Влітку минулого року виповнилося 50 років з дня смерті надзвичайно цікавого архітектора і художника Миколи Шехоніна. Роковин цих ніхто не помітив. А колись він був дуже відомим у Києві архітектором й побудував кілька знакових для української столиці об'єктів. А ще він мав безпосередній стосунок до КПІ. З певних причин, про які буде сказано далі, його прізвище в нашій країні майже не згадувалося, тож нині воно лише повертається в публічний простір.
Однак перш ніж переходити до розповіді про нього, згадаймо, що серед відомих особистостей, які в різний час тут викладали, особливе місце належало цілій когорті видатних зодчих і художників. Це пояснюється тим, що серед перших чотирьох відділень інституту (тобто, його факультетів) було й інженерне, де готували цивільних інженерів, як тоді називали інженерів-будівельників, і архітекторів. Саме тут від перших років утворення Київської політехніки і аж до виділення з неї у 1930 році Київського інженерно-будівельного інституту (тепер – Київський національний університет будівництва і архітектури) й працювали майстри, багато з яких нині визнано класиками українського образотворчого мистецтва та архітектури.
Щоправда, ім'я Миколи Олексійовича Шехоніна навіть до сьогодні залишається не дуже відомим широкому загалові. Водночас, багато зі спроєктованих ним будівель і нині прикрашають наше місто та служать його жителям, причому деякі з них навіть вважаються архітектурними візитівками української столиці. Власне, споруди, які він збудував, можна побачити не лише в Києві, але саме київський період його життя був для нього найбільш плідним. Тут він не лише багато й натхненно працював, але й створив сім'ю, тут народився його єдиний син Сергій. Отож саме Київ став для нього другим після Санкт-Петербурга, де він побачив світ, рідним містом, і тут він прожив найщасливіші свої роки.
Народився Микола Шехонін у 1882 році в сім'ї петербурзького купця, який займався борошномельною справою. Судячи з усього, сім'я не бідувала, тож освіту Микола Олексійович здобув в Інституті цивільних інженерів Миколи І, де готували майбутніх інженерів-будівельників широкого профілю, багато з яких працювали як архітектори, а після отримання диплома відвідав Західну Європу.
З 1907 року Шехонін жив у Києві. Тієї пори в місті активно працювало ціле гроно блискучих зодчих. Місто активно забудовувалося, тому такі фахівці були потрібними. Більшість із них були випускниками Інституту цивільних інженерів та Імператорської академії мистецтв. З деякими він був знайомий, а можливо, навіть приятелював ще з Петербурга. У цьому колі Микола Шехонін не загубився: вже на початку 1909 року він узяв участь у конкурсі на оформлення фасадів міської публічної бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) і його проєкт, обійшовши роботи досвідченіших майстрів, несподівано отримав перше місце. Щоправда, міська управа віддала перевагу економнішому варіанту, який запропонував архітектор Збігнев Кляве, але й успіх молодого цивільного інженера з Санкт-Петербурга не залишився непоміченим.
Однією з перших його споруд у Києві став будинок по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині – Саксаганського), 101, спроєктований і зведений на замовлення інженера Степана Лаврентьєва у 1910 році. Єдиним автором цієї будівлі донедавна вважався цивільний інженер Сергій Тимошенко. Проте дослідник життя і творчого спадку Шехоніна, відомий києвознавець Дмитро Малаков у своїй книзі "Архітектор Шехонін. Три епохи" (Видавничий дім "Кий", 2017 р.), спираючись на документи, довів, що співавтором його проєкту та фахівцем, який здійснював нагляд за будівництвом, був саме Микола Шехонін. Він вніс до початкового проєкту декілька доповнень, які зробили будинок і зручнішим, і гарнішим на вигляд, змінивши деякі конструктивні рішення приміщень першого поверху та прикрасивши фасади низкою декоративних елементів. Цей будинок одним із перших у Києві було спроєктовано у стилі українського модерну. Він, до певної міри, визначив і архітектурне обличчя ще двох прилеглих до нього будівель, які споруджувалися приблизно в той самий час. Проте зв'язок цього місця з українською культурою є глибшим і не обмежується лише оформленням фасадів та інтер'єрів вестибюлів: у будинку Лаврентьєва в 1911 – 1913 роках жила відома українська письменниця, фольклористка та етнографка, яка писала під псевдонімом Олена Пчілка, – мати Лесі Українки Ольга Петрівна Косач. Велика українська поетка часто тут бувала, про що сповіщає мармурова меморіальна дошка. На четвертому поверсі цього будинку винаймав квартиру і видатний український композитор Микола Лисенко з сином Остапом.
