Продовження
Початок у №27 від 16.09.2010 р.
Розділ XXIII.
Ні грама конкуренту!
Отож дійсно – шляхи Божі незбагнені. В той нелегкий час в Чернівці несподівано приїхала японська делегація з дуже серйозної компанії “Фудзітака”. Її цікавили не визначні пам’ятки міста – їм був потрібний особисто Лук’ян Анатичук. Виявляється, японці щойно побували в знаменитому Фізико-технічному інституті в Санкт-Петербурзі, де ще трохи існувала термоелектрика, і там їм чесно сказали: щодо питань, які вас цікавлять, краще приїжджайте до Інституту термоелектрики.
На зустрічі в Чернівцях японці дещо насторожено запитали: “Чи дійсно у вас такі великі успіхи, як нам розповідали?” Замість відповіді Лук’ян Іванович показав результат тестування, підписаний Раймондом Марлоу. Більш переконливого документа і кращої реклами неможливо було і передбачити.
Хочу підкреслити здібності до PR, що розкрилися у Лук’яна Івановича досить несподівано. Це ж треба було так передбачливо попросити Марлоу підписати результати тестування! Сам Анатичук пояснив виникнення того нового і нелегкого напрямку діяльності екс-совєтської людини так: “Під час першої поїздки до США я “понюхав” закордонного життя і зрозумів – треба ворушитися. З того все і розпочалося...”
Співробітництво з японцями розпочалося з розробки кондиціонера... для телефонної будки. В спеку в тісному маленькому приміщенні не зовсім, ясна річ, комфортно. Однак дотепер ніхто в світі не додумався поставити кондиціонер в телефонній будці. В результаті з’явився ще один виріб, що вирізняє цю країну поміж інших. Не менш незвичайною була і розробка кондиціонера... для ванної кімнати. Працюючи над подібними розробками, важко було не вигукнути: “Нам би їхні проблеми!”
А потім був термоелектричний одяг. Відомі всьому світу японські курточки, оснащені мініатюрними термоелектричними кондиціонерами, відкривали новий і дуже перспективний ринок у легкій промисловості. Хоча початок “хай-теківським” курточкам поклала розробка курток для поліцейських. Адже люди цієї професії в умовах літньої спеки і вологості, аж таких типових для Японії, мусили бути у формі і в прямому і в переносному значенні того слова.
І ще про одне специфічне замовлення слід згадати – то є створення термоелектричного генератора для живлення... ляльки-поліцейського, що її установлюють на небезпечних ділянках дороги. До такої ляльки вмонтовується радар, і, якщо транспорт, який проїжджає повз неї, перевищує швидкість, лялька підіймає руку із жезлом. Японці довели, що цей психологічний вплив вельми ефективний. І хоча європейців та лялька дуже потішає, але і вони зменшують швидкість.
Декілька успішних розробок з японцями дозволили створити спільне підприємство зі звучною назвою “Інтертед”, що означає “Міжнародний термоелектричний розвиток”. За його допомогою пошук ефективних пристосувань термоелектрики для Японії значно пришвидшився. Анатичук став частим гостем в цій країні. Інколи його відрядження тривали досить довго. Японська сторона – компанія “Фудзітака” – шукала всілякі японські об’єкти, а Анатичук проводив дослідження і робив висновки про перспективність того чи іншого пристосування.
Символ Японії – свята гора Фудзіяма, тому все, що починається з “Фудзі” означає в цій країні найбільшу вищість. Природно, компанія “Фудзітака” серед поважних лідерів. Основний її товар – торгові автомати, використання яких дуже розвинене в Країні Вранішнього Сонця. І їх теж вирішили обладнати кондиціонерами. Це відкрило перспективу ще більш масового використання термоелектрики в Японії.
Знайшлося місце термогенераторам і в горах. Підводити туди лінії електропередач іноді складно і недешево, тому термогенератори, що виробляють електрику від гарячих джерел (в основному для туристів), тут проявили себе якнайкраще. Лук’ян Іванович не приховує, що йому приємно бачити свої вироби в таких первісних місцях, які до цього часу славилися хіба тим, що ввечері сюди задля купання в теплих джерелах приходили японські мавпи. Кумедне видовище мавп, що приймають гарячі ванни, завжди привертало до себе безліч туристів.
Тепер в Інституті термоелектрики для японців створюється особливий кондиціонер. Здавалося б, вони є вже повсюди. Але у існуючих величезні недоліки. Вони створюють в одному місці локальний холод, що примусово розганяється всією кімнатою. Виникає неприємний протяг. Внаслідок – застуди, запалення легенів у літню спеку. Тому вирішили об’єднати кондиціонер і... відбивні жалюзі на вікнах. Створений за таким принципом кондиціонер не дає протягів. Крім того, взимку або холодною осінньою ніччю установка успішно працює як обігрівач. Всього ж було знайдено близько сотні всіляких пристосувань термоелектрики, внесених до програми розробок для Японії.
– Якщо у когось склалася думка, що шлях до співробітництва з японцями був засіяний лише трояндами, – ділиться наболілим Анатичук, – скажу відверто – частіше попадалися колючки. І доводилося докладати чимало зусиль, самовладання і холоднокровності, щоб робота успішно рухалася далі.
Одне з таких спільних починань особливо запам’яталося саме перешкодами, що виникали на шляху його виконання.
Загальновідомо, що японці створили у себе високоекологічне і багато в чому безвідхідне виробництво. Переконливо це видно на прикладі утилізації сміття. В країні близько 5000 сміттєспалювальних заводів. Дивна річ – усі вони розміщені безпосередньо в містах і навіть в їхній центральній частині. Відвідання такого підприємства викликає здивування – персонал у білих халатах, процес спалювання контролюється телекамерами, всюди чисто.
Відходи від спалювання сміття брикетуються в своєрідні цеглини, які використовуються для створення штучних островів в океані. Невикористаним від спалювання сміття залишалося лише тепло. Ось і запросили Анатичука на такий завод. Здобування електрики з непридатного тепла за допомогою термогенераторів виглядало принадно. Установлення таких генераторів на всіх сміттєспалювальних підприємствах Японії могло дати стільки електроенергії, скільки її виробляє блок атомної електростанції.
Після попередніх переговорів розпочалася підготовка до створення термогенератора. Робота очікувалася серйозна і недешева. Анатичук повернувся до інституту, провів комп’ютерне проектування і переконався – це реально. Потім були макетні дослідження. Все виходило. Знов полетів до Японії вже підписувати контракт. І тут сталося непередбачене – японська сторона вирішила, оскільки контракт був чималий, підстрахувати себе і для участі в переговорах найняла юриста. Раніше нічого подібного не було.
На першій же зустрічі Лук’ян Іванович висловив невдоволення тим, що його про це не попередили. Адже створюються нерівні умови для сторін, і тому є всі підстави припинити переговори.
Японці не очікували такого повороту подій. Припинити переговори, а, виходить, припинити дуже цікавий і для японської сторони контракт, не входило до їхніх планів. Виждавши паузу, увиразнюючи тим самим складність створеної ними ситуації, Анатичук промовив:
– Маю до вас вельми глибоку повагу, тому, незважаючи на всю проблематичність ситуації, я готовий найняти українського юриста, щоб продовжити переговори.
Обличчя японців посвітлішали. Так було вигране очко. Це значило, що партнери також мусять в переговорах піти назустріч.
– Певно, треба перенести початок переговорів, поки приїде український юрист?
– Юрист зараз буде, – відповів Анатичук і відкрив свій “дипломат”. При ньому завжди були інститутські бланки з печатками, і на одному з них він написав: “Я, директор Інституту термоелектрики, Анатичук Лук’ян Іванович, наймаю собі в юристи громадянина України Анатичука Лук’яна Івановича для ведення переговорів з японцями, що і підтверджую своїм підписом”.
Цей документ він передав японцям.
Вони були надто здивовані, та одержавши підтвердження японського юриста, що таке можливе, навіть зраділи, тому що переговори можна було продовжувати негайно... Японський юрист вручив запропонований їхньою стороною варіант контракту. В найвитонченіших висловленнях українська сторона подякувала і попросила дві доби, щоб ознайомитися з документом.
Контракт виявився не на нашу користь. Дві доби безперервних консультацій з інститутськими юристами, обмін факсами дали результати: третього дня Лук’ян Іванович був готовий до бою. Він вручив японській стороні понад 50 заперечень, де відзначалося, що в контракті порушуються японські закони й правила, і запропонував інший варіант контракту. Тепер японський юрист попросив дві доби для ознайомлення.
