Сьогодні говорити про якусь адміністративну кампанію з українізації усіх сфер життя України щонайменше дивно. Точніше, особливо сьогодні, коли росія довела громадянам нашої країни, наскільки важливими для кожного з нас є питання мови і самоідентифікації. Тож українська впевнено утверджується в усіх сферах нашого життя – як професійно-громадського, так і приватного. І це дуже добре. Тепер українську мову чуємо повсюди: у навчальних аудиторіях і кабінетах посадовців, у дитячих садочках і супермаркетах, у кіно і транспорті, на вулиці й у кав'ярнях… До того ж, володіння державною мовою стало обов'язковою умовою при прийомі на роботу в переважній більшості компаній, незалежно від їхньої форми власності, та в усіх державних організаціях і підприємствах. Але так було не завжди…
* * *
Рівно 100 років тому в Україні було дано офіційний старт відомої кампанії широкої "українізації". Початок її прийнято відносити до 1923 року. Саме тоді, на ХІІ з'їзді РКП(б), який проходив у Москві від 17 квітня до 25 квітня, Йосип Сталін заявив про необхідність розв'язати національне питання "в його практичному застосуванні". І відверто визначив кінцеву мету: розворушити і революціонізувати в такий спосіб колоніальні країни і тим самим прискорити падіння імперіалізму. У цьому контексті було названо і "раніше гноблені національності", що "займають найпотрібніші для господарського розвитку райони" всередині самої країни Рад. Трохи згодом – 1 серпня того ж таки року – було ухвалене спільне рішення Раднаркому і Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української…
* * *
Насправді, спроби українізувати всі сфери життя деякі представники тодішньої української влади почали робити відразу після жовтневого перевороту 1917 року. Скажімо, вже 1920 року було ухвалено рішення повністю перевести на українську мову видання головного офіційного друкованого органу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету – газети "Вісті ВУЦВК", що дало потужний імпульс для переходу на українську багатьом установам і закладам освіти й стало запорукою подальшого успіху українізації. До речі, головним редактором цього часопису впродовж кількох років був випускник КПІ й послідовний прибічник більшовицької українізації Євген Касяненко – один із членів відомого інститутського родинного авіаконструкторського колективу братів Касяненків.
Проте, насправді, широка робота з українізації була розпочата лише за два роки після ХІІ з'їзду РКП(б), коли задля укріплення свого впливу на населення національних республік і здобуття його прихильності керівництво новоствореної "держави робітників і селян" рішуче, як і все що воно в ті роки робило, взялося за "коренізацію", тобто повернення народів, що населяли колишню Російську імперію, до їхнього національного коріння. "Українізація" стала лише частиною цього процесу. Такий дивний для більшовиків виверт національної політики, як засвідчила історія, був лише тимчасовим тактичним ходом, але кілька років її реалізації дали потужний поштовх процесам національної самоідентифікації населення колишніх підросійських територій.
* * *
Уже в квітні 1925 року Центральний Комітет КП(б) України на своєму черговому пленумі зробив широкий огляд стану українізації в республіці з висновками про необхідність посилення роботи в цьому напрямку, а Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада народних комісарів видали декрет "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату". Після цього лавиною посунули директиви щодо подальшої українізації, причому вони стосувалися не лише адміністративно-управлінської діяльності, але тією чи іншою мірою поширювалися й на більшість сфер суспільного життя республіки. Особливо, певна річ, культури, освіти та науки.
Робилося все жорстко, послідовно та швидко. Кожен службовець мав скласти іспит з української мови. Для тих, хто її не знав, було організовано курси, причому на початку вони були для слухачів безоплатними, а ті, хто нехтував заняттями і не справлявся із завданнями, – мусили за них платити. Ті ж, хто провалював іспит, зі служби звільнялися без права отримувати допомогу з безробіття.
Курси української мови при установах підпорядковувалися Центральним курсам українознавства в Харкові – тодішній столиці України. Їхні працівники складали програми навчання та здійснювали контроль за ходом українізації в регіонах.
* * *
Доволі швидко така політика дала належні наслідки. Особливо помітними вони були в галузі освіти. Вже на кінець 1927 року 77% дітей навчалися в українських початкових і семирічних школах. Це майже відповідало відсотку українців серед населення (на той час – 80,1%). Понад те, українськими або двомовними стали й більшість робітфаків і закладів вищої освіти. Так само впевнено українська мова завойовувала позиції в системі державного управління, культурі, науці та у виробничих галузях.
