Значна увага приділялась самостійній роботі студентів, виробленню у них навиків активного оволодіння знаннями, а також визначенню оптимального співвідношення між обов'язковими ауди-торними заняттями і самостійною роботою.
Так, на факультеті систем управління відповідність між запланованими і дійсними затратами часу постійно перевірялась експериментально, для чого проводились вибіркове анкетування і спеціальне хронометрування. Загальний обсяг часу, що надавався студенту для всіх видів робіт, становив 11 год. на день, або 66 год. на тиждень; з них 6 год. на день відводилося на аудиторій заняття (36 год. на тиждень), 5 — на самостійну і позанавчальну роботу. На основі робочих планів методичними комісіями факультетів розроблялись графіки самостійної роботи студентів на кожен семестр, які включали перелік усіх дисциплін із зазначенням годин за навчальним планом і затрат часу на самостійну роботу, а також визначались щотижневі види контролю. Ці графіки доводились до усіх академгруп. Крім того, з 1972 р. студентам IV—VI курсів з метою концентрації часу, що витрачався на самостійну роботу, і підвищення її ефективності було виділено день для самостійної роботи, вільний від обов'язкових занять.
Для перевірки знань студентів і контролю за їх самостійною роботою використовувались такі традиційні форми контролю, як колоквіуми, контрольні і розрахунково-графічні роботи, домашні завдання, опитування, складання позааудиторних читань, перевірка конспектів лекцій, програмований контроль, якому приділялась велика увага, оскільки він давав змогу здійснювати масовий контроль за короткий час. Так, кафедра загальної електротехніки придбала контролюючі машини, склала варіанти опитувальних карт для машинного контролю з курсу загальної електротехніки, створила кабінет програмованого контролю. 1975 р. з метою обміну досвідом було проведено загальноінститутський семінар по використанню програмованого контролю у навчальному процесі.
Велике значення у розвитку навиків творчої самостійності студентів мала організація наукових досліджень. 1975 р. таких досліджень було проведено на загальну суму 700 тис. крб. -[10, с. 192; 11, с. 70]. Відбулась інтеграція науково-дослідної роботи студентів у навчальний процес і введення її у навчальні плани з усіх спеціальностей. Розробка програми теоретичного курсу «Основи наукових досліджень» і засвоєння його сприяли максимальному включенню науково-дослідної роботи студентів у програми з різних дисциплін. Для неї виділявся час у спецпрактикумах, де виконувались індивідуальні завдання досліджувальнсго характеру, для проведення яких виділялася лабораторна база. 1975 р. науковою роботою майже 14 тис. студентів керували 1217 осіб професорсько-викладацького складу, аспірантів і співробітників КПІ. Крім цього, 3507 студентів працювали в 127 студентських наукових гуртках. Широко практикувалось реальне курсове і дипломне проектування на основі різнобічного урахування запитів промислових підприємств і науково-дослідних закладів. Найефективніше така робота проводилась на кафедрах кібернетики, промислової електроніки, технології машинобудування, на всіх кафедрах радіотехнічного факультету.
Частина дипломних проектів впроваджувалась у виробництво. Так, на кафедрі технології в'яжучих речовин студентка Л. Васильєва виконала дипломну роботу «Дослідження фізико-хімічних властивостей зварних керамічних флюсів», впровадження якої на Нижньодніпровському заводі металовиробів дало економічний ефект на суму 20 тис. крб. на рік. На кафедрі електрифікації гірничих підприємств група студентів у порядку виконання навчальних завдань створила апарат, який контролював продуктивність АКП 1, економічний ефект від впровадження якого на екскаваторі циклічної дії становив 22 тис. крб. на одну машину. Дипломний проект, виконаний студентом радіотехнічного факультету Є. А. Данько «Конструкторська розробка блоку низької частоти маркерного приймача» і застосування його на Київському заводі «Радіовимі-рювач» дав економічний ефект у 160 тис. крб.
У системі навчальної роботи важливе місце займала організація виробничої практики студентів як важливого етапу підготовки фахівців. У 1970/71 н. р. практику проходило 7692 студенти II—V курсів, 1974/75 н. р.— майже 10 тис. Керували практикою кваліфіковані фахівці, серед яких 35 професорів, майже 400 доцентів і старших викладачів.
