Ми щодня проходимо біля пам'ятника загиблим політехнікам, що стоїть поблизу станції метро. На пам'ятнику написи: "Мужнім. Самовідданим. Непереможним. Студентам, викладачам, працівникам Київського ордена Леніна політехнічного інституту, які віддали життя за Радянську Вітчизну в боях Великої Вітчизняної війни 1941–1945"; "Хто за свободу вийшов проти смерті, тому немає смерті на землі. А.Малишко".
22 червня 1941 року фашистська Німеччина розпочала війну бомбовими ударами. Тоді бомби впали і поруч з Київським політехнічним – на завод "Більшовик".
З трьохсот осіб професорсько-викладацького складу КПІ дві третини пішли в діючу армію. Усі п'ятикурсники (понад 700 студентів) після короткострокової підготовки вирушили на фронт і стали командирами підрозділів. 650 студентів самовіддано трудилися на спорудженні оборонних рубежів навколо Києва. Багато київських політехніків поповнили загони народного ополчення, протиповітряної і хімічної оборони.
Ті, хто не був на фронті, працювали задля перемоги в тилу. І їх внесок у перемогу був надзвичайно вагомим. Варто лише назвати ім'я професора КПІ Є.О.Патона, який розробив спосіб зварювання танкової броні, що застосовувався при виробництві знаменитого танка Т-34. Йому допомагав син Б.Є.Патон, випускник КПІ 1941 р., нині президент НАН України.
Радість Перемоги 9 травня 1945 року затьмарювала скорбота по загиблих. Є книжка "З війни не повернулися", видана КПІ в 1995 році до 50-річчя Перемоги. Там зібрано короткі оповіді про київських політехніків, які загинули захищаючи Вітчизну, і нині лежать у могилах по всій Європі: від Волги до Берліна і від Латвії до Молдови. А у багатьох і могил не розшукати – "зник безвісти", "доля невідома". Всього у книжці більше двохсот прізвищ. Прізвища 175 викарбувані на плитах, які встановлено поряд з пам'ятником загиблим політехнікам десять років тому. Кількох увічнено в назвах вулиць Києва – Шолуденко, Шамрило, Хохлов...
Доля тих, хто повернувся чи прийшов до КПІ після війни, була нелегкою – вони не тільки вчили і вчилися, але й відбудовували зруйноване війною. 700 учасників бойових дій працювали і навчались у КПІ у повоєнні роки. Завдяки їх самовідданій праці інститут не тільки поновив повноцінну роботу, але й розвивався і розширювався.
Більше половини фронтовиків працювали на професорсько-викладацьких посадах. Майже 40 з них захистили докторські дисертації і здобули вчені звання професорів. Вагомий внесок у розвиток повоєнного КПІ зробили декани факультетів О.І.Бутузов, О.Д.Трубенок, Б.Ф.Натаров, І.К.Козиненко, Г.М.Овсієнко, М.С.Можаровський, В.В.Хільчевський. Виховували інженерів і розвивали різноманітні напрями техніки захисники Вітчизни – завідувачі кафедр А.П.Орнатський, М.Ю.Ієрусалимов, Д.Я.Глухов, К.Г.Самофалов, Ю.В.Костильов, М.В.Садовін, О.В.Ралко, М.П.Панченко, О.В.Білоцький. Значно збільшилась кількість навчальних корпусів і гуртожитків, коли ректором КПІ був учасник бойових дій Г.І.Денисенко.
Пам'ятаймо про подвиг тих, хто віддав життя захищаючи Вітчизну, Київ, рідних, врешті – задля того, щоб жили ми. І кожного разу, проходячи біля пам'ятника загиблим політехнікам, подумки скажімо: "Вічна пам'ять захисникам Вітчизни!"