На цьогорічній виставці «Таланти КПІ» акварелі на тему «Архітектура Києва, яка зникає» привернули загальну увагу. Їх автор – аспірантка ФМФ Іра Блажієвська. Ми попросили авторку розповісти про себе та про свою творчість. Наводимо розповідь Ірини.
Як з'явилося бажання виразити себе за допомогою малюнка? Для цього потрібно повернутися в минуле... У дитячому садку є нелюбима багатьма малюками тиха година. Сон, звичайно, – користь здоров'ю й запорука дівочої краси, але на той час його було багато й тