“Українським Галуа” назвав свого асистента Євгена Вікторовського професор КПІ В.А. Зморович. Мине небагато часу, і ім’я Є.Вікторовського стане в ряд з іменами найвидатніших математиків світу.
Євген Вікторовський (1926 – 1956) – “диво” у Математиці. До останнього подиху свого життя він не залишав улюбленої праці, бо страшенно спішив викласти хоча б схему своїх фундаментальних результатів з якісної теорії диференціальних рівнянь. Головним об’єктом його досліджень були системи диференціальних рівнянь з розривними, з необмеженими нелінійностями, топологічні та метричні властивості множини узагальнених кривих. Він запропонував новий ефективний конструктивний метод побудови розв’язків, екстремальних у певному сенсі, фактично заклавши перші вагомі цеглини у фундамент теорії оптимального керування, якої на той час ще й не існувало. Деякі з його наукових результатів стосуються і нелінійних інтегральних та диференціальних рівнянь з частинними похідними. Короткий огляд наукових здобутків Євгена Вікторовського викладено в книзі “Математика в СССР за сорок лет (1917 – 1954)”, т. 1. А друкувався він у найавторитетніших наукових журналах того часу (“Доклады АН СССР”, “Математический сборник”, “Известия вузов. Математика”, “Известия КПИ”).
У 1956 р. Є. Вікторовський захищає кандидатську дисертацію “Интегральные кривые разрывного поля направлений”. За цю роботу Спеціалізована вчена рада радіотехнічного факультету КПІ одностайно присудила йому науковий ступінь доктора фізико-математичних наук (офіційні опоненти – такі авторитетні науковці-математики, як професори О.С. Смогоржевський, Ю.М. Березанський)!
Є. Вікторовський встановив розв’язки математичних проблем, над якими безуспішно “билися” відомі вчені – Каратеодорі, Маршо, Заремба, Кнезер, Фукухара та ін. Запроваджені ним поля конусів напрямків виявилися ефективними на паратінгенціях, відкриваючи дорогу для перспективного подальшого розвитку цих проблем.
Опубліковані праці Є. Вікторовського (їх всього – 6) становлять нові вагомі сторінки в якісній теорії диференціальних рівнянь, але написані так лаконічно, так стисло, так концентровано, якщо сказати пряміше, то незрозуміло, що показав час – ціле півстоліття – і не вивчались, і не продовжувались, не знайшлось другого Ж.Ліувілля (що розшифрував уперше праці Галуа), котрий розшифрував би праці українського Галуа – Євгена Вікторовського.
“Кажуть, – писав недавно проф. Л.Дундученко, – що американські математики декілька робіт Є.Вікторовського таки знайшли, оцінили їх надзвичайно високо (цього вже не знав Є.В.), назвали побудоване Вікторовським поняття розв’язку (в найширшому розумінні) задачі як “розв’язок у смислі Вікторовського”, а його конуси напрямків – “воронками Вікторовського”.
Наприкінці 2006 року кафедра математичного аналізу та теорії ймовірностей КПІ провела розширене (за участю членів математичних кафедр, студентів ФМФ) засідання з нагоди 80-річчя від дня народження та 30-річчя з дня смерті Є.Вікторовського. Темою засідання було його життя та наукова творчість.
Отож, коротенько про родовід Є.Вікторовського.
У 1850 р. приїхав до Києва із Саксонської Швейцарії Вільгельм Крістер, купив 38 десятин землі, вкритої лісом, на околиці міста (у Пріорці), розчистив і посадив культурні рослини, саджанці яких виписував із Бельгії, Прибалтики і т.д. (до речі, відтоді фактично веде облік свого існування квітково-декоративне господарство “Троянда”, яке існує і тепер).
З 1890 р. після смерті Вільгельма його син Юліус (дід Є.Вікторовського) успішно продовжує батькову працю, у віці понад 40 років одружується з дівчиною-киянкою Пелагією. Пелагія Іванівна (бабуся Є.В.) – прекрасна дружина, працьовита людина, народила семеро дітей. Не стало Юліуса Крістера в 1916 р.; потім деякі з роду Крістерів емігрували, а ті, що лишилися тут, “випили” нелегку чашу в 30-ті роки.
