Розділ XXIV. Зустріч з Леонардо да Вінчі
До речі, як то вже не раз було в Америці, японці теж спробували перекупити Лук’яна Івановича. Компанія “Фудзітака” запропонувала зарплатню, що значно перевищувала навіть суму, названу американцями, і до того віллу на березі моря. Поки це, можна сказати, власний рекорд Анатичука. А ще пропонували взяти з собою із Чернівців 4-5 спеціалістів з родинами, щоб розгорнути роботу в Японії.
– Компанія до сього часу підтверджує, – говорить Лук’ян Іванович, – що пропозиція і далі чинна. Незважаючи на відмову, я дотепер дружу з президентом компанії. Якось він дав мені свою машину проїхатися Японією. А потім президент хотів подарувати мені машину, на той час надто дорогу. Довелося відмовитися: по-перше, кермо там праворуч, а по-друге, треба було б сплатити величезне мито за ввіз в Україну.
Анатичук продовжує свою розповідь:
– У японців, як відомо, чудова кухня. Її рецепти потребують використовувати багато які продукти, наприклад, крабів, свіжими. Не свіжезамороженими, а саме живими.
– І як вони виходять з цієї ситуації – будують рибні ресторани на березі океану?
– Донедавна у них не було практичного розв’язання цієї проблеми. Мені надзвичайно приємно, що вирішити її допоміг я. Був створений термоелектричний контейнер для перевезення крабів. Температура в ньому підтримується на рівні близько двох градусів. За такої температури краби засинають, залишаються живими і зберігаються дуже довго.
У Країні Вранішнього Сонця є чимало повчального. Оце літом у них перед їжею вам дають маленький вологий холодний рушничок, а взимку – гарячий. Щоб витирати ним обличчя і руки. То є краще за європейську звичку мити руки, а потім хапатися за ручки дверей туалету. Тому у них в ресторанах стоять спеціальні жаровні, щоб подавати рушники гарячими взимку, і холодильники, щоб тримати їх прохолодними літом. Ви берете рушник за краї і притуляєте до обличчя. Клас!..
Зрозуміло, я запитав японців: “А чому ви не ставите для охолодження-нагріву рушників термоелектричні установки?”
Японці – практичний народ, який не відкидає відразу ж пропозиції фразою – це неможливо, – у них все по-іншому. Їм лише скажи що-небудь, вони все обміркують і одразу зрушать справу.
Трохи згодом ми зробили для них спеціальну термоелектричну шафу. Коли треба, вона охолоджує, а змінив полярність – і вже гріє. Ефект, як на долоні: місця займає менше, ціна невисока, гігієнічно.
Уже років десять функціонують в Японії такі нагрівники-охолодники рушників.
– Японці, як мало-помалу з’ясувалося, дуже рідні нам душею, – розповідає Анатичук – З ними легко порозумітися. Хоч спочатку давалося то дуже непросто.
Заважало нерозуміння деталей. Оце виявилося, що від японця ніколи не почуєш слова “ні”. Через це не раз виглядало так, що ми про все домовилися, але в той же час... все стоїть на місці. До того ж японці досить недовірливі. Вони мусять переконатися, що їх не обдурять, і лише тоді довірятимуть людині. А для цього потрібен час і горезвісний “пуд солі”, що його слід з’їсти разом.
Є в них ще одна національна риса: якщо людина щось просить, японцю надзвичайно важко відмовити. Якось Анатичук запропонував їм суму контракту в 300 тисяч доларів. У відповідь почув: “250 тисяч”. Сперечалися про остаточну суму півдня. Коли ж Лук’яну Івановичу це набридло, він сказав:
– Дорогий Якімура-сан, для мене дуже важливо, щоб у контракті стояла кругла цифра – 300 тисяч доларів. Я прошу вас, залиште на цей раз саме цю суму.
І той одразу ж погодився:
– О, якщо ви просите, дозвольте я підпишу контракт!
Сам японець ніколи нічого не просить. Попросити – значить, себе зневажити. Ще й втратити незалежність, бо той, хто виконав прохання, має право теж звернутися з проханням, тобто поставити в залежність...
– Їм притаманно досить багато чудових національних рис, – ділиться своїми враженнями Лук’ян Іванович. – Вони прекрасні друзі. І я подружився з багатьма з них. Але, буває, вони проявляють незрозумілу нам жорсткість. Скажімо, я не побачив, щоб вони виявили співчуття і бажання прийти на допомогу в тяжку хвилину, що ми так шануємо в людях. Раз до нас приїхав студент-японець, у котрого на митниці вкрали велику суму грошей. А в нього бідна родина. Він не раз допомагав нам, працюючи перекладачем. Тому ми порадилися поміж собою, зібрали необхідну суму і вручили йому. Студент явно не очікував того, але гроші взяв і подякував. Коли я в Японії розповів, як ми відповідно до українських традицій зібрали студенту гроші, то почув байдуже: “А для чого ви це зробили? Це ж його проблеми”.
