Нещодавно у відділі авіації і космонавтики Державного політехнічного музею при НТУУ “КПІ” можна було спостерігати незвичну картину. Біля експонатів жваво спілкувалися літні чоловіки з медалями на грудях. Спогади й радість зустрічі настільки захопили співрозмовників, що вони не помічали ні мікрофонів, ні націлених на них телекамер. Ветерани космічної галузі – завідувач відділу авіації і космонавтики ДПМ Олександр Сергійович Болтенко та його колеги, військові інженери, – пригадували минуле. А згадати було що. Адже саме вони готували техніку для польоту Юрія Гагаріна! І кожен їх спомин на очах перетворювався на документальну хроніку, свідчення великих подій великої епохи. Організатор зйомок, автор майбутнього документального фільму відомий український письменник, тележурналіст і телеведучий Андрій Дмитрук погодився відповісти на наші запитання.
– Андрію Всеволодовичу, як виник задум фільму? Це, так би мовити, державне замовлення до космічного ювілею – чи існують якісь особисті причини?
– Перш за все – особисті причини! Я з юності мріяв про космос, хворів космосом, подумки блукав його просторами. Добре пам’ятаю, як у шостому класі мій приятель запитав: «А ти чув, що у космос полетів радянський космонавт, якийсь Гагаров?» Та вже увечері того дня жодна людина на планеті, мабуть, не помилялася, гордо вимовляючи прізвище – Гагарін. З приводу цієї події панувала така атмосфера тріумфу і людської єдності, якої я більше ніколи в житті не спостерігав. Взагалі, це була епоха героїзму, коли людина вміла жити заради інших, заради високої мрії, а не заради тупого заробляння «бабок». Впевнений, що політ Гагаріна насправді залишив великий відбиток у розумі, серці і пам’яті людства. Тому, аби залишатися людьми, нам необхідно знову і знову звертатися до цих подій.
– Що для Вас, як для письменника-фантаста, космос? Ви вірите, що нас там хтось чекає або спостерігає звідти за землянами?
– Можу здатися занадто раціональним, але для мене космос – це нескінченна пустеля, мовчазний океан з островами розпеченої плазми. І тільки людина Землі, як активна частина природи, здатна наповнити цей простір «музикою сфер» та освоїти космічний простір як додаткове помешкання для життя. Завдання – якнадалі проникнути, побачити, осягнути й освоїти його. Зізнаюся, що містики на кшталт «зелених чоловічків» я не сприймаю і не використовую цей стереотип у своїх фантастичних творах.
– Що Ви можете сказати про Гагаріна як особистість і як оцінюєте міфи щодо його долі?
– Юрій Гагарін був справжнім професіоналом, військовим пілотом, закоханим у свою справу, готовим до самопожертви заради неї. Ще в дитинстві, коли Гагаріну було сім років, смерть пройшла буквально поряд з ним. Село на Смоленщині, де жила його родина, опинилося під німцями. Одного разу німецький офіцер, який жив у хаті Гагаріних, невідомо з якої причини повісив на шарфі п’ятирічного брата Юрія. Слава Богу, родичі встигли витягти малюка з петлі та врятувати... Я думаю, той випадок став для майбутнього космонавта щепленням від страху на все життя. Юрій Гагарін був по-справжньому сміливим, щирим і харизматичним. Ні в якому разі не можна робити з нього божка чи ідола.
Хочу підкреслити, що він був дійсно першим космонавтом в історії людства. Не сприймаю міфів про інше. Знаю, що загибель Гагаріна у випробувальному авіапольоті – це дійсний факт, прикрий й скорботний. Гагарін поспішив з освоєнням нової моделі літака, бо завжди був готовий йти на ризик заради неба. Ось і сталася трагедія. Адже небеса – це не тільки романтика, але й смертельна небезпека. Один з останніх моїх романів, до речі, має назву: «Смертеплаватели».
– Ваша дитяча мрія про космос отримала якесь втілення? Може, наприклад, Ви проходили випробування в Зоряному містечку?
– Випробування не проходив, але в Зоряному неодноразово бував, на Байконурі зустрічався з космонавтами, навіть написав разом з ними дві книги. А ще, пригадую, в 1988 р. як комсомольського делегата і письменника-фантаста мене відрядили на традиційні Гагарінські дні до Будапешта. Там я познайомився з першим угорським космонавтом Барталаном Фаркашем. І був у нашій делегації один авіаційний інженер. Він сказав мені: «Ось побачиш, пройде якихось двадцять років, і навколо Землі будуть літати кораблі-човники, виконуючи пасажирські рейси. Кожний зможе купити квиток у космос». Мені відразу захотілося мати такий квиток, стати одним з учасників першого пасажирського рейсу на орбіту.
– Здається, уже є можливість здійснити космічну подорож. Адже розпочато проект з космічного туризму, і перші туристи-мільйонери (чи мільярдери) оплатили майбутню екзотичну екскурсію.
– Я не дуже схвально ставлюся до цього проекту і до таких людей. Чомусь мені здається, що в їхньому намаганні панує не висока романтика, а високий «піар». Це – космічний туризм замість космічного героїзму. Ще Григорій Сковорода казав, що людина – це Всесвіт в мініатюрі, мікрокосм. Потім Володимир Вернадський та Костянтин Ціолковський демонстрували допитливе, але дуже трепетне ставлення до космічних питань. Тому я бачу оптимальну перспективу відносин людини і космосу не тільки в розвитку високих технологій, але й у прогресі духовних, моральних чинників…
– Яка з космічних мрій залишається з Вами і сьогодні?
– Оскільки я сприймаю мікрокосм і макрокосм як одне ціле, то перш за все мрію, аби люди не зациклювалися на шкурних егоїстичних бажаннях. Головна насолода життя – це самовіддача. Як говорив Кант, існує дві великі безодні: моральний імператив всередині людини і зоряне небо над головою. Мені дуже хотілося б, щоб кожен із нас частіше зазирав у ці дві безодні. Своєю творчістю я намагаюся спонукати людей до цього. Колись Гагарін, поглянувши в ілюмінатор корабля «Восток», вигукнув у захваті: «Яка красива наша Земля!» І я досі мрію побачити Землю з його «точки зору»... А ще я знаю, що окрім нашої Сонячної системи, як довели астрономи, існує безліч інших систем. Деякі з них мають планети, над якими світить не одне Сонце, як у нас, а цілих два. Тож мрію колись прокинутися – і зустріти світанок на планеті двох Сонць!