Важливою формою діяльності колективу КПІ була підготовка наукових кадрів, зокрема через аспірантуру. Якщо 1971 р. до аспірантури (очної та заочної) вступив 121 чоловік, то 1975 р.— 150, за п'ятиріччя її закінчило 686 чоловік. Підготовка аспірантів здійснювалася на 68 кафедрах із 60 спеціальностей; наукове керівництво здійснювали провідні вчені. Аспірантура в основному відповідала тим профілям, за якими здійснювалась підготовка фахівців інституту, тому частина аспірантів, які успішно закінчували навчання, залишалась на кафедрах співробітниками науково-дослідних підрозділів. Тематика дисертаційних робіт була цілеспрямованою та високоефективною, про що свідчать 355 авторських свідоцтв, одержаних аспірантами. Найкращих результатів у підготовці аспірантів досягли факультети автоматики і електроприладобудування та інженерно-фізичний.
У КПІ тоді налічувалося понад 400 осіб, бажаючих здобути вчений ступінь з числа співробітників і працівників промислових підприємств. Через науково-консультаційні пункти, що існували на заводах «Арсенал», верстатів-автоматів ім. Горького, ім. Петровського, їм надавалась допомога й консультації у підготовці до складання кандидатських іспитів, виконанні експериментальних досліджень.
Протягом 1971—1975 рр. на згаданих підприємствах підготували і склали кандидатський мінімум понад 500 чоловік, захистили кандидатські дисертації 128 чоловік, докторські — 35 чоловік. Робота над докторськими дисертаціями проводилась на факультетах електронної техніки, електроприладобудування і обчислювальної техніки, інженерно-фізичному та інших. Викладачі, які захистили докторські дисертації, були висунуті на керівні посади, що зміцнило професорсько-викладацький склад інституту. Завідуючими кафедрами стали доктори наук С. І. Черкасова, Ю. Ю. Лукач, М. В. Білоус, О. В. Білоцький, С. П. Дорошенко, М. І. Попович, О. М. Алабовський, деканами — Ю. М. Туз, В. О. Остаф'єв, М. Г. Попович, О. Г. Юрчен-ко, проректором інституту — М. С. Ільченко. Плани щодо підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу, що охоплювали ШК, стажування та інші форми підвищення кваліфікації фахівців, загалом успішно виконувались.
Зростаючі вимоги виховної роботи зумовили виділення в навчальному процесі самостійного навчально-виховного напряму. Його структура по вертикалі включала: проректора інституту і заступників деканів факультетів з навчально-виховної роботи та відповідальних за цей напрям на кафедрах; по горизонталі ланки навчально-виховного спрямування з'єднувалися з різними громадськими організаціями, загалом ця робота здійснювалась за допомогою кураторів (наставників) груп.
До навчально-виховної роботи залучались також і студенти, що сприяло не лише активізації процесу виховання, а й прищепленню почуття соціальної активності. У листопаді 1973 р. було створено факультет громадських професій з метою допомогти студентам оволодіти знаннями і практичними навиками організаторської спортивної і культурно-масової роботи. Кожен студент мав тепер змогу отримати ще одну професію, підготуватись до діяльності в трудових колективах. Наприкінці 1975 р. на 12 відділеннях ФГП готували слухачів з 36 громадських професій. Особливо виділялась «Школа молодого лектора», осередки якої існували на усіх факультетах КПІ. Слухачі ШМЛ набували лекторських і практичних навиків; виступали з лекціями і бесідами в студентських групах, на шефських підприємствах і школах. Заняття на ФГП велись за спеціальними програмами один раз на тиждень. Чисельність слухачів постійно зростала. Так, 1973/74 н. р. на факультеті навчалося близько 1000 чоловік, 1975/76 н. р.— 1126, 1975 р. 742 студенти одержали посвідчення про закінчення ФГП, ШМЛ підготувала 153 пропагандисти науково-технічних знань.
У КПІ набуто значний досвід залучення студентів до суспільно корисної праці, особливе значення у чому мали студентські будівельні загони. У цей період в інституті щорічно створювалось 50— 55 СБЗ, де школу трудового виховання пройшли близько 30 тис. студентів. Бійці СБЗ за ці роки освоїли 80 млн. крб. капіталовкладень. Будови Києва і Київської обл., Байкало-Амурської магістралі, Тюмені, Нечорноземної зони Росії, Магаданської та Кустанайської областей — такий неповний перелік місць дислокації СБЗ інституту.