Одна із дочок Ю.Крістера – Надія – вийшла заміж за випускника Києво-Могилянської академії Євгена Вікторовського (працював учителем історії, загинув 1937 р.). Двоє їхніх дітей – Люба (старша на рік від Євгена) і Євген (нар. 9.Х.1926 р.) – ростуть, оточені змалку безмежною батьківською любов’ю, у світі музики, шахів, книжок…
Маленький Євген – “вундеркінд”, з 1-го класу “перескакує” у 4-ий… У роки війни хлопця було примусово вивезено на роботу до Німеччини. Там була надсильна праця і недоїдання на фабриках міст Хемніц, Галле й Бранденбурга, а у 1945-48 рр. – робота в Радянській Військовій адміністрації (Саксонія) то статистиком, то перекладачем (юнак встиг уже оволодіти німецькою, французькою, англійською, польською, іспанською, румунською мовами).
Повернувшись до Києва, Євген екстерном закінчує 1-шу вечірню школу робітничої молоді (1949 р.) і вступає до Київського педінституту на фізико-математичний факультет, який блискуче закінчує у 1952 р. (за три роки!). Професор Є.Я.Ремез помітив незвичайні математичні здібності першокурсника і за його рекомендацією Євгена переводять на ІІІ курс. Проф. Є.Ремез підкреслював (у своїй характеристиці на Є.В.), що “Є.Вікторовський ще на студентській лаві оригінальним методом вперше розв’язав низку складних математичних питань, пов’язаних з розширенням алгоритму Чаплигіна-Перрона на задачу великого теоретико-функціонального значення розв’язків ДР при найзагальніших умовах Каратеодорі”. Студент Є.Вікторовський одержує і перші нагороди від МВО СРСР та ін. Його рекомендують до аспірантури при кафедрі математичного аналізу педінституту, та чомусь не здійснилась ця рекомендація: випускника Є.Вікторовського посилають у глухе село Черкаське (на Донеччині) учителем математики, хоч і тут він працює із запалом, веде математичний гурток для учнів тощо.
У 1953 р. неабиякими зусиллями проф. В. Зморович буквально “витяг” Є. Вікторовського з “глибинки” і запросив на роботу до КПІ асистентом кафедри вищої математики, “повернув Математичний талант. Честь і слава за це професорові В.А.Зморовичу!” – пише у своїх спогадах проф. Л.Дундученко, який у ті роки працював у КПІ.
Із студентами Є.Вікторовський працював із захопленням, виявляв значний педагогічний хист, надзвичайну працьовитість. Студенти любили його за яскравий, нестандартний талант, якусь особливо-витончену винахідливість у розв’язанні складних задач, за безмірну любов до Математики. “Якось, – знов зацитуємо проф. Л.Дундученка, – Є.В. заміняв лекції викладачів, які поїхали на польові роботи зі студентами, після цього ті, хто слухав виклади Є. Вікторовського, заявили, що його лекції і практичні заняття вони сприймають, як щось незвичайне, навіть з якимось почуттям містики. Одного разу на запитання студента, як обчислити якийсь складний інтеграл від ірраціональної функції, він відповів, що зручно скористатись однією із підстановок Ейлера, хоча і будуть громіздкі обчислення. А далі – пише на дошці інтеграл, відходить, дивиться пильно на інтеграл і через кілька секунд пише результат-відповідь. І так бувало не раз… Поступово його ім’я стало відомим на всіх факультетах КПІ, воно набуло ореолу винятковості, геніальності, він дивував усіх (і викладачів, і студентів) потенціалом свого мозку, найсильніші студенти “бігали за ним хвостиком”, щоб якомога довше поспілкуватись на перервах, на консультаціях…
…А на засіданні кафедри не тільки лунали ці відгуки вчених, а й інші згадки про Є.Вікторовського, звучали заклики до студентів вивчати, досліджувати його праці, писати курсові, дипломні й дисертаційні роботи, продовжувати його дослідження – цей дивовижний математичний скарб для майбутнього.
Ім’я Євгена Вікторовського повинно увійти в Пантеон Всесвітньої Слави науковців-першовідкривачів!”