Останнім часом українські музеї почали пробуджуватися від хронічної дрімоти, вивчати досвід європейських фахівців та відкривати нові експозиції на розвагу відвідувачам. Чого не зустрінеш, мандруючи Україною: музей вторсировини, тролейбусного талончика, каналізації, історії туалету, сала, сексу, і нарешті – мольфарства. З десяток років тому мало хто й чув про цих чаклунів, а тепер – обов'язкова атракція для відпочивальників у Прикарпатті.
Мольфара Юру, наділеного надприродними здібностями, якому під силу відігнати градову хмару або, навпаки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину, описав Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків". Мольфарство як невід'ємна частина гуцульських знахарських традицій – пряма спадщина язичницьких культів, які ніколи особливо не зникали в цих місцях. І нині на Гуцульщині живі перекази про мольфарів, досі "водяться" у цих місцях таємничі чародії – принаймні, так кажуть місцеві.
Власник готельного комплексу "Водограй Карпат", що у Верховині, зібрав в одному з будиночків кілька речей, якими користувалися маги-мольфарі, зокрема Андрій Атаманюк (Ґоя) та Михайло Нечай. Кожний експонат супроводжується легендою, вірити чи ні – залежить від слухачів. Ось ступка, в якій Михайло Нечай розтирав зілля. А це паличка, якою зупиняли чвари й подружні сварки. Коли змія з'їдає жабу, такою паличкою треба її торкнутися. Тоді знаряддя набуває магічної сили. А цим ножем – "громовим чепеликом" – Михайло розганяв хмари. Відомий випадок, коли в 1989 р. він забезпечував гарну погоду в Чернівцях під час фестивалю "Червона рута". А ось фото відомої "гадєрки", яка жила на Буковецькому перевалі – Параски Соколовської. Переказують, вона мала такі здібності, що могла покликати змій з навколишніх лісів. Коли померла, боялися зайти в її хату, бо там було повно плазунів. Як поховали жінку, тоді й вони пішли. Ось скрипка Могура, відомого місцевого скрипаля. Люди кажуть, що вона в нього інколи грала сама.
А ось традиційний місцевий музичний інструмент – дримба – налаштовує енергетичне поле людини (до речі, трагічно загиблий у 2011 р. "останній мольфар" Михайло Нечай був багато років саме керівником гуртка гри на дримбі). Відвідувачі дізнаються і про магію, "зашиту" в оздобленні гуцульського одягу, і про візерунки на традиційних прикрасах мольфарів. Розкажуть у музеї і про стародавні магічні замовляння, і про традиційні лікувальні рецепти горян, і про неймовірну жінку-етнографа Параску Плитку-Горицвіт, яка творила і плекала гуцульський фольклор, оповідала про гуцульське життя.
"У музеї ми не робимо жодних ритуалів, лише розповідаємо про віщунів, промівників, які живуть тепер чи були відомі в минулому. Ми розповідаємо про наші традиції", – каже екскурсовод. За переказами, мольфар, який хотів набратися енергії, мусив раз на рік переспати у лігві ведмедя та в орлиному гнізді. Тоді він кілька днів не їв, ні з ким не спілкувався. Аби показати це людям, власник хоче зробити біля музею ведмеже лігво та орлине гніздо, а поряд поставити громове дерево. А ще унікальний камінь, який вразила кульова громовиця. Щоб жодна стихія не зачепила.