Однією з форм прояву трудової активності студентів і формування у них навиків виробничників стало співробітництво ряду факультетів з близькими за профілем підприємствами. Зокрема, меха-ніко-машинобудівного факультету — з заводом верстатів-автоматів ім. Горького; хімічного машинобудування — з НВО «Більшовик»; радіотехнічного — з НВО «Радіоприлад» ім. Корольова; автоматики та електроприладобудування — з заводом ім. Лепсе; електронної техніки — з НВО «Кристал» та ін. Творчою співдружністю керував штаб, який очолювали передові виробничники, знатні люди підприємств. Серед них — робітниця НВО «Більшовик» Н. І. Марчен-ко, генеральний директор НВО «Радіоприлад» ім. Корольова В. А. Згурський, токар заводу «Точелектроприлад» М. М. Поліщук. Основні обов'язки студентів полягали в організації консультаційних пунктів для робітничої молоді, що готувалась до вступу в КПІ або навчалась там без відриву від виробництва; виробничих колективів — у підвищенні продуктивності праці, прискоренні впровадження нової техніки, участі у раціоналізаторській роботі, підвищенні виробничої кваліфікації [12, с. 80].
Велика увага приділялась в інституті воєнно-патріотичному вихованню студентів і спортивній роботі. У групах, на курсах і факультетах КПІ регулярно читались лекції на воєнно-патріотичні теми, організовувалися зустрічі з учасниками Великої Вітчизняної війни, походи по місцях бойової слави. 1975 р. понад 800 студентів здійснили екскурсії і походи до Корсуня-Шевченківського, Ленінграда, Севастополя, Мінська, Хатині. У фортеці-герої Бресті вони дали урочисту обіцянку й надалі працювати в групі «Пошук», яка виявила десятки прізвищ студентів, що загинули на фронті. У вузі працювали секції з військово-прикладних видів спорту. Спортклуб КПІ об'єднував понад 1300 студентів, що оволодівали 30 видами спорту, з яких проводились особисті, особисто-командні і класифікаційні змагання, матчеві зустрічі. За ці роки норми ГПО здали понад 10 тис. студентів і співробітників інституту.
Поглиблення навчальної і наукової роботи, розширення інститутського колективу зумовили необхідність зростання матеріально-технічної бази, відставання якої відчувалося. Так, на початку 70-х років на одного студента приходилось 4 м2 корисної площі при нормі 11 м . Це спричинило проведення занять у три зміни, що негативно впливало на ефективність навчання і наукових досліджень. Не вистачало приміщень для фізичної підготовки, бібліотечних місць, кімнат для проведення виховної і культурно-масової роботи, гуртожитків (понад 1800 студентів з інших міст жило на приватних квартирах).
Згідно з планом капітального будівництва у 1971 —1975 рр. КПІ було виділено за усіма джерелами фінансування 18,4 млн крб., що вдвічі більше, ніж у попереднє п'ятиріччя. Понад 10 млн крб. було одержано від галузевих міністерств і відомств [13, с. 94]. Це дало змогу побудувати і ввести в експлуатацію 3 навчально-лабораторні корпуси загальною площею понад 48 м2, 4 студентські гуртожитки на 3 тис. місць, їдальню на 910 місць, першу чергу спортивно-оздоровчого табору на березі Чорного моря, житловий будинок на 78 квартир та інші об'єкти й інженерні комунікації.
Кількість навчальних корпусів у КПІ (базовому інституті) збільшилась з 23 у 1971 р. до 26 у 1975 р.; корисна площа їх зросла в 1,7 раза, а навчальна площа на одного студента денного відділення становила тепер майже 6 м2; кількість місць у їдальнях збільшилась з 1715 до 2232; було забезпечено місцями у гуртожитках 80 % студентів, що потребували житла.
Проте розширення матеріально-технічної бази не забезпечило нормативних вимог організації навчального процесу, побуту студентів і співробітників інституту. 1975 р. урядом УРСР було прийнято рішення про затвердження технічного проекту розширення КПІ. До першої черги комплексу входили навчально-лабораторні корпуси загальнотехнічного та електротехнічного факультетів, технології силікатів, хімічного машинобудування, зварювального факультету, науково-технічної бібліотеки, нової їдальні на 1000 місць, два багатоповерхові студентські гуртожитки, торговельно-побутовий центр студмістечка, навчальний корпус фізичного виховання та інші об'єкти. Одночасно розроблено перспективний генеральний план подальшого розвитку інституту.
У 70-х роках КПІ перетворився на великий науковий центр розвитку науки і техніки. Володіючи значним науковим потенціалом, колектив інституту розв'язував проблеми великої народногосподарської ваги.