Надзвичайно цікавою є постать Шехонінського співавтора – Сергія Прокоповича Тимошенка. Також випускник Інституту цивільних інженерів, він був не лише знаним архітектором, за проєктами якого було зведено близько 400 будівель в Україні, Грузії, Росії, Польщі, Чехословаччині, Канаді, США та Парагваї, але й дуже відомим українським політичним і громадським діячем: у часи Української революції – членом Центральної ради, міністром шляхів у кількох урядах УНР, учасником Другого зимового походу, в еміграції – активним діячем українського руху, професором, а в 1927 – 1928 роках навіть ректором Української господарчої академії в Подєбрадах (Чехія), в'язнем нацистських концтаборів та членом багатьох організацій українців діаспори. А ще – рідним братом професора, завідувача кафедри опору матеріалів і декана інженерного відділення Київського політехнічного інституту, трохи згодом – одного із засновників Української академії наук, видатного українсько-американського вченого-механіка Степана Тимошенка, пам'ятник якому нині стоїть перед головним корпусом КПІ...
…Спільно з Сергієм Тимошенком Микола Шехонін звів у 1910 році ще й будинок на вулиці Паньківській, 8, більше відомий як будинок Йосипа Юркевича. Його було споруджено також у стилі українського модерну. Кожна деталь його оздоблення (на жаль, не всі вони збереглися до нашого часу) несла на собі риси національної традиції. Будинок цей справедливо вважається однією зі значних пам'яток української культури та історії: в різні часи тут розташовувалися редакції українських періодичних видань, а серед його мешканців зустрічаємо імена відомого українського лексикографа, етнографа, історика та письменника Бориса Грінченка та поетів Миколи Вороного і Максима Рильського.
Потім було ще кілька житлових будівель у Києві: будинок Банецької на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 78 з флігелем у дворі; будинок Владимирського в кінці тієї ж Маріїнсько-Благовіщенської (на розі цієї вулиці та Бібіковського бульвару (нині – бульвар Тараса Шевченка) – його було знесено зовсім недавно; будинок Свєчнікова на вулиці Львівській, 50 (нині – Січових Стрільців, 58/2); будинок Супруненка на вулиці Гоголівській, 7; будинок Скибинської на вулиці Тарасівській, 3-А.
Не слід вважати, що прізвища власників будинків означають, що споруджувалися невеличкі приватні будиночки для їхніх родин. Насправді, всі названі вище об'єкти були так званими "прибутковими" багатоповерховими будинками, які споруджувалися спеціально для здачі квартир у наймання і отримання зиску. Показово, що всі вони були споруджені протягом лише чотирьох років: архітектор Шехонін упродовж короткого часу встиг зробити собі ім'я і, очевидно, проблем із замовленнями не мав.
Понад те, разом з одним із найвідоміших київських архітекторів Владиславом Городецьким та іншими він був запрошений взяти участь у проєктуванні споруд для Всеросійської виставки, що відбулася в Києві в 1913 році, і спроєктував один із найбільших її павільйонів – постійний павільйон торгівлі та промисловості зі значною кількістю величезних вікон. Завдяки цим вікнам будівля отримала назву "Скляна галерея". Ця 100-метрова завдовжки будівля прослужила киянам аж до 1977 року: деякий час її використовували як критий ринок, а після Другої світової війни і до 1977 року – як спортивний тренувальний манеж з 50-метровим басейном і кількома тренувальними залами (згодом на її місці було зведено спеціалізовані споруди, які входять до складу Національного спортивного комплексу "Олімпійський").
А далі була величезна робота, яка стала іспитом таланту й професійності Миколи Шехоніна, який той блискуче витримав. Мова про комплекс будівель Військово-інженерного училища царевича Олексія (або просто Олексіївського) на Печерську, де тепер міститься Військовий ліцей імені Івана Богуна. Проєктування і спорудження його розпочалося в 1913 році й завершилося в 1917-му. Комплекс складався з головного навчального корпусу, казарм, манежу, будинків для начальника училища та офіцерів і допоміжних споруд, і виконано його було у стилі ампір, який вважався в Російській імперії найбільш придатним для будівництва військових споруд у великих містах. Будівлі комплексу мають безліч цікавих особливостей, яким можна присвятити окрему статтю, і мають нині статус пам'яток архітектури.