Водночас японці зворушливо опікуються братами нашими меншими. Нещодавно вони звернулися з проханням розробити холодильник для котів. Як з’ясували японські зоологи, в жарку погоду там, де знаходиться кіт, температура має бути не вище 20 градусів. Ми розсміялися і заявили про свою готовність консультувати їх в тій шляхетній справі. Дивіться, це є дуже проста річ – два наших модуля, вентилятор, і “кицькін дім” готовий. Тепер такий будиночок з охолодником продається в японських супермаркетах за 200 доларів і має чималий попит. Люблять вони котів...
Висока оцінка роботи від компанії “Марлоу” допомагала Лук’яну Івановичу ще не раз. Річ у тім, що американці забезпечували своїми суперхолодильниками не тільки НАСА, але і Європу. Вони задовольняли європейців, доки ті не започаткували виробництво ракет, що швидко стартують. Для тих ракет знадобилися прилади, здатні витримувати збільшені перевантаження, бо, як показали випробування, американські вироби при цьому руйнуються.
Анатичук дізнався про цю проблему. Приїхав до Парижа і запропонував своїм французьким колегам – світовому лідеру зі створення приладів орієнтації космічних апаратів по зірках – вирішити її. Французи тільки знизали плечима:
– Невже ви спроможні зробити те, чого не можуть американці?
Лук’ян Іванович запросив їх приїхати до Чернівців за місяць... на випробування.
А втім, він і сам спочатку не уявляв сповна, наскільки складна задача. Порятувало те, що в Інституті термоелектрики вже були декотрі наукові доробки за цим напрямом, що дозволило досить скоро продемонструвати французам зразок. А потім йшли напружені й виснажливі випробування у замовника, у Франції.
– Щоб якось розвіятися, – розповідав Лук’ян Іванович, – я подався до Лувра. Зайшов до залу, де за величезним склом установлений портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Я стояв перед ним достатньо довго. Щось заворожливе не відпускало мене. Задивившись на її обличчя, я раптом чітко побачив, що воно міняється. Погляд потеплішав, і за мить я вже не сумнівався – на мене очами Мони Лізи дивився сам Леонардо да Вінчі. Погляд його був трохи сумний і співчутливий. “Що, нелегко доводиться? – ніби запитував він – Нічого, тримайся, така наша доля”. Ще якийсь час він дивився на мене. Після, мабуть, на мить я знепритомнів. Прийшовши до тями, побачив знов нерухоме обличчя Мони Лізи. Мара пройшла.
Що це було? Тимчасове затьмарення свідомості? Наслідок важкої перевтоми? Чи я дійсно спілкувався з генієм?... Щоб перевірити себе, я знову повернувся до залу. Людей було вже менше, і я зміг ще раз уважно вглядітися в чудові очі. Та дарма чекав, що вони знов оживуть, і я ще раз через очі Мони Лізи побачу Леонардо да Вінчі...
Випробування показали, що український холодильник витримував значно більші перевантаження, ніж американський. І мав ще масу переваг: краще охолоджував, у нього була вища ефективність... Забігаючи вперед, наголошу: відтоді нікому не пощастило перевершити або хоча б повторити ці показники.
Не дивно, що славетна французька фірма висловила бажання купити не тільки виріб, але й саму технологію його виробництва. Лук’ян Іванович відмовився, але запропонував зустрічний варіант – серійні поставки таких виробів.
Сьогодні спільні українсько-французькі системи стоять на безлічі супутників і кораблів, які пішли в неозорі космічні простори. Разом з французами чернівчани виробляють прилади, яким немає рівних у світі. Вони з особливою точністю забезпечують орієнтацію космічних об’єктів по зірках.
– Що мене перш за все тішить, – підкреслює Анатичук, – наші холодильники встановлені на міжпланетній станції, яку європейці направляють у бік Кільця астероїдів. Нині найсерйозніша проблема в космосі – як уберегтися від падіння на Землю гігантських астероїдів. Тому до Кільця спрямований розвідник для прогнозу, яка з космічних брил поперед інших полетить у бік Землі. На початку 2009 року станція пливла поблизу Марса і зробила знімки його поверхні. Спеціально відзначено, що таких чітких знімків дотепер ніколи не було. Фахівці розуміють – високу якість забезпечили наші прилади. Тепер без удаваної скромності можу сказати – нам пощастило щось зробити в науці та її прикладаннях на найсучасніших технічних напрямах. В усякому разі, коли вночі позирну на небо, то знаю, що наді мною пролітають двадцять-тридцять супутників різних країн, на яких стоять наші вироби. І від цього стає дуже тепло на душі.
– Але ж все це є продовження того, що колись починалося в Радянському Союзі. А які маєте тепер контакти з росіянами і що ви робите для їхніх програм?
– На жаль, тут похвалитися особливо нема чим. Я спробував запропонувати їм нові розробки. Ми звернулися, приміром, до об’єднання “Рубін”, що виробляє підводні човни. Їм потрібні були термоелектричні кондиціонери. Фреонові установлювати там небезпечно – при порушенні їхньої герметичності цей отруйний газ може спровокувати проблеми. Росіяни від співпраці відмовилися. І що ж? Незабаром ми одержали замовлення на розробку таких кондиціонерів для французьких атомних підводних човнів.