Науково-дослідні роботи велись у десяти проблемних і галузевих науково-дослідних лабораторіях [14, с. 39]. Вже 1971 р. було виконано госпдоговірних робіт на суму 6,5 млн крб., що дорівнювало обсягу робіт трьох НДІ. 1972 р. КПІ отримав статус наукового закладу першої категорії з поширенням на нього загального положення про науково-дослідні, конструкторські, проектно-конструкторські і технологічні організації [ 15, с. 74]. Це дало можливість підвищити ефективність наукових досліджень, упорядкувати організаційну структуру наукових підрозділів вузу, поліпшити якість підготовки фахівців і надавати дійову допомогу промисловості у підвищенні кваліфікації і проведенні перекваліфікації інженерно-технічного персоналу. Зауважимо, що дослідження з фундаментальних проблем науки і техніки вченими КПІ проводились у тісній науковій співдружності з Інститутами кібернетики, проблем міцності та електрозварювання, провідними академічними установами. Цьому сприяла схвалена у червні 1972 р. на спільному засіданні президії АН України і колегії Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти України постанова «Про заходи по зміцненню творчих зв'язків установ АН УРСР і Київського політехнічного інституту». У цей період дослідження з держбюджетної тематики виконувались у КПІ на загальну суму близько 1 мли крб. на рік. Це давало можливість інституту одержати значні кошти для зміцнення своєї матеріально-технічної бази і отримати безкоштовно від підприємств обладнання, технічну документацію для виконання науково-дослідних робіт. 1972 р. КПІ мав тісні наукові зв'язки з 200 промисловими підприємствами і науковими установами [10, с. 190]. Особлива роль відводилась взаємозв'язкам на основі госпдоговорів з підприємствами Києва і Київської обл. Обсяг робіт, виконаних для них, складав понад 7 млн крб.: так, для заводу «Арсенал» — 541,5 тис. крб.; НВО «Більшовик» — 942,5; Науково-дослідного інституту електронно-обчислювальних машин — 1361; науково-дослідного інституту «Гідроприлад» — 1141; заводу «Будшляхмаш» — 237,2; механічного заводу — 207 тис. крб. За 5 років загальний обсяг госпдоговірної тематики подвоївся: якщо 1971 р. він складав 6,5 млн крб., то 1975 р.—понад 13 млн крб. Значних успіхів досягли колективи факультетів електронної техніки, автоматики та електроприладобудування, радіотехнічного, де обсяг госпдоговірної тематики на одного виконавця і сумісника був найбільшим. Відставали за цими показниками хіміко-технологічний, електроакустичний та інші факультети [15, с. 5].
Про вагомий внесок колективу КПІ в розвиток науково-технічного прогресу, новаторство, впровадження наукових досліджень у практику свідчать авторські свідоцтва про винаходи, що одержали вчені і співробітники інституту, 80 з яких дали 1975 р. економічний ефект на суму 5 млн крб. [14, с. 401.
На базі досліджень, виконаних співробітниками КПІ за п'ятиріччя, відбувся захист 34 докторських і понад 500 кандидатських дисертацій, 18 винаходів запатентовано за кордоном [6, с. 220].
Вживалися заходи щодо поліпшення організації укладання і оформлення угод про творчу співдружність як дійового засобу прискореного впровадження наукових досліджень. 1972 р. було створено Раду співдружності інституту з підприємствами Києва і області, до складу якої входили керівники великих підприємств і провідні вчені [10, с. 190]. Рада піклувалась про розроблення нової техніки і прогресивної технології, впровадження у виробництво завершених наукових робіт, підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників, надання постійної допомоги підприємствам у розв'язанні поточних технічних питань. Угоди про творчу співдружність дали можливість організувати стійкіший двосторонній зв'язок з виробництвом. Крім госпдоговірних науково-дослідних робіт, вони передбачали виконання частини спільних наукових досліджень на громадських засадах. 1975 р. тільки з підприємствами столиці України КПІ уклав понад ЗО угод про співробітництво. Так, протягом кількох років кафедра металорізальних верстатів працювала спільно з Київським заводом верстатів і автоматів ім. Горькогб, досліджуючи жорсткість пристроїв автоматичного налагоджування, динаміку допоміжних рухів і приводу супорта багатошпиндельних токарних автоматів, що випускалися заводом. Останній був дослідно-експлуатаційною базою для перевірки і впровадження наукових розробок учених. Кафедра промислової електроніки уклала угоду з Київським науково-дослідним інститутом радіоелектроніки про спільну підготовку інженерних кадрів із спеціальності конструювання ЕОТ. НДІ зобов'язувався створити і забезпечити площею і необхідним обладнанням навчально-наукову лабораторію. Для тіснішого поєднання навчального процесу з наукою і виробництвом, підвищення якості підготовки фахівців із конструювання електронно-обчислювальної апаратури було створено спільні творчі групи.
