Приводом для бесіди з доктором мистецтвознавства, членом-кореспондентом Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України професором кафедри графіки Видавничо-поліграфічного інституту КПІ ім. Ігоря Сікорського Олексієм Роготченком став нещодавній вихід у світ його книги "Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України".
Ми зустрілися у затишному скверику в кінці Володимирської вулиці. Тож на початку розмови згадали про те, що напередодні у цей район столиці поцілили уламки російського дрона. Ця подія вплинула на тему обговорення причин створення цього видання, матеріали для якого автор збирав протягом багатьох років, частково висвітлюючи у своїх статтях, монографіях, спогадах. Саме повномасштабна війна з російською федерацією дала Олексію Олексійовичу поштовх для початку систематизації його творчих досліджень з історії радянського мистецтва з метою висвітлення процесу активізації переосмислення історичних фактів. "Заради самоідентифікації українців", – наголошує мій співбесідник.
– Олексію Олексійовичу, під час нещодавньої презентації вашої книги у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого головна її бібліотекарка Тетяна Скирда згадала про те, що, приступаючи до створення монографії на початку широкомасштабної агресії росії у лютому 2022 року, ви встигали ще й служити у територіальній обороні Києва, займатися волонтерською діяльністю. Проте, незважаючи на волонтерські турботи, впродовж короткого проміжку часу вам вдалося узагальнити напрацьовані знання і репрезентувати вашу авторську позицію щодо розвитку вітчизняного зображувального мистецтва протягом складного періоду в історії України впродовж 1920 – 1980-х років. Розкажіть, будь ласка, як народжувався понад 500-сторінковий том?
– Своїм основним авторським завданням вважаю донесення до суспільства правди про те, що саме відбулось у культурному українському середовищі на початку 1920-х років та 60 років поспіль, спираючись на відомості, отримані з розсекречених архівних матеріалів. Найтяжчі випробування долі українського народу: громадянська війна, боротьба радянської влади з мистецькими осередками, Голодомор, колективізація, фізичне знищення творчої інтелігенції, Друга світова війна, боротьба "з космополітизмом", залякування творчого люду, панування соціалістичного реалізму як єдиного методу і стилю у культурі радянського режиму, "відлига", нонконформізм, значення часу тоталітарної сваволі для розвитку вітчизняного мистецтва. Цьому приділяю увагу як автор. Я поставив за мету окреслити суспільно-політичне та соціально-психологічне тло, створену радянськими ідеологами одновекторність розвитку художньої культури та, як результат, неминучу жорстку залежність митця від цих, здавалося, непоборних обставин. У дослідженні я намагався розкрити особливий різновид радянського мистецького тоталітаризму в Україні та його несхожість з іншими тоталітарними системами. З моєї точки зору, вперше в українському мистецтвознавстві вдалося висвітлити особливості художнього процесу у східній та центральній частинах України у цей період. Як автор я намагався спростувати міфи про відсутність реального опору методу соціалістичного реалізму, що був нав'язаний радянською владою. Впродовж 1930-х років і згодом тогочасні владоможці усіляко забороняли функціонування усіх мистецьких осередків, каральні органи переслідували незгодних з політикою радянського уряду, спираючись на офіційно дозволене застосування тортур до заарештованих і під час утримання під вартою громадян, через тотальний ідеологічний контроль, постійно насаджуючи страх за долі родин, друзів, дітей.
Під час роботи над монографією було досліджено і опрацьовано чималий масив інформації, наукових джерел у понад півсотні установ – в архівах, музеях, галереях, бібліотеках тощо. Книга містить 1150 ілюстрацій творів багатьох забутих митців, понад тисячу посилань на першоджерела. Не забути про них, ознайомити з ними читачів – ось моя задача як автора.
До слова. Під час підготовки цього матеріалу довелося ознайомитися із думками провідних мистецтвознавців, які надали вичерпні оцінки монографії Олексія Роготченка "Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України". Зокрема, доктор мистецтвознавства, академік НАМ України, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка Тетяна Кара-Васильєва розповіла: "Доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАМ України, провідний арт-критик, дослідник проблем сучасної художньої культури, професор, заслужений діяч мистецтв України, дослідник проблем сучасної художньої культури Олексій Роготченко є куратором національних і міжнародних художніх проєктів, зокрема Венеційського бієнале. Впродовж багатьох років він очолює секцію критики і мистецтвознавства Київської організації Національної спілки художників України… Така широка амплітуда наукової і громадської діяльності дає змогу Олексієві Роготченку завжди відчувати найактуальніші проблеми сьогодення та відгукуватися на них. Свій науковий доробок дослідник оприлюднив у численних статтях, монографіях, альбомах, каталогах".
