Усі, хто відвідував університетський Державний політехнічний музей імені Бориса Патона з 14 листопада до 5 грудня, не могли оминути виставки, розгорнутої у його фойє. Великі постери з пронизливими текстами і щемливими фотографіями розповідали про історію та сьогодення Луганського обласного краєзнавчого музею.
І, водночас, свідчили: музей живий, він працює і виконує всі притаманні таким освітньо-культурним закладам функції, до яких, щоправда, додалася ще одна – власним прикладом доводити, що можна працювати навіть тоді, коли твій рідний дім і твої колекції залишилися в окупації. І при цьому не лише розповідати історію своєї евакуації, але й стверджувати, що Луганщина – це таки Україна і назавжди нею залишиться. Назва виставки є надзвичайно промовистою: "Музей у валізі: ЛЮДИ, ІСТОРІЇ, РЕФЛЕКСІЇ". "Музей у валізі" стосовно Луганського краєзнавчого музею – це дуже точно: Київ – це вже третє місто, яке, після переміщення з Луганська в 2014 році, стало для нього прихистком. А початок його нинішнім фондам поклало те, що вдалося вивезти з окупованого Луганська буквально у валізах. І нині музей почав збирати нову колекцію в новому, нехай поки що і не дуже великому приміщенні у Києві.
Інноваційний проєкт "Музей у валізі" – результат спільної роботи луганських музейників на чолі з їхньою директоркою Олесею Міловановою, міжнародного Швейцарського проєкту (Женевський та Фрібурзький університети) "Відродження у час війни. Луганськ. Переміщений музей" та Громадської організації "Кліо Хаб".
Отож і завітали на відкриття цієї виставки не лише працівники обох музеїв – Державного технічного і Луганського краєзнавчого – та київські політехніки, але й заступник керівника програми співробітництва Посольства Швейцарії в Україні Сільван Хунгербюлер, Голова Асоціації українських музеїв України Мілена Чорна, виконувачка обов'язків начальниці Управління культури, національностей, релігій та туризму Луганської обласної державної адміністрації Людмила Румега, учений секретар Інституту археології НАН України Сергій Теліженко (він, до речі, поділився з колегами матеріалами, що стали важливою частиною виставки) та інші.
"Місце під виставку обране невипадково, це – алегорія, – каже Олеся Мілованова, – ми краєзнавчий музей, який втратив свій край, ми ніби в коридорі і на роздоріжжі, але ми віримо, що повернемося додому!". Додамо, на роздоріжжі, яке не можна просто так оминути, не звертаючи уваги на тих, хто працює нині, щоб привернути цю увагу і до свого музею, і до своєї рідної землі. Тим більше, що Луганщина, як нагадує відвідувачам текст на одному з постерів, "це не лише шахти, терикони та важка індустрія, але й безкраї степи з курганами й тиша, у якій зберігається пам'ять тисячоліть; слобожанська культура; старовинні кінні заводи; бельгійська архітектура промислових підприємств; поезії Володимира Сосюри й Сергія Жадана… Це земля вчених, інженерів, мрійників і підкорювачів космосу"…
Цей музей дійсно гідний уваги. Йому вже понад 100 років, адже ентузіасти, залюблені у свій край, створили його ще 1920 року. Вже до початку Другої світової війни він назбирав дуже багаті колекції: тут налічувалося понад 9 тисяч музейних предметів, з-поміж яких близько 2,5 тисяч експонувалося. На жаль, під час війни більшу частину колекцій було розграбовано або знищено, тож після 1945 року його фонди були фактично створені наново. Водночас, у ньому активно проводилася наукова робота, не припинялася виставкова діяльність. У 2000-х роках його щороку відвідували більше 100 тисяч людей, для яких працівники музею проводили понад 2,5 тисячі оглядових і тематичних екскурсій з історії краю, природознавства, етнографії тощо. Музей мав філії в семи (!) містах області. Але все змінив 2014 рік, коли Крим, Луганська та Донецька області зустріли першу мутну хвилю російсько-імперської навали. Нова окупаційна "влада" захопила державні установи і, разом з ними, обласний краєзнавчий музей. Тодішній його директор погодився на співпрацю з окупантами, відкрив для них приміщення, фонди, передав документацію і фактично очолив процес перетворення серйозної регіональної науково-просвітницької установи на центр ворожої пропаганди, який просуває ідеї належності Донбасу до так званого "руского міра". Зберігачка фондів загинула під час обстрілу. А працівники музею, які не змирилися з окупацією, задля порятунку власного життя були змушені залишити місто.
Тоді й розпочався трагічний анабасіс нескорених музейників.