Важливою формою співдружності залишалося підвищення кваліфікації керівних кадрів підприємств і галузевих НДІ Києва через аспірантуру. Так, у червні 1975 р. там навчалось без відриву від виробництва 87 чоловік. На деяких підприємствах міста діяли науково-консультаційні пункти, де приймали кандидатський мінімум. Тільки у 1972—1974 рр. на таких пунктах при заводах «Арсенал», «Червоний екскаватор», верстатів і автоматів ім. Горького навчалось 344 чоловіки. Підвищення кваліфікації працівників виробництв через аспірантуру сприяло науково-технічному прогресу на підприємствах, створенню нових* досконаліших приладів і систем, підвищувало загальний рівень виробництва. Наприклад, перетворенню заводу «Точелектроприлад» на одне з провідних підприємств галузі сприяла висока кваліфікація кадрів, наявність у колективі групи кандидатів наук, підготовлених в' основному на кафедрах КПІ [5, с. 6].
Вагоме місце у розвитку співдружності вузу і виробництва належало інститутській газеті «За радянського інженера». На її сторінках систематично публікувались матеріали про зв'язок кафедр і підприємств, виступи випускників, підводились підсумки змагань відділів і кафедр інституту, розповідалось про його зв'язки з випускниками, провідними виробничниками.
у 1971—1975 рр. виникла й така форма творчої співдружності вузів і підприємств, як спільне прийняття зустрічних планів, що, як і договори про творчу співдружність, передбачали дострокове виконання додаткових, але не передбачених основними угодами досліджень, консультацій, проведення спільних конференцій.
Керівництво КПІ орієнтувало наукові колективи на укладання довгострокових або генеральних договорів. На їх основі було визначено головні науково-технічні завдання, що дало можливість сконцентрувати зусилля наукових співробітників інституту на виконанні найвагоміших досліджень, розширити наукову проблематику'кафедр і лабораторій. Цей шлях обрали, зокрема, КПІ та завод «Точелектроприлад», уклавши угоду терміном на п'ять років про розроблення контрольної апаратури, методів випробування приладів змінного струму, що дало змогу краще спланувати спільні дослідження, вести справу комплексно, ширше залучати фахівців підприємств до наукової роботи.
Для ефективнішого використання наукового потенціалу колектив КПІ був ініціатором створення на ряді підприємств лабораторій за окремими напрямами науково-технічного прогресу, де разом із провідними фахівцями вузу працювали й інженерно-технічні працівники заводів. Це давало змогу впроваджувати передову технологію у виробництво базового підприємства і поширювати передовий досвід на всі підприємства галузі. Так, кафедра інформаційно-вимірювальної техніки спільно з заводом «Точелектроприлад» створили дві міжвідомчі науково-дослідні лабораторії — фазометрії і цифрових вольтметрів. Результати наукового пошуку впроваджувались на цьому ж підприємстві [14, с. 40]. Аналогічні лабораторії функціонували на заводах «Радіоприлад», «Більшовик», ВО ім. Корольова та ін.
Однак у впровадженні досягнень вузівської науки у виробництво були й «вузькі місця», невикористані резерви. Так, із 155 завершених тем 1973 р. було впроваджено лише 105 [16, с. 33]. Не виконувалися заплановані строки впровадження нукових розробок, не було налагоджено оперативну науково-технічну інформацію, контакт із міністерствами і відомствами, провідними інститутами і підприємствами окремих галузей, внаслідок чого багато наукових розробок не включались до галузевих планів удосконалення нової техніки. Дослідно-експериментальна база також не повністю задовольняла потреби наукового підрозділу інституту, особливо у справі виготовлення і випробування зразків нової техніки. Суттєвим недоліком освоєння наукових розробок і досліджень у промисловості було й те, що підприємства проявляли мало ініціативи у постановці перед вченими радами факультетів і кафедрами конкретних завдань щодо подальшого удосконалення виробництва. Практично в КПІ не було комплексних тем, які б розв'язували проблеми не лише дослідницького, але й економічного і технологічного плану конкретних промислових підприємств [5, с. 9, 46].
На фото:
Будзагонівці з "Альтаїру" (ФЕТ) працювали на компресорній станції газопроводу "Ямбург-Тула" у західносибірському селищі за 3000 км. від рідного міста.
Джерело: КПІ. Перше століття. Іст.огляд/Авт.упоряд.: В.І.Лиховодов та ін. - К.:Такі справи, 2007. - 384 с.:іл.