Роки революційних потрясінь і воєн для людей, які присвятили своє життя будівельній справі, не бувають надто сприятливими. Це повною мірою відчув на собі й Микола Шехонін. Не набагато легшим стало життя й після утвердження в Україні Радянської влади. До революції архітектори вважалися людьми вільної професії, тож і добробут таких фахівців залежав від наявності замовлень та кількості замовників. Після революції такі замовлення стали неможливими в принципі: дрібні домовласники зводили свої хатини без участі архітекторів, а замовником великих будівель тепер могла виступити лише держава. Коштів на будівництво у двадцяті роки ХХ століття у неї майже не було, а тих, які були, вистачало хіба що на відбудовчі роботи. Отож у ті роки Шехонін займався здебільшого реконструкцією та опорядженням тих будівель, які постраждали під час боїв і змін влади у Києві. Серед найпомітніших робіт того періоду – архітектурне оформлення проєкту відбудови мосту, встановленого на місці Ланцюгового мосту, який був зруйнований польськими військами під час відступу з Києва в 1920 році. Широко відомим є те, що новий міст, урочисте відкриття якого відбулося у травні 1925 року, був споруджений за проєктом професора КПІ Євгена Патона. Але до останнього часу майже ніде і ніколи не згадувалося, що автором архітектурного рішення порталу над опорами мосту та, власне, самих кам'яних опор був архітектор Микола Шехонін.
Саме на початку 20-х років він почав працювати і в Київському політехнічному інституті. Тут він викладав на інженерному (читай, будівельному) факультеті, який упродовж лічених років кілька разів змінював свою назву – інженерно-будівельний факультет, факультет інженерів шляхів – але весь цей час готував як інженерів шляхового господарства, так і інженерів-будівельників та архітекторів. Отож доволі багато уваги на цьому факультеті приділялося малюванню, архітектурному кресленню, архітектурному проєктуванню тощо. Власне, малювання, архітектура та будівельне мистецтво викладалися і на механічному факультеті, оскільки від тогочасних інженерів-механіків вимагалися й такі вміння – фахівців промислового дизайну тоді ще не існувало, тож питаннями зовнішньої досконалості та ергономічності своїх конструкцій розробники нової техніки мусили опікуватися самостійно. Понад те, малювання було обов'язковою дисципліною навіть на робітфаку. Тому й зрозуміло, що фахівці-архітектори рівня Миколи Шехоніна були в КПІ дуже запитаними. До того ж, він як непоганий художник-аквареліст (власне, вміння малювати і писати аквареллю були і залишаються обов'язковими для архітекторів) викладав в інституті ще й малювання. Понад те, деякий час завідував класом малювання та акварелі, а крім того, керував архітектурним проєктуванням. Після виділення з КПІ окремого Інженерно-будівельного інституту Шехонін став його професором. Паралельно він працював ще й у Київському художньому інституті, де очолював одну з майстерень архітектурного проєктування…
Наприкінці 20-х років у Києві почало відновлюватися широкомасштабне будівництво. Шехонін долучається до проєктування деяких найважливіших об'єктів. Одним із них став Будинок держустанов на Хрещатику, 5 (перша будівля вулиці у напрямку від Європейської площі). Багато киян пам'ятають його за галереєю першого поверху вздовж вулиці, в яку виходили двері ресторану "Столичний". Утім, на початку двотисячних років знайшлися забудовники, яким дуже закортіло поставити на його місці монструозний хмарочос. З боку тодішніх очільників Києва це бажання знайшло повну підтримку, хоча проти проєкту рішуче виступали представники архітектурної і культурної громадськості Києва. Численні мітинги і публікації в міській пресі міську владу не зупинили, і цю знайому багатьом киянам середнього і старшого віку будівлю було знесено. Потім у когось таки вистачило клепки хоча б зупинити спорудження тут величезної вежі, тож тепер на місці одного зі знакових київських об'єктів зяє пустка, яку від пішоходів закриває глухий металевий паркан.
Ще одним архітектурним об'єктом, без якого тепер важко уявити наше місто, став клуб "Харчовик" на Контрактовій площі (точніше, на вул. Межигірська, 2) на Подолі. Проєктування і спорудження його тривало незвично довго для Шехоніна – цілих чотири роки: далася взнаки складність завдання, яке виконував зодчий, та звичний для років третьої п'ятирічки брак матеріалів. Складність проєктування полягала в тому, що новий об'єкт потрібно було вписати в традиційну забудову, домінантою якої був Контрактовий будинок, споруджений у стилі класицизму. Певні обмеження на проєктанта, особливо у питанні висоти нового об'єкту та об'ємів фасаду, накладав також навчальний корпус колишньої Києво-Могилянської академії у стилі українського бароко початку ХVIII століття. Проте Микола Шехонін успішно здолав ці труднощі (насправді, їх було значно більше, але для повного опису впроваджених у проєкті архітектурних рішень потрібна була б окрема розлога стаття), і в 1933 році новий клуб працівників харчової промисловості з власними зручними театральним і репетиційним залами, а також кінозалом і спортзалом, кімнатами для гурткових занять тощо прийняв перших відвідувачів. Попри те, що будівлю було споруджено у стилі конструктивізму, вона була дуже вдало вписана в навколишнє архітектурне середовище, і після деяких повоєнних перебудов і реставраційних робіт служить людям і сьогодні. З 1985 року в колишньому клубі "Харчовик", який багато хто знає і під назвою "Палац культури "Славутич", працює Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва (з 2018 року – "Київська опера").
