Під час мандрів східною Польщею у Хелмі бачили будинок, в якому жила родина Сергія Федоровича і Глафіри Захарівни Грушевських і де в 1866 р. народився їх син Михайло – майбутній голова Центральної Ради, якого знаємо як першого президента України. Виявилося, що їх рід походить з Чигиринщини, відомої як вотчина Богдана Хмельницького. Виявляється, ці історичні постаті пов'язані навіть батьківщиною.
Про М.С. Грушевського знаходимо багато матеріалів, зокрема він є автором "Історії України-Руси" – десятитомної монографії, що стала основною працею з історії україністики і призвела до гострих наукових суперечок. Він розробив новаторську схему історичного розвитку українського народу, яка досі стоїть кісткою в горлі у офіційних російських істориків, позбавляючи Росію бажаної монополії на право називатися наступницею Київської Русі.
Запропонована Грушевським схема української історії виглядає так:
1) українці як окремий народ (хоча і під іншими назвами: анти, поляни, русини) існують ще з часів раннього середньовіччя;
2) в Київській Русі українці представляли ядро держави, народність, окрему від північно-східної (в майбутньому – великоруської) народності;
3) спадкоємцем державності Київської Русі виступило не Володимиро-Суздальське, а Галицько-Волинське князівство, яке поступово втрачало незалежність й інкорпорувалось сусідніми державами – Литвою, Польщею, Угорщиною.
Велике князівство Литовське, на його думку, було таким же рівнозначним центром об'єднання давньоруських земель, як і князівство Московське. Однак через окатоличення та полонізацію Литви протиріччя між литовцями і православними литвинами і русинами (білорусами й українцями) посилилися, і останні переорієнтувалися на Московію.
Втративши колишню самостійність і перебуваючи в складі Речі Посполитої і Московського царства, українці, вважав Грушевський, були або просто пасивним об'єктом управління, або ж перебували в опозиції до влади. Єдиним сенсом (змістом) їх історії тепер залишаються культурні та економічні процеси.
Про батька. Як писав М.Грушевський: "Я з давньої (відомої з ХVIII ст.), але бідної духовної родини Груш, пізніше Грушевських, що звила гніздо в Чигиринському повіті. Найстаріший двір її, відомий мені, був в селі Худоліївка. Ще за часів Богдана Хмельницького в історичних спогадах фігурує військовий писар Іван Груша, "людина вельми освічена і розумна".
Батько Михайла, Сергій Федорович (1830–1901), виріс у сім'ї диякона. Розраховувати Сергій міг лише на власні сили, і отримати освіту йому вдалося тільки завдяки особистим здібностям і енергії. Закінчивши в Києві духовне училище, а в 1859 р. і духовну академію зі званням магістра, С.Грушевський отримав призначення професором Полтавської духовної семінарії. Восени 1865 р. він прийняв запропоноване йому місце вчителя російської мови та словесності в російсько-греко-уніатській гімназії в м. Холмі (Польща). З серпня 1869 р. Сергій Федорович вже працює на півдні, куди йому порекомендували переїхати лікарі, викладає в Кутаїській гімназії. Потім вісім років прослужив у Ставрополі інспектором народних училищ, а в серпні 1878 р. одержав посаду директора народних училищ Терської області. Він склав еталонний шкільний підручник церковнослов'янської мови. Робота отримала визнання в усій Російській імперії і принесла автору та його сину славу і гроші (за перевидання). С.Ф.Грушевський продовжував службу у Владикавказі до своєї кончини 27 січня 1901 року. 29 січня був похований на міському кладовищі.
У духівниці С.Ф.Грушевський доручив своїм спадкоємцям заснувати на залишені статки початкове народне училище у Владикавказі або Києві. Для цього їм слід було використати половину капіталу в процентних паперах, коли вони зростуть до 200 тис. рублів. Училище, споруджене коштом С.Грушевського, відкрили в Києві в 1911 р. в районі Куренівського ринку. Нині це навчальний корпус Академії муніципального управління.
Про діда. М.Грушевський у своїх спогадах, зі слів батька, розповідає: "Рід наш був дуже бідний. Він був духовний, але рідко хто з нього доходив до духовенства... Однак дідові моєму Федору посміхнулася фортуна. Він одружився з Марією Ботвиновською з Суботова – Ботвиновські поколіннями тримали приход в Суботові, і один з них, брат моєї бабці Кирило, зробив кар'єру, ставши впливовою людиною при митрополиті. І завдяки його впливу дід мій рано отримав парафію. Приход був під Києвом, в селі Лісниках. Дід був людиною вдачі легкої, веселої, байдужий до справ житейських, майстер поспівати, і поговорити, і пожартувати, притому характер мав досить самостійний".