Проте без певного підґрунтя, створеного задовго до офіційного оголошення владою політики українізації, стрімкий поступ у цій справі був би неможливим. Особливо у сферах, які потребують використання певних термінологічних систем і номенклатур. Такий підмурок освічені патріоти, яких немало було і в підросійській, і в цісарській частинах України, зводили кілька десятиліть.
Матеріали до українських термінологічних словників, описи народних термінологічних номенклатур і, власне, перші українські термінологічні словнички М.Сумцова, І.Верхратського, В.Левицького, В.Василенка у 80–90-х роках ХІХ століття друкувалися у славнозвісному журналі "Киевская старина", у не менш відомих "Записках Наукового Товариства імені Шевченка" у Львові, виходили окремими виданнями. На початку ХХ століття робота з вивчення і упорядкування народної термінології в різних царинах людської діяльності, насамперед, звісно, у сферах землеробства та різних ремесел, значно активізувалася. При низці наукових установ, чільне місце серед яких займало Наукове товариство у Києві, почали утворюватися термінологічні комісії та гуртки з вироблення української наукової лексики. Навіть реакція, що запанувала в Російській імперії після революційних подій 1905-1907 років, не змогла покласти край цій діяльності, ба навпаки, завдяки пробудженню національного почуття у частини освіченої української молоді, вивела її на якісно новий рівень. Пояснюється це тим, що таке пробудження на тлі посилення урядового контролю за громадськими організаціями сприяло частковому перенесенню їхньої активності з суто політичного на науково-просвітницький напрямок, що, своєю чергою, привело до значного зростання кількості українських студентських громад – земляцьких організацій, які фактично стали центрами легальної роботи задля національного відродження. Смак до такої роботи з'явився і в студентських організаціях, які створювалися з суто академічними цілями, – всіляких наукових товариствах, гуртках і об'єднаннях.
Не залишився осторонь неї і Київський політехнічний інститут. Саме в ті роки при агрономічному гуртку сільськогосподарського відділення КПІ вперше була утворена спеціальна секція зі збирання та оброблення української наукової термінології. Зрозуміло, що з огляду на спеціалізацію гуртківців їх насамперед цікавила термінологія сільськогосподарського характеру – за певної систематизації вона могла б дуже швидко стати у пригоді в їхній практичній діяльності. Проте належного розвитку цей напрямок тоді не отримав, а в роки Першої світової війни та революційних катаклізмів, через які навчально-наукова діяльність інституту неодноразово призупинялася, був зупинений і поготів.
* * *
Після проголошення Української Народної Республіки в 1917 році справа вироблення власної української наукової мови набула справді державного значення і вступила у період свого ренесансу. Громадські організації, професійні об'єднання науковців і вчителів, гуртки та приватні особи з усієї України почали збирати, вивчати та систематизувати лексичні запаси нашого народу, значну увагу приділяючи при цьому професійній мові хліборобів, ремісників, залізничників, робітників промислових підприємств та майстерень. Доволі широкою була географія видань термінологічних словничків, складених за цими дослідженнями: столичний на той час Харків, Київ, Кам'янець-Подільський, Полтава, Одеса та Катеринослав (тепер Дніпро) тощо.
Одну з головних ролей в цій справі знову почало відігравати Київське наукове товариство. Недарма ж саме на базі його природничої секції в серпні 1918 року була утворена Термінологічна комісія, до складу якої ще й входили кілька галузевих підкомісій – фізична, математична, медична, зоологічна, геологічна та інші.
* * *
Серед найактивніших учасників створення української наукової термінології був і молодий викладач КПІ, математик, член фізико-математичного товариства при Київському університеті, який з науковою діяльністю поєднував роботу в І та ІІ українських гімназіях у Києві, Михайло Кравчук. У ті роки він розробив проєкти української алгебраїчної та геометричної термінології, які вийшли друком у видавництві Товариства шкільної освіти в 1917 році. Трохи пізніше світ побачили його переклад українською класичного підручника з геометрії А.Кисельова та видрукуваний літографським способом курс лекцій з геометрії, який він прочитав українською мовою в Українському народному університеті. Після відновлення діяльності Київського політехнічного інституту Михайло Пилипович Кравчук у 1921 році став його професором, одночасно читаючи лекції також у Київському інституті народної освіти (так після пореволюційної реорганізації став називатися Київський університет), у новоствореному на базі одного з факультетів КПІ Київському сільськогосподарському інституті та в інших київських вишах. Вражає працелюбність Кравчука і його відданість справі відродження української культури: попри викладацьке і наукове завантаження, він як голова підкомісії математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови, створеного у 1921 році, ще й брав участь у роботі зі складання першого тритомного українського словника математичної термінології.