Першою зупинкою на цьому шляху стало місто Старобільськ, що залишилося на підконтрольні Україні території приблизно в 100 км від Луганська. Вже 2015 року Луганська обласна військово-цивільна адміністрація відновила музей на новому місті. Тут музей швидко став одним із важливих культурно-освітніх центрів, відкритим для громади та нових ідей. У ньому організовували виставки, влаштовували концерти, ставили вистави і, звісно, проводили екскурсії. Водночас, працівники зібрали цікаву бібліотеку рідкісних джерел і матеріалів про їхній край, апробовували нові форми музейної діяльності та ініціювали створення Музейної асоціації культурної спадщини Луганщини, до складу якої увійшли 18 музеїв цього регіону.
Проте на початку 2022 року, коли росіяни відкрито стягували війська до українського кордону, команда музею, навчена гірким досвідом року 2014, розпочала підготовку до нової евакуації: експозиції демонтували, колекції упаковували в коробки та ящики з-під снарядів (інших не було). У ніч проти 23 лютого після перемовин з керівництвом Львівського музею "Територія терору" було ухвалене рішення в разі повномасштабного вторгнення росіян перемісти музей до Львова. Однак евакуаційний транспорт так і не прибув, спаковане музейне майно та експонати були частково переміщені до підвалів, працівники перейшли на дистанційний режим роботи. А вже 1 березня 2022 року російські загарбники окупували і Старобільськ. Багато чого тоді довелося пережити музейникам, але завдяки допомозі створеного у Львові "Музейного кризового центру" їм таки вдалося евакуюватися до Львова – минаючи фільтраційні пункти так званої "ЛНР", через Латвію, Литву та Польщу. Директорку музею разом з 8-річним сином вивезли українські військові.
На фото: на відкритті виставкиПотрібно було знов розпочинати з нуля. Тут варто звернути увагу на те, що колектив музею зберігся і в евакуації – на відміну від безлічі прикладів, коли через виїзд з рідного міста чи села люди втрачали попередні професійні зв'язки і влаштовувалися на будь-яку роботу, аби лише якось виживати. І це яскраво демонструє відданість музейників своїй справі та своїй землі. У Львові було відновлено науково-дослідницьку роботу, налагоджено зв'язки з культурницькими інституціями регіону. Понад те, працівники музею організовували лекції про історію Луганщини, не залишалися осторонь культурних подій, відкривали виставки тощо. А ще документували особисті історії та збирали свідчення жителів свого краю, яким вдалося врятуватися від московського ярма й почати розбудовувати своє життя на новому місці.
Навесні 2024 року команда музею вирішила обрати новий майданчик для своєї діяльності – такий, в якому є змога вийти на ширшу аудиторію, більшими є можливості співпраці з центральними музеями, науковими установами та громадськими організаціями відповідного профілю та підтримувати зв'язки з луганською спільнотою. Найкращим містом, яке має такий потенціал, є, звісно, столиця України. Отож у квітні того ж року Луганський обласний краєзнавчий музей переїхав до Києва. Поки що його розміщено на базі гуманітарного хабу Старобільська. Він використовує площі партнерів для виставкової та іншої публічної діяльності. Тут зберігається пам'ять про багату й цікаву історію краю, про традиції та обряди його жителів як об'єкти нематеріальної спадщини, накопичуються спогади людей Сходу нашої країни тощо. Тут народжуються і впроваджуються у життя нові ідеї та нові цікаві проєкти, одним із яких і стала пересувна виставка "Музей у валізі". У перспективі, як вказано на одному з виставкових постерів, – створення власного постійного простору.
До речі, те, що для цієї виставки КПІ надав свої площі, – це не випадок. Адже наш університет має значно глибші традиційні зв'язки з Луганщиною, ніж може здаватися на перший погляд. Про це нагадав під час розмови з кореспондентом "КП" завідувач науково-дослідного відділу історії КПІ нашого музею Віталій Татарчук. Скажімо, Олександр Плигунов – один із найуспішніших ректорів нашого університету, який організовував та очолював роботу з його відновлення та відбудови після Другої світової війни, народився і зростав у селі Верхнє, яке пізніше стало частиною Лисичанська, а вищу освіту здобув саме в КПІ. Це вже не кажучи про сотні інших наших випускників – уродженців цього краю. Чи згадаймо, наприклад, про український комп'ютер "Промінь", який експонується у ДПМ: його було виготовлено 1963 року на Сєвєродонецькому приладобудівному заводі (сучасний назва міста, де працювало це підприємство – Сіверськодонецьк) Луганської області.
Приклади ці можна множити, але чи варто? Вони лише зайвий раз підтверджують, що Україна була і є неподільною, що її Захід, Центр, Південь і Схід – це суть частини одного великого організму, які завжди доповнювали і збагачували одне одного в усіх сенсах – матеріальному, людському, науковому, культурному і духовному.