Серед інших проєктів Миколи Шехоніна, які були реалізовані в Києві 30-х років, варто згадати великий п'ятиповерховий будинок відповідальних працівників організації "Заготзерно" по вул. Лисенка, 8 (1936) та дві школи – №25 і №61. Всі вони стоять і сьогодні, і всі мають цікаву історію. Скажімо за будинок на Лисенка Шехоніна багато критикували. А він витримав усі негоди бурхливого двадцятого століття, і нині серед охочих придбати нерухомість у центрі української столиці вважається дуже престижним, причому для пересічного українця вартість квартир у ньому є майже захмарною.
А далі була війна… В 1941 році Миколі Шехоніну виповнилося 59 років, і мобілізації він не підлягав. Через низку причин не виїхав в евакуацію і залишився в окупованому нацистами Києві. І не він один: у місті залишилася доволі велика група відомих архітекторів – людей переважно похилого віку: Павло Альошин, Юрій Асєєв, Олександр Вербицький, Сергій Григор'єв, Олександр Кобелєв, Василь Кричевський, Василь Осьмак, Валеріан Риков та інші. Роботи за фахом вони не мали, тож виживали як могли. Намагалися об'єднуватися, у жовтні 1941 року навіть утворили Спілку українських художників і архітекторів, яку очолив Федір Кричевський, бралися з реставраційні та художні роботи у церквах Києва та навколишніх сіл, проводили художні виставки, перебивалися випадковими заробітками. В 1943 році, коли фронт знову підкочувався до української столиці, німці оголосили в її правобережній частині заборонену зону і почали примусове виселення її жителів. Спочатку люди купчилися на західних околицях Києва, потім їх почали примусово вивозити у західному напрямку. Виселена була і родина Шехоніних (Микола Олексійович з дружиною та його син Сергій і невістка). Деякий час вони жили у Вінниці, а з наближенням фронту поїхали далі на захід. Тепер це вже було їхнім власним рішенням – голова родини, який за низку робіт радянського періоду замість вдячності отримав шквал нищівної критики та всіляких звинувачень і кілька разів перебував на межі арешту, вважав, що перебування і роботу на окупованій території йому не подарують, отже краще, мабуть, не випробовувати долю. Тож на початку зими вони опинилися у Відні. Починалося нове життя…
Це нове життя було не лише небезпечним (війна ще не закінчилася), але й дуже бідним. Так-сяк зводити кінці з кінцями допомогла давня пристрасть до малювання і живопису: Шехонін писав і продавав акварелі, навіть приєднався до Спілки австрійських акварелістів, брав участь у художніх виставках – мистецьке життя поволі почало відновлюватися й зголоднілі за прекрасним люди охоче їх відвідували та купували роботи. Тож він почав здобувати певне визнання. Але фронт наближався, і Шехоніни як втікачі від Радянської влади вирішили їхати далі – цього разу до Італії, визволеної англо-американськими військами. Проте й тут вони прожили недовго і в 1948 році переїхали до Аргентини, де в той період осіло доволі багато колишніх громадян СРСР, які з тих або інших причин не могли, не бажали, або й боялися повертатися на Батьківщину. Осіла родина Миколи Шехоніна в Буенос-Айресі. Невдовзі Микола Шехонін знову долучився до мистецького життя, ставши частим учасником художніх виставок. Його архітектурні пейзажі подобалися публіці й непогано продавалися. Гарні рецензії зібрала й персональна виставка Шехоніна, яка пройшла в 1950 році. А найважливішою його роботою того періоду можна вважати участь у розписі новозбудованого православного храму – Воскресенського кафедрального собору в Буенос-Айресі, де він виконав кілька великих образів в техніці олійного живопису на полотні, та храму Святого Володимира в одному з передмість аргентинської столиці…
Микола Шехонін пішов з життя 24 серпня 1970 року в Буенос-Айресі. На батьківщині про нього воліли не згадувати, тому кончина цього визначного архітектора, який так багато зробив для Києва та інших українських міст, лишилася абсолютно непоміченою. Понад те, його прізвище майже не згадувалося, хіба що в енциклопедичних виданнях (та й то не в усіх) як автора деяких будівель. Про його педагогічну роботу та мистецьку творчість ніхто в повоєнній Україні не писав. Лише на початку ХХІ століття завдяки, передусім, зусиллям відомого києвознавця Дмитра Малакова його ім'я почало повертатися в культурно-історичний простір нашої країни й міста, для якого він так наполегливо працював упродовж кількох десятиліть.