Коли я навчався в Політехнічному інституті, у залі засідань Вченої ради був спортзал, і там я займався спортивною гімнастикою разом з олімпійською чемпіонкою Ларисою Латиніною. Тоді вона мала українське прізвище. А потім стала Латиніною, й Україна втратила справжній видатний талант.
Скрізь українці століттями берегли свою мову, свою ідентичність. Подорожуючи, я думав: навіщо закордонним українцям берегти мову, якщо вони знають англійську, французьку, іспанську чи якусь іншу, можуть вільно спілкуватися? Але завдяки рідній мові вони зберігають цілісність національного духу, в чужих країнах будують український дім.
Коли з далекого українського села вісімнадцятирічним я приїхав до Києва, побачив, що переважна більшість розмовляє російською. Мене це шокувало. Але тоді ми були в імперії, тому панувала російська. А у своїй державі повинна бути рідна. Це боротьба за дух, за власне “я”. У світі не було і немає нічого вищого, сильнішого за дух.
Прикро, що іноземці в Києві не чують української мови. Згадую слова Олеся Гончара: «Страшно, коли людина перестає боятися власного безчестя».
Мова – одна з найголовніших ознак нації. Ми будуємо свою державу, повинні бути державними людьми. Мова – не другорядна справа. Якщо хочемо бути самими собою (а це зовсім непросто), ми повинні все зробити, щоб Україна була українською.
Переконаний, що не матеріальні цінності визначають щастя, а духовні. Тому боротьба за мову повинна зайняти чільне місце.