* * *
А втім, над створенням і впровадженням у практику повсякденної діяльності освітян, науковців та інженерів української термінології працював у Київському політехнічному інституті від початку 20-х років не лише Михайло Кравчук. 17 березня 1923 року при інститутському інженерному гуртку відбулися організаційно-установчі збори термінологічно-перекладацької секції, що визначила своїм завданням, як було заявлено організаторами, "задовольняти оскілько можливо гостру потребу в технічних підручниках українською мовою, а також наблизити знання науки й техніки до широких трудових мас України". Зауважимо, це засідання відбулося не після, а за місяць до ХІІ з'їзду РКП (б), з якого, як зазначено вище, традиційно ведеться відлік десятиліття політики "коренізації" в СРСР. І викликано рішення про початок такої роботи в інституті було не якимись політичними мотивами, а розумінням того, що рідна для більшості представників нового покоління студентів КПІ українська мова, яка до революції офіційно вважалася мовою "мужичою" чи "для домашнього вжитку", має нарешті отримати можливість для вільного розвитку та застосування в усіх сферах державного і суспільного життя.
Уже на перших зборах секції учасники поставили питання про її перетворення на повноцінний гурток, що об'єднував би не лише майбутніх будівельників (інженерний факультет готував фахівців-будівельників, чи, за більш вживаною тоді термінологією, цивільних інженерів), а студентів і викладачів усіх факультетів. Такий окремий гурток і був створений наприкінці навчального року.
Варто нагадати, що тодішні інститутські гуртки створювалися не з метою організації дозвілля студентів, а задля глибшого опанування ними обраного фаху. В гуртки об'єднувалися студенти та викладачі, які цікавилися найсучаснішими досягненнями в певних галузях і мали схильність до самостійної дослідницької роботи.
На початку 1923/1924 навчального року термінологічно-перекладацька секція була утворена і при агрономічному гуртку Сільськогосподарського інституту (цей інститут був утворений 1 вересня 1922 року на базі агрономічного факультету КПІ, але кілька років продовжував працювати в тих само приміщеннях, що й до того). Невдовзі ця секція влилася в загальноінститутський гурток КПІ, збагативши його тематику термінологічними розвідками в галузях агрономії та природничих дисциплін.
Від самого початку діяльність гуртківців скеровувалася за кількома напрямами, у відповідності до яких було сформовано організаційну структуру гуртка. Він мав відділи вивчення мови, збирання термінологічного матеріалу, перекладу підручників(!), "біжучого" (тобто, поточного) перекладу, видавничий та організаційно-інструкторський. До того ж, термінологічно-перекладацький гурток КПІ відразу налагодив тісні контакти з Інститутом наукової мови Всеукраїнської академії наук та Сільськогосподарським науковим комітетом України, тож робота його зводилася не до теоретизування і заслуховування доповідей, а мала практичне значення. Недарма ж менше ніж за рік гуртківцям вдалося перекласти і видати "Справочник для вступаючих до К.П.І, К.С.-Г.І. та їх робітфаки", укласти і підготувати до видання задачник з аналітичної геометрії, зібрати під час літніх вакацій значний обсяг (понад 1000 карток) термінологічного матеріалу тощо…
* * *
І все ж таки, процес українізації вищої школи постійно, сказати б, пробуксовував. Заважало зверхнє ставлення до української мови деяких російськомовних професорів, брак кваліфікованих викладачів, коштів, приміщень і, певна річ, загальної та спеціальної навчальної літератури. Тому деякі виші друкували таку літературу самотужки. Скажімо, в КПІ інститутська друкарня для випуску підручників українською мовою обсягом не менше 25 друкованих аркушів навіть придбала у 1925 році український шрифт і матеріали на 6 тисяч карбованців.