Поки японська сторона працювала з документом, Лук’ян Іванович знайомився з визначними пам’ятками Токіо. То не було зайвим – переговори виснажили і слід було відпочити.
Через дві доби японський юрист був змушений визнати, що всі зауваження до контракту слушні, і він рекомендує підписати пропонований Лук’яном Івановичем варіант контракту. Відтоді компанія “Фудзітака” жодного разу не запрошувала на переговори японського юриста, а сам він відтоді щорічно присилає до Чернівців новорічні вітання, на які, звісно, дістає у відповідь вітання і запевнення у найвищій повазі і про найтепліші спогади про спільну роботу.
Після завершення юридичних формальностей робота закипіла. Фізикам із Чернівців довелося працювати і вдень і вночі, бо передбачливі і обачні японці розмістили аналогічне замовлення ще й в США. Установленого за договором часу до Японії з Чернівців привезли блок термоелектричного генератора потужністю 1 кВт – таку своєрідну “цеглину”. З тих цеглин можна було зібрати генератор будь-якої потужності. Попередня перевірка генератора в Інституті термоелектрики пройшла успішно. Анатичук був певний, що заткне американців за пояс. Слід відзначити, що впевненість у собі і в своєму колективі ніколи не підводила його.
Розпочали випробування. Однак японці несподівано почали зовсім не з того, до чого звикли українські розробники, тобто не з найголовнішого (а найголовніше то є визначення робочих характеристик). Японці взяли мікрометр (дуже точний, з лазерним відліком) і стали перевіряти розміри... кріпильних болтів і гайок термогенератора. Та ба, то були наші стандартні кріпильні деталі, грубуваті, штамповані, що зовсім не претендували на точність. Японці показали, що ті деталі не дуже точно збігаються за розмірами, і забракували генератор, навіть не ввімкнувши його.
Директор академічного інституту зазнав непростого почуття, що складалося з дивування і обурення одночасно, і намагався довести, що неточності кріпильних деталей аж ніяк не впливають на параметри генератора... Однак на ті начебто розумні аргументи замовники ввічливо, але тоном, що не зносить заперечень, відповідали: “Це є японський стиль – якість в усьому! І його треба поважати”. Звісно, вони розуміли, що в документах на генератор ніде не зазначалася точність кріплень, тому люб’язно (під тиском наполегливого українця) погодилися сплатити проїзд Японія – Чернівці туди і назад, якщо партнер за договором привезе генератор з точно виконаними болтами й гайками.
За місяць Лук’ян Іванович привіз генератор, виконаний за “японським стилем” – кріплення були ретельно вивірені. Розпочалася нова процедура приймання виробу. Болти-гайки витримали прискіпливе випробування. Відкрили задню кришку, і тут український фізик побачив, як зблідли японці. Виявилося, що в корпусі вони побачили майже непомітний неозброєному оку дрібочок металевої стружки. Ні, цього не змогла винести душа японського інженера! Генератор миттєво повернули. А пропозиції почистити його на місці сприйняли як щось жахливе, як якийсь дурний сон, що не залишає надії на щасливе продовження роботи...
Анатичук знов прилетів додому і, проклинаючи геть усе, продув генератор і навіть, про всяк випадок, промив усе всередині спиртом і вже з таким стерильним зразком повернувся до Токіо. Знов ретельна перевірка. Але тепер все було якнайкраще. Коли ж взялися до визначення робочих характеристик, термогенератор витримав найсуворіші випробування, і головне – він затьмарив американський аналог.
Зараз набір таких генераторів проходить довгі випробування. Після їх завершення слід очікувати замовлення на чималу партію виробу. Взагалі, не даремно зі шкури пнулися!
Спілкування з японцями, вважає Лук’ян Іванович, багато чому навчило. Надмірна точність, ретельність, нестерпна прискіпливість дійсно грають дуже важливу роль. Вони забезпечують високу надійність та імідж виробів. Після суворої японської школи чернівчани легко управлялися із замовленнями із Європи і США.
Серйозне знайомство з Японією дозволило зрозуміти дивний феномен: чому єдина в світі держава, яка зазнала жаху атомних бомбардувань, обернулася на одну з провідних країн, не маючи практично жодних природних ресурсів. Причина успіху, на думку Анатичука, – особливий самурайський дух і неймовірна працьовитість.