Рецензенти, серед яких слід згадати академіка НАМ України професора Олександра Федорука, докторку філософії директорку Київської міської галереї мистецтв "Лавра" Тетяну Миронову, докторку філософії, членкиню НСХУ, керівницю творчої студії-майстерні "Stivi art studio" Ірину Ситник, констатують, що для багатьох дослідників питання спотворення художніх процесів в окремо взятих країнах не є актуальним. В європейських мистецьких закладах вищої освіти під час лекцій з теорії мистецтва культури тоталітарних країн здебільшого увага зосереджується на високому рівні виконання творів, спровокованих невільним соціумом.
– Олексію Олексійовичу, що спонукало вас взятися за дослідження цієї проблеми?
– В Україні дослідження мистецьких процесів епохи тоталітаризму стало можливим лише з певної часової віддалі існування незалежної держави. А це означає, що протягом довгих років правда про реальний стан у мистецтві була прихована. Таке становище наразило мистецтвознавчу науку на необ'єктивну в багатьох випадках оцінку процесів, що відбувалися впродовж 1920- 1980 рр. Гальмування і спотворення мистецьких процесів української зображальності призвело до перекосу в розвитку наступних періодів. Одні види та жанри зображального мистецтва, такі як портрет, жанрова картина, ряд графічних технік, практично зникли з художніх виставок. Натомість заборонені за часів радянської влади ковальство, ювелірне мистецтво, сакральний та абстрактний живопис розвинулися з новою силою, значно випередивши аналогічне мистецтво в європейських країнах і світі. Отже, необхідність детального вивчення та оприлюднення невідомих фактів вітчизняної історії мистецтва стала очевидною. Саме тому протягом п'яти десятиліть своєї мистецтвознавчої практики я віддав дослідженню мистецтва, що сьогодні називається "мистецтвом тоталітарного періоду". Сховані раніше, а тепер відкриті архівні документи, що стосувалися життя діячів культури, письменників, архітекторів, інтерв'ю з учасниками художнього процесу, сподіваюся, пролили світло, допомогли прояснити факти про те, що саме відбулося протягом шести десятиліть тоталітарної сваволі. Вважаю найголовнішим власним досягненням реабілітацію незаслужено забутих, а часом і зовсім викреслених з історії вітчизняного образотворчого мистецтва митців, які тоді працювали, та їхніх творів.
– До речі, Олексію Олексійовичу, дізнався, що власний 55-річний шлях у науці ви розпочали у далекому 1970 році з матеріалу в липневому номері журналу "Ранок", написавши статтю про випускників тогочасного Київського державного художнього інституту (КДХІ). Отже, 15-річний син письменника Олексія Роготченка та мистецтвознавиці Зої Стрелової вирішив піти шляхом матері. Проте, повертаючись у недавні часи, хочу запитати, яку мету ви переслідували, коли вже під час російської навали вирішили розпочати писати свою книгу в дачному будинку на березі Десни на Броварщині?
– Забігаючи наперед, акцентую вашу увагу на тому, що я створював саме інформаційне видання, яке може стати настільною книгою для історика мистецтва, мистецтвознавця, культуролога. Готував його за власні кошти та кошти друзів. А працювати можу будь-де, коли є натхнення. Надруковано перший том, де відображено мій авторський погляд на розвиток мистецтва і виникнення перепон цьому процесу за умов радянського тоталітаризму, названо деякі причини виникнення чинників страху перед цензурою, який всебічно тиснув не лише на художників і скульпторів, а й на письменників, літературознавців аж до початку 1990-х років. Навіть згадки, приміром, у мас-медіа про сакральне мистецтво, прояви національної свідомості, висвітлення відповідних тем були забороненими. Наголошую на тому, що про унікальність українського сакрального мистецтва, аналогів якому не було на теренах Європи і в межах колишнього СРСР, заборонялося згадувати будь-де. Розповсюджена приказка про те, що "коли у Москві стригли нігті, в Україні відрізали пальці", має реальне підґрунтя. На порядку денному в тогочасній культурі було "партійне завдання" щодо оспівування соціалістичного ладу. Це робилося у музиці, у кіно, в зображальному мистецтві. Про це і говорю у своїй книзі.
– На початку 2025-го розпочалися турботи про підготовку книги до друку. Через скромні матеріальні можливості замовили 50 примірників.
– Тепер роздаровую їх у бібліотеки. До речі, у Науково-технічній бібліотеці імені Г.І. Денисенка є електронний варіант.
– Чи плануєте продовжувати свою працю?
– Так, як я наголошував, перший том висвітлив, як свідчить назва, "Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України". Попереду ще чимало цікавого.·