Початок у № 27, 28, 29 за 2010 р.
Розділ XXV. Міжнародна термоелектрична академія
– В 1994 році, – згадує Лук’ян Іванович, – я запросив до нашого інституту колег із різних країн і показав їм нашу виставку. На фахівців експонати справили надзвичайне враження. Навіть вони не уявляли, що термоелектрика розв’язує таке широке коло проблем. А я тоді зрозумів, що пояснення тому вельми просте – розробники у світі дуже роз’єднані. Вони часто не знають, над чим працюють їхні колеги. Все те наштовхнуло на думку організувати інтелектуальний клуб, де фахівці з термоелектрики могли б регулярно обмінюватися ідеями. А потім виникла ідея створити Міжнародну термоелектричну академію. Мета її – часом збиратися кваліфікованим у тій царині вченим і визначати перспективні напрями, якими слід рухатися далі.
Тепер прийнято починати серйозні заходи з рекламного шуму і крутого піару. Без цього, за всіма маркетинговими правилами, нове підприємство приречене. Анатичук же учинив навпаки. Все робилося просто, неголосно, оскільки було зрозуміло – самим своїм існуванням академія заважає багатьом. Мабуть, то був вірний шлях...
Після десяти років завзятої праці стало очевидно: академія – це не якесь там випадкове, тимчасове утворення. То є спільнота кращих фахівців світу в цій царині. І чи треба пояснювати, чому ось уже стільки років незмінним президентом цієї міжнародної організації є Лук’ян Анатичук?
В академії зробили важливий висновок: багато з того, що може принести велику користь, лежить на полицях дослідників, але використовується лише три-п’ять відсотків, тому треба активніше впроваджувати це в життя. Серед рекомендованих напрямів практичних прикладань термоелектрики була і медицина.
Власний досвід Лук’яна Івановича до того часу складався переважно з розробок, які робилися для космосу і військових. Він навіть відчував деякий душевний дискомфорт через те, що фактично все життя вдосконалював зброю масового знищення. Як і багатьом вченим одного з ним покоління, йому хотілося робити що-небудь таке, що допомогло би людям жити краще. Перша пропозиція надійшла теж од військових. До того ж у такій формі, що Анатичук спочатку сказав їм категоричне “ні!”
Було це у Військово-промисловій комісії СРСР – вельми авторитетному закладі, до складу якого входили фахівці різних галузей промисловості, науки і техніки. Сюди надходили пропозиції про застосування всіляких новацій у військових цілях. Інколи пропозиції були просто божевільні, і, що характерно, їх автори часто виявляли шизофренічну наполегливість, намагаючись переконати комісію в перспективності своїх ідей.
Якось в Кремлі, де містилася Воєнно-промислова комісія, Анатичука зупинив один з її членів і попросив зустрітися з військовим лікарем. Побачивши німий подив на обличчі вченого, пояснив, що цей лікар має дуже цікаву ідею про використання китайських голок на полі бою.
Лук’ян Іванович спробував відхреститися – йому, фізику, здається дикунством те знахарство. Член комісії м’яко посміхнувся:
– Невже тобі важко вислухати людину? Я теж не вірю у всю ту ахінею, але все ж не слід відмахуватися руками й ногами...
– Скоро, вже в Чернівцях, до Анатичука прийшла людина середнього віку. Відрекомендувалася:
Я військовий лікар...
Він справляв цілком адекватне враження і відразу ж ухопив, як то кажуть, вола за роги:
– Розумію, що ви людина зайнята, тому коротко поясню суть справи. Відомо, що на полі бою близько половини солдатів гине не від смертельних ран, а від больового шоку, який призводить до втрати свідомості. В такому стані поранений не може собі допомогти, спливає кров’ю і гине. Ось уже декілька років я вивчаю китайську медицину, лікую голковколюванням. Виявляється, у вушній раковині є особлива точка, і якщо подіяти на неї голкою або слабкими імпульсами електричного струму, людина перестає відчувати біль. Моя ідея полягає в тому, щоб створити мініатюрний прилад, що дає такі імпульси, і вкласти його до вуха перед атакою. При пораненні солдат не втратить свідомість, перев’яже рану і врятує себе. Мені розповіли, що ви вмієте здобувати електричний струм від перепадів температури між тілом людини і оточуючим повітрям. Отже, сьогодні ви єдина людина, з котрою можна реалізувати мою ідею. Допоможіть!
Військовий лікар виявився людиною захопленою і наполегливою. Побачивши скептичне ставлення Анатичука до проблеми, він довго розповідав про якісь меридіани в організмі людини, про особливі точки на тілі і про їхній зв’язок з космосом. Але він тільки зміцнив думку Лук’яна Івановича, що все це чергова нісенітниця, на яку клюють люди, мало знайомі з основами фізики. Він уже хотів простягнути гостю руку, щоб попрощатися, однак той запропонував провести декілька сеансів голковколювання. Мотив його виявився цілком резонним.
