На початку вересня Асоціація підприємств скляної промисловості “Скло України” святкувала своє 10-річчя. У рамках урочистостей в Українському домі влаштували виставку виробів підприємств – членів Асоціації.
Почесне право відкрити її – перерізати символічну стрічку – надали п’ятикурснику хіміко-технологічного факультету НТУУ “КПІ”, відмінникові навчання, іменному стипендіату Асоціації Павлові Радченку (на фото). До ювілейної дати Асоціація також випустила кольоровий фотоальбом, де кафедрі хімічної технології кераміки та скла НТУУ “КПІ” (завідувач проф. Б.Ю.Корнілович) присвячено цілий розворот. Адже вона є однією з провідних в Україні, де готують фахівців з технології скла і кераміки та виконують відповідальні теоретико-експериментальні роботи в галузі технології скла.
Кореспондент “КП” зустрілася з Павлом Радченком та поцікавилася, чим саме технологія скла привабила юнака. “Моя майбутня спеціальність – технологія тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів, – розповів той. – Чому саме скло? А погляньте навкруг. Воно скрізь і усюди, воно потрібне всім. Скло – великий трудівник і вишукана прикраса, результат тривалих наукових досліджень та праці виробничників і художнє втілення фантазії майстра. Ми буденно користуємося виробами зі скла. Це одна з тих речей, на які звертаємо увагу, коли її немає (як на гарячу воду або електроенергію, коли їх вимикають).
Майбутня професія цікава тим, що скло, як і будь-який інший матеріал, розкрило нам далеко не всі свої можливості. Хочеться самому бути причетним до цього “розкриття”. Упевнений, що сидіти, склавши руки, не доведеться. Проблема “прозорої сталі” і “небиткого скла” все ще не розв’язана. А конкретніше – хотів би займатися печами, технологією варіння скла. Можливості для цього в Україні є”.
Серед інших захоплень Павла – наукова фантастика. “Це тягнеться з класу восьмого, напевно, коли випадково до рук потрапила одна з книг Ендрю Нортон, – згадує юнак. – Улюблені автори сьогодні – Айзек Азимов, Станіслав Лем, Бернард Вербер. Але купуючи нову книгу, віддаю перевагу різноманітним збіркам. Трапляється безліч маленьких, але дуже цікавих оповідань різних авторів”.
А ще Павло не байдужий до музики. У 15 років закінчив музичну школу по класу фортепіано, потім самостійно опанував гру на гітарі, згодом – на електрогітарі та бас-гітарі. Нині грає “для душі” та для друзів.
При такому рості запитувати про улюблений вид спорту – абсолютно зайве. Звичайно, баскетбол. Систематично грати не вдається, але за будь-якої нагоди Павло не відмовляє собі в задоволенні поцілити м’ячем у кільце.
Виявилося, що мій співрозмовник іще трішечки і філософ. “Я людина, – розмірковував він. – У масштабі планети дуже малий, але це ніяк не означає, що я (як і всі люди) ні на що не здатний. У вітчизняній скляній промисловості, втім, як і в усіх інших галузях, багато вже зроблено, але ще більше того, що потрібно зробити. Хочеться бути корисним і помітним у цій роботі”.
На прощання Павло попросив передати через газету привіт і подяку своєму батькові, який свого часу наставив його “на путь істини”, своїй кафедрі та однокурсникам.