У травні 2019 року виповнилося 100 років з дня народження Валентина Коваленка, висококваліфікованого спеціаліста, який понад 40 років пропрацював у Київському політехнічному інституті і зробив вагомий внесок у його розвиток. Рада ветеранів КПІ ім. Ігоря Сікорського у зв'язку з ювілеєм Валентина Івановича запропонувала редакції "Київського політехніка" розповідь про його життя та діяльність.
Народився Валентин Коваленко 29 травня 1919 року в Києві. Він був корінним киянином у четвертому поколінні. Варто згадати, що дід Валентина Івановича був членом Державної думи Росії, меценатом. Його склеп на Байковому кладовищі, виконаний у католицькому стилі, є неперевершеною архітектурною спорудою.
Дитячі роки Валентина Івановича пройшли в Києві. Він навчався у школі до сьомого класу, а в 16 років вступив до Індустріального технікуму. Навчання було перерване призовом на військову службу. В 1939 році Валентин Коваленко став учасником фінської війни. На фронті отримав першу бойову нагороду – медаль "За відвагу". Коли його запитували: "Що вам найбільше запам'яталося з фінської війни?", він розповідав: "Було дуже холодно, а більшість солдатів були в обмотках замість чоботів, у шинелях замість кожухів. Багато військових були обморожені". Особливо запам'ятався йому випадок, коли його відправили з військовим повідомленням у сусідню частину, яка знаходилася приблизно на відстані п'яти кілометрів. Він успішно виконав завдання, а коли повернувся в розташування свого підрозділу, знайшов своїх товаришів – більше ніж 30 людей – вбитими ворогом…
Початок Великої Вітчизняної війни застав Валентина Коваленка в Москві, і подальша його військова служба й участь у бойових діях були пов'язані з Підмосков'ям. У 1942 році його було поранено.
Знаменним є факт, що Валентин Іванович брав участь у двох історичних парадах – у листопаді 1941 року на Красній площі та Параді Перемоги у 1945 році. Проте людиною Валентин Коваленко був дуже скромною, рідко згадував військове минуле і про це мало хто знав – він узагалі дуже неохоче розповідав про Другу світову.
Серед подій, які закарбувалися в його пам'яті, згадував своє повернення на "полуторці" із завдання. Це було взимку 1942 року. Машину зупинив розхристаний військовий високого звання – генерал – без підлеглих і наказав везти його в розташування наших військ. Права брати попутників Коваленко не мав, тому відмовився. Генерал вдарив його і змусив везти. Вже серед своїх з'ясувалося, що генерал потрапив у оточення, втратив своїх підлеглих, і, намагаючись врятуватись, утік. Генерала розстріляли без суду і слідства. Ще одна важлива подія, яку інколи згадував, – одержання "студебекерів" (великих вантажівок) із США у 1943 році.
Основні віхи із військової біографії Валентина Івановича: на службі з 1939 року до літа 1946 року, був стрільцем, шофером у стрілецькому батальйоні, зенітному полку, зенітно-артилерійському полку. Був нагороджений багатьма медалями та Орденом Вітчизняної війни II ступеня.
Після повернення з війни у 1946 році Валентин Коваленко закінчив навчання у Індустріально-механічному технікумі і здобув спеціальність "технік-механік". У 1949 році влаштувався на роботу в Київський політехнічний інститут. Почавши трудову діяльність навчальним майстром, за деякий час став завідувачем лабораторії кафедри хімічного машинобудування факультету хімічного машинобудування. На цій посаді плідно пропрацював багато років і доклав чимало зусиль для створення навчальної та матеріально-технічної бази кафедри.
Активна суспільна і трудова діяльність Валентина Івановича завжди була прикладом сумлінного ставлення до доручених справ. Валентин Іванович був токарем шостого розряду і виконував найскладніші роботи. Він допомагав студентам і всім здобувачам наукового ступеня при створенні експериментальних установок, надавав слушні зауваження і поради, пропонував засоби вдосконалення, допомагав знайти вдалі технічні рішення. Всі знайомі Валентина Івановича говорили про його "золоті руки".
Плідна робота була високо оцінена державою – у 1982 році Валентин Коваленко був удостоєний високої урядової нагороди – ордена "Трудового Червоного Прапора". У КПІ його багаторічна робота також була неодноразово відзначена Подяками і Почесними грамотами декана, ректора.
Пішов з життя Валентин Іванович у 1995 році…