Коли Лук’ян Іванович, у черговий раз побувавши в Японії, вже збирався додому, його запитали, що найбільше йому сподобалося і що справило найбільше враження. Трохи поміркувавши, він відповів:
– Шинкансен – швидкісні потяги, що оперізують Японію і мчать її в майбутнє зі швидкістю 350 кілометрів у годину.
Японці схвально захитали головами, а він продовжив:
– В Шинкансені мене найбільш вразила конструкція вагонів. І не тому, що вони безшумні і мають кондиціонери, і не тому, що у зручних кріслах можна прекрасно відпочивати, вразила конструкція тамбура вагона.
Японці захитали головами:
– Ми розуміємо. В тамбурі, опріч туалету, будь-який пасажир може користуватися душем і міжнародним телефоном. Це вряд чи побачиш в сучасних швидкісних потягах в інших країнах.
– Та ні, – заперечив Анатичук, – в тамбурі є більш вражаючі речі – полиці для багажу.
Японці розгубилися, не розуміючи його.
– Зараз поясню, – посміхнувся він. – Те, що ви зробили аж он які прямі полотнища доріг, мені зрозуміло. Це ж можна зробити і в іншій країні. Те, що колеса вагонів дозволяють мчатися з неймовірною швидкістю, – теж можна зрозуміти і доступно і в нашій країні. Але от полиці в тамбурі – то є дещо незбагненне!
– Та це ж зробити найпростіше, – здивувалися японці.
– І так, і не так. Скажімо, ми не можемо зробити полиці у тамбурі, як то є у вас, щоб кожен пасажир залишив свій багаж, а потім без нічого зайшов до вагона і знаходився там годинами, навіть спав, не відчуваючи ніякої тривоги щодо збереження речей в тамбурі. Адже в потягу постійно рухаються люди, входять і виходять на зупинках...
Японці нічого не втямили. Для них то є звична річ жити в країні, де немає крадіжок. Так, ми дійсно можемо прокласти в Україні свій “Шинкансен”, але розбудувати державу, в якій ніхто не краде...То набагато складніше...
Лук’ян Іванович має почуття гумору, який інколи спантеличує співрозмовника, та, як правило, сприяє налагодженню добрих, теплих відносин з людьми на різних континентах. Власне його уміння з легкою іронією подивитися на себе, на своє оточення викликає до нього довірче ставлення з боку найрізноманітніших людей. Та коли хто-небудь каже, що більш прискіпливої і більш нудної людини, ніж Лук’ян Іванович, він ще не зустрічав, в цьому теж є сірячинна правда.
І все ж це є лише частина правди. Йому ще притаманні щедрість, уміння в належний момент дати задній хід, щоб наступного моменту перемістити співрозмовника на вигідну йому позицію, а далі присмачити все те веселим жартом, хохмою, іронічною притчею. Авжеж, Лук’ян Іванович може несподівано поставити все з ніг на голову і змусити спохмурнілого опонента, що донедавна майже ненавидів тямущого фізика, раптом зайтися реготом і розпочати все з чистого листа.
Мабуть, не менш, ніж його потенціал фізика й інженера, викликає симпатії у японців і уміння Анатичука говорити тости. Тільки-но приїхавши до Японії, він потрапив до ресторану на корпоративну вечірку і звернув увагу на те, що японці перед тим, як випити, кажуть: “Тосто! Тосто!” і одразу вихиляють
чарки.
Лук’ян Іванович згадав наш анекдот, що закінчувався словами: “А поговорити?”, і тут же попросив слово. Він розповів про традицію розгорнутого повнозначного тосту в нашій країні і, не зупиняючись, запропонував декілька варіантів того, за що можна випити за українськими звичаями.
В Японії його тости незмінно користуються величезним успіхом. Особливе захоплення несподівано викликав український тост “Ані грама ворогові!”.
Побачивши, як після перекладу тосту всі схопилися зі своїх місць, почали аплодувати і виявляти якнайщиріше свої емоції, Анатичук попросив перекладача пояснити, що так вразило японців.
Той сказав, що перекласти японською цей тост було досить складно, адже в їхній мові нема узагальненого слова “ворог”. Японська то є дужа конкретна мова, і одне слово позначає ворога, що нападає на тебе на вулиці, друге – ворога, що залицяється до твоєї дівчини, третє...
– Отже як ти переклав мій тост?
– Бачите, у нас корпоративна вечірка, і я переклав ваш тост, як “Ані грама конкуренту!”