це був драматичний переказ євангельської історії про народження Ісуса та знищення за наказом царя Ірода, який боявся майбутнього суперника на троні царя Іудейського, у Віфлеємі та всій його околиці усіх немовлят чоловічої статі від 2 років і менших. В усіх записах дослідників в основних моментах ця перша дія вистави залишається практично однаковою, за винятком хіба що певних мовних відмінностей та спрощень, а також скорочень у пізніших варіантах. Отож усе вказує на те, що походження цієї "святої" частини вертепу було цілком книжним. Науковці вважають, що невідомі її автори мали безпосереднє відношення до Київської академії, і якщо й самі не створили канонічний текст цієї частини вертепної драми, то надали йому літературного оформлення. Підтвердженням цього є, до речі, те, що один з найповніших текстів вертепної драми (так званий "галаганівський", або "сокирнянський" список) був у 1770 році записаний саме від київських бурсаків.
Що ж стосується другої дії, яка відбувалася "на землі", то як уже було сказано, присвячувалася вона сучасності й була результатом народної творчості. Тим то й бачимо у вертепних текстах, записаних у XVIII та ХІХ століттях, суттєві відмінності в описах реалій життя. Та й одяг дійових осіб, судячи з описів, відрізнявся, навіть коли це були одні й ті самі персонажі. Ця частина вертепу не вибудовувалася навколо якогось стрижневого драматичного сюжету, а була, швидше, низкою комічних сцен та інтермедій з різними персонажами, яких одразу зі сміхом упізнавали глядачі.
Чотири століття українського вертепу
Дослідники вважають, що вертепний театр з'явився в Україні ще наприкінці XVI століття. На це вказує і напис церковнослов'янським шрифтом, який бачив на вертепній скриньці польський етнограф і фольклорист Еразм Ізопольський в селі Ставище: "Року Христусового 1591 збудований". Занесений вертеп в Україну із Західної Європи, де з середньовіччя театр маріонеток з релігійними містеріями був дуже популярним. Прийшов він через Польщу, чи, як вважав Іван Франко, через Німеччину, а затвердився завдяки спудеям та викладачам Київської академії. Простий народ швидко сприйняв і полюбив це театральне видовище, тож на українському ґрунті вертепний театр з часом зазнав значних трансформацій. З огляду на те, що його вистави були сатиричним, інколи доволі гострим віддзеркаленням як буденних, так і значних історичних подій, які хвилювали глядачів, він зміг дожити до першої половини ХХ століття. Проте історики культури вважають, що занепадати вертеп почав ще в середині ХІХ століття.
Та хай би там як було, останні відомі автентичні вертепні вистави були записані в 1927 році (Житомирський), у 1928 році (Славутинський та Хорольський) і навіть у 1940 (Куп'янський). Зрозуміло, що в них з'явилися і певним чином інтерпретовані спогади про нещодавні революційні та воєнні лихоліття й нові герої, наприклад, Гайдамака, який усім видом своїм нагадував вояка українського війська.
Звісно, радянська влада, яка просто несамовито боролася з релігією та викорінювала "релігійні пережитки", не могла дозволити такі вистави з їхніми біблійними переказами та відвертими алюзіями на невеселі сюжети навколишньої дійсності, тож саме тоді вертепи як окремий жанр народного театру і завершили своє існування.
Щоправда, відомо про щонайменше одну спробу поставити український вертеп на службу новому режиму. Ініціаторами виступили студенти та викладачі Межигірського мистецько-керамічного технікуму. Свій "Революційний вертеп" вони, використовуючи можливості та прийоми вертепу традиційного, намагалися зробити інструментом сатири, спрямованої проти внутрішніх і зовнішніх ворогів "держави робітників і селян" та, звісно, релігії, а також просунення в народні маси комуністичних ідей. Однак після гастролей Межигірського вертепу 1924 року в Харкові за деякий час він припинив свою діяльність – існування народного лялькового театру з відчутно національним забарвленням ніяк на могло задовольнити тодішніх очільників пролетарської культури.
І все ж таки спроби повернути в український культурний простір традиційний народний вертеп – певна річ, збагачений новими ідеями та засобами професійного театрального мистецтва – були. У 1974–1975 роках, після подолання багатьох перепон у Харківському театрі ляльок була підготовлена і поставлена вистава "Український вертеп" (автор скрині і ляльок – художник Олексій Щеглов, автор тексту і режисер-постановник – Олександр Інюточкін), у 1992 році свій "Український вертеп" (художник – Ірина Уварова, режисер-постановник – народний артист України Сергій Єфремов) показав Київський міський театр ляльок (тепер – Київський академічний театр ляльок на лівому березі Дніпра). Вистави цих сучасних вертепів пройшли з великим успіхом і були відзначені численними нагородами. А від 70-х років минулого століття і аж до нашого часу з вертепними виставами, в яких сполучалися професійні та аматорські риси й зберігалася сакрально-профанна двоїстість, виступали на різдвяних фестивалях Львівщини пристрасні оборонці та зберігачі народних пісень, традицій, звичаїв та обрядів Володимир Шагала, а також Богдан і Тарас Жеплиньскі. Утім, це вже інша історія…