"Камінь спотикання" є тепер і в КПІ ім. Ігоря Сікорського. Церемонія його закладення у хіднику біля Державного політехнічного музею відбулася 8 жовтня. Присвячено цей "Камінь…" пам'яті викладача університету Георгія Карловича Бріфа, який разом з дружиною був розстріляний наприкінці вересня 1941 року в Бабиному Яру.
Закладення відбулося у рамках проєкту вшанування пам'яті киян-жертв нацизму "Один камінь, одне життя – 80 каменів спотикання для Києва", приуроченого до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру. Ініційований він Посольством Федеративної Республіки Німеччина в Україні, а реалізований Громадською організацією "Український центр вивчення історії Голокосту" за підтримки Київської міської державної адміністрації.
Ким же був Георгій Карлович Бріф, чиє ім'я тепер увічнено в університеті, і як він пішов із життя?
Він народився в 1885 році в Києві. Його батько наприкінці 1870-х років відмовився від французького громадянства і став підданим Російської імперії.
Сім'я жила небагато, але Георгій навчався у 4-й Київській гімназії, після закінчення якої в 1903 році вступив на інженерний факультет Київського політехнічного інституту. Проте довго вчитися тут йому не довелося – у 1905 році його відрахували за несплату коштів за навчання. Втім жага знань перемогла, і вже наступного року він в інституті поновився. Навчання час від часу доводилося переривати – необхідно було заробляти на життя. Врешті-решт у 1907 році інститут йому довелося покинути.
Під час Першої світової війни Георгій Бріф служив у війську, був унтерофіцером ("вільнонайманим"), з 1917 по 1918 рік працював старшим техніком в Окрузі шляхів сполучення.
Його педагогічна діяльність розпочалася 1921 року, коли він почав викладати математику, фізику та технічну механіку (попри те, що диплома про вищу освіту він не мав, загальнотеоретична і практична підготовка в нього була, судячи з усього, дуже ґрунтовною) в Київському механічному технікумі. Згодом він обійняв там посаду помічника директора – завідувача навчальної частини, завідувача виробничих і навчальних майстерень. У 1929 році Георгій Бріф перейшов на роботу до Київського політехнічного інституту (з 1934 року – Індустріального), де працював спочатку штатним викладачем математики, інспектором з навчальних справ, завідував виробничо-методичним сектором, а з 1935 року виконував обов'язки заступника директора інституту з навчальної частини.
Уже у зрілому віці він одружився з жінкою, яка була за національністю єврейкою. Разом з Розалією Іллівною він і пішов до Бабиного Яру. Збереглися свідчення людей, які бачили цю пару на перехресті вулиць Мельникова (тепер – Юрія Іллєнка) і Пугачова (тепер – Академіка Ромоданова), де ланцюги німецьких вояків зустрічали колони київських євреїв і вже не випускали з цього коридору смерті.
Цю свою останню путь Георгій Карлович Бріф здолав як по-справжньому шляхетна людина. Про нього потім довго розповідали кияни. Залишилися ці спогади і в мемуарній літературі. Київський лікар Валентин Терно, який в роки гітлерівської окупації жив зовсім поруч з КПІ – на 3-й Дачній вулиці (тепер – вулиця Металістів), у своїй книзі "Растрепанные воспоминания о странном детстве" писав: "Під час окупації в КПІ ходили глухі чутки про трагічну загибель у Бабиному Яру однієї пари – співробітників інституту. Дружина, молода єврейка, працювала до війни бібліотекарем, чоловік викладав якусь дисципліну і був чистокровним, але зросійщеним німцем".
Валентин Терно вказує і останню адресу Георгія Бріфа – комунальна квартира будинку професорсько-викладацького складу №5 на території інституту. До реконструкції в 1991 році вона складалася з семи кімнат, у двох із яких мешкала сім'я Бріфів.
Далі знову слово мемуаристу: "У фатальний день 29 вересня 1941 р. Георгій Карлович, очевидно не допускаючи думки про підготовку жахливої акції, супроводжував дружину до визначеного місця збору євреїв… У квартиру подружжя не повернулося, і більше їх ніхто ніколи не бачив. Однак знаходилися свідки, які стверджували, що якийсь високий, інтелігентного вигляду чоловік, дійшовши до коридору з двох шеренг есесівців і усвідомивши приреченість становища, несамовито закричав: "Це не німці! Я німець!" Ніжно обіймаючи молоду дружину, яка припала до нього, він з високо піднятою головою переступив поріг жерла, що вело в небуття ... "
У церемонії закладення "Каменю спотикання" у пам'ять про Георгія Бріфа взяли участь перший секретар Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, керівниця відділу культури, освіти та національних меншин Катаріна Шаупп-Карманн та менеджерка проєктів відділу культури, освіти та національних меншин Посольства Катерина Єсікова, керівник освітніх програм "Українського центру вивчення історії Голокосту" Віталій Бобров і координаторка цього проєкту Євгенія Кіфенко, заступник голови КМДА Валентин Мондриївський, перший заступник голови Солом'янської РДА Олександр Смик, проректорка Національного авіаційного університету з гуманітарної політики та інновацій Світлана Тімкіна з командою дослідників біографії Георгія Бріфа з НАУ. І, звісно, велика група працівників і студентів КПІ ім. Ігоря Сікорського на чолі з ректором університету Михайлом Згуровським. А ще родичі Георгія Бріфа – Надія Назарова, Владислав Корнієнко та Петро Болотських.
"Символічно, що цей "Камінь спотикання" закладається в університеті, де молоді люди, які ведуть цікаве і веселе студентське життя, помітивши цей камінь, зупинятимуться й замислюватимуться про унікальність кожної людської долі та про неприпустимість повторення трагедії Бабиного Яру в майбутньому", – наголосив Михайло Згуровський, виступаючи перед учасниками церемонії.
Як розповіла Катаріна Шаупп-Карманн, присвячений пам'яті Георгія Бріфа "Камінь спотикання" – один із перших десяти таких пам'ятних знаків, які закладено наприкінці вересня – на початку жовтня до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, з тих вісімдесяти, які будуть у Києві.
"Цим "Каменем спотикання" ви закладаєте особливий пам'ятний знак, – сказала вона. – І наша з вами спільна відповідальність повертати імена тих людей, які загинули в Бабиному Яру, в наші щоденні зустрічі з історією. Тим, що "Камені спотикання" закладаються в публічному просторі, де ми з вами можемо їх щодня бачити, ми повертаємо історії цих людей і, водночас, зустрічаємося з історіями цих людей".