У КПІ відкрили 5-місячні (для початківців) і 3-місячні курси з української мови. Їхні слухачі навчалися по дві години після роботи, причому ті, хто не встигав, мусили за це навчання платити з власної кишені. Для проведення курсів додаткового фінансування передбачено не було, тому кошти на їхню роботу виділялися з інститутського бюджету...
Робота з українізації вишів проводилася під неослабним наглядом Наркомату освіти. Наприклад, його статистичний відділ у жовтні 1925 року надіслав до інституту докладний опитувальник – "Анкету про стан українізації в КПІ", що містила безліч пунктів, до яких входили і такі: "кількість адміністративного персоналу, який володіє українською мовою, для викладачів (факультет, дисципліни, що викладають українською мовою); кількість викладачів, які проводять заняття на факультеті; викладачі, які викладатимуть українською мовою через один, два, три роки та які визначаються з терміном; дисципліни, які викладали російською мовою (через брак підручників українською мовою, незнання мови, непідготовленість слухачів); з інших причин. Яких заходів уживають, щоб викладати українською мовою, і терміни їх виконання; викладачі з яких дисциплін могли б викладати українською мовою, коли б цьому не перешкоджали вказані причини? Чи ведеться діловодство інституту українською мовою?"…
Щоб пришвидшити темпи українізації, в КПІ навіть було скореговано навчальні програми та плани, а на перших курсах упроваджено нову дисципліну "Українознавство".
* * *
…Період директивної "українізації" України закінчився так само раптово, як і розпочався. Крапку на ній поставила передова стаття в газеті "Правда" – центральному друкованому органі ВКП(б) – від 10 березня 1933 року. Те, що вона друкувала, та ще й у передовиці, дорівнювало тоді урядовій постанові й вимагало неухильного виконання. А написано в матеріалі було про, мовляв, "кричущі факти найгрубішого перекручення національної політики на Україні", і при цьому вказувалося на "значне послаблення боротьби проти ухилів у національному питанні".
Це була команда "фас", і в Україні реакція на неї не забарилася: у 7-8 числі журналу "Більшовик України" з'явилася сумнозвісна стаття компартійного функціонера і публіциста Андрія Хвилі з доволі характерною як на ті часи назвою "Викоренити, знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті". Швидше за все, готував її не сам Хвиля з його освітою землеміра, а група заангажованих мовознавців. Діяльність з українізації попередніх років вони оцінювали як всуціль "шкідницьку та націоналістичну". Що ж до результатів термінологічної діяльності десятків сумлінних українських учених, автори статті наполягали, що "треба відкинути увесь штучний, мертвий термінологічний матеріал, що його збудовано на основі буржуазно-націоналістичного підходу до складання української наукової термінології. Треба витравити буржуазно-націоналістичне оформлення українських словників, треба усталити технічну термінологію, уніфікувавши її з термінологією, що існує в усьому Радянському союзі. Треба ввести радянську лексику, яка б відбивала могутній процес розвитку соціялістичного будівництва, в усі нові словники". Зауважимо принагідно, що самого Хвилю за кілька років по тому розстріляли саме як "українського буржуазного націоналіста" і, нібито, одного з організаторів та керівників фейкової "антирадянської націонал-фашистської диверсійно-терористичної організації". Цілком можливо, що подібна доля спіткала і справжніх авторів цього опусу.
Отож цілу низку термінологічних словників і виданих українською мовою наукових праць з різноманітних дисциплін (як, скажімо, книжки М.Кравчука) влада невдовзі запроторила до спецсховищ або й взагалі знищила. Більшість їхніх авторів були звинувачені знов-таки в "українському буржуазному націоналізмі" й репресовані.
І хоча не можна стверджувати, що українська наукова мова, особливо в гуманітарних галузях знань, з тієї пори зовсім не розвивалася – життя ж не стоїть на місці, – повномасштабна робота в цьому напрямку відновилася лише з набуттям Україною незалежності. Наші попередники з далеких 20-х років ХХ століття залишили нам такий спадок, що його слід не переробляти, а ретельно розвивати відповідно до сучасних досягнень і потреб. Щоправда, загальні проблеми вітчизняної науки вкупі зі складнощами книговидавничої галузі не могли не відбитися й на сьогоднішньому стані науково-термінологічної діяльності, але то вже проблеми нашого покоління.