Скільки пісень складено про нього, скільки слів написано та сказано. Мій дідусь Чернігів…

Це місто пам'ятає багато. Гарного і не дуже. Воно звучить як дитячий сміх, бруківка на його Червоній площі та церковні дзвони. Моє рідне місто… Немає для мене кращого. Воно колисало мене та купало у сонячному промінні, воно виростило мене у своїх зелених яслах. Як же я люблю свій Чернігів!

Я пам'ятаю приємний гомін у Ялівщині на свята, натовп біля церкви на Валу на Великдень. Це єдине місто, де я не боюся натовпу. Адже всі чернігівці – брати та сестри.

Пам'ятаю теплі вечори біля красуні Десни. Якби ж ви знали, як гарно на Золотому літнім вечором! Я пам'ятаю гарні старі будинки, що своєю сивиною видавали вік мого міста.

А потім сталося це… Чернігів кричав, він страждав від болю. Тяжка рука війни нависла над його сивою головою. Вони катували його… Вони знущалися… Їм було смішно… Він стогнав, але стояв, він захищав своїх дітей. Дідусь, як ніхто, знав, що таке москальський режим. Він вже відчував це.

Тепер мій старий Чернігів знову квітне. Він вистояв. З розбитою головою та закривавлений, він квітне. Вони не пройшли…

Олена Масанова, студ. ФЛ