– Надвечір ви втомлюєтесь, а я приходитиму до вас до кінця робочого дня, і мої голки повернуть вам бадьорість. Ви на власному досвіді переконаєтесь, що моя пропозиція – далеко не абсурд! – інтригував лікар.
Перспектива продовжити робочий час спокушала, і Анатичук погодився. Того ж вечора лікар втикав під нігті недовірливого фізика тоненькі довгі голки. Одначе, нічого, опріч прикрості за втрачений час, той не звідав. Тоді лікар почав втикати в тіло ще й мініатюрні блискучі кнопочки.
Через два дні, коли ці процедури Лук’яну Івановичу вже остогидли, він звернувся до військового лікаря з питанням:
– Ви читали Ільфа і Петрова?
– Звісно! Настільна книга...
–Так ви, напевно, пам’ятаєте, як Остап Бендер попросив аудієнції у Рабіндраната Тагора...
– І через годину нудної лекції, – регочучи продовжив лікар, – Ося сказав перекладачу: “Далі можете не перекладати, я почав розуміти по-бенгальськи”...
– Отож-бо, – підтримав сміх лікаря Лук’ян Іванович, – схоже, я теж уже почав розуміти по-бенгальськи. Може, на Сході ці фокуси з голками і проходять, але в мене вони викликають лише легке роздратування. Так що закінчуємо експеримент. Мені з вами було цікаво, та я не можу дозволити собі третій вечір поспіль займатися тим, у що зовсім не вірю!..
Військовий лікар витягнув свої кнопочки та голки. Вибитий з рівноваги, з зіпсованим настроєм він пішов, розуміючи, що програв.
День був важкий. Сеанс голковколювання Лук’яна Івановича, попри обіцянки, не збадьорив, і він приліг на канапу. Несподівано його щоки стали гарячі, а голова злегка паморочитися. “Мабуть, тиск”, – подумав Анатичук.
Вимірив тиск, він дійсно був високим. І самопочуття все погіршувалося. Проковтнув таблетки. Однак тиск продовжував рости. Довелося викликати “швидку”. Приїхали медики, зробили укол. Тиск почав падати.
Близько півночі Анатичук спромігся поїхати додому. Ліг у ліжко і тут знову відчув – щоки горять. І тиск знов вище всяких норм. Ситуація ставала критичною. Того вечора вдома нікого не було. Дружина поїхала до Москви.
“Що робити? Викликати ще раз “швидку”? Знову введуть ліки, що знижують тиск. Та вони, схоже, не допомагають”. Думки стали плутатися. Вчений відчував, що ось-ось знепритомніє. “Треба шукати причину, а не лікувати наслідок. У мене ніколи не було такого високого тиску. Що ж сталося?”
Лук’ян Іванович перебирав у пам’яті минулий вечір. Звична робота, не більш напружена, ніж завжди. Ввечері знову голки. Стоп! Сьогодні голок було більше, ніж звичайно, а головне – були кнопочки у вухах. Він помацав вуха – так і є! Одну кнопку з лівого вуха винахідник спохвату забув витягти. Обережно підчепив її нігтем – кнопка відійшла, і майже одразу в очах прояснилося.
Став виміряти тиск – він стрімко падав, скоро став нормальним, та не зупинився. Зрозуміло, що кнопка спровокувала високий тиск, та коли він її зняв, таблетки і уколи продовжували діяти і понижувати його.
Скоро тиск став загрозливо низьким. Він знов відчув, що непритомніє. Загибель від передозування понижуючими тиск препаратами ставала все більш реальною. Анатичук розумів, що не можна підвестися, щоб допомогти собі – випити кави або викликати “швидку” – кров могла відхлинути від голови, і він остаточно втратив би свідомість.
У гарячкових пошуках виходу Анатичук згадав, що нещодавно під час медичного обстеження “крутив велосипед”, і від цього тиск швидко підвищувався. Лежачи на спині, він підняв ноги і почав ними рухати, зображуючи обертання педалей. І знову вимірив тиск – він уже не знижувався. “Отже, якщо хочу врятуватись, треба примусити себе “крутити велосипед”, поки дія ліків не ослабне...”
Над ранок мокрий і неймовірно стомлений, він, нарешті, побачив, що тиск підвищується. Це було порятунком. Спав до обіду. Як тільки піднявся, зателефонував військовому лікарю. Замість відповіді на питання про самопочуття, сказав: “Починаємо робити прилад!..”
Після того випадку інтерес до застосування термоелектрики в медицині у Лук’яна Івановича надзвичайно збільшився. Медична тематика в інституті поступово витискала воєнну. Вчений почувався значно комфортніше, коли розробляв апарати, що поліпшують здоров’я людини. Сьогодні він і його колеги зробили десятки приладів для медицини, серед них і такі, котрі помагають подовжити життя пацієнта на десять-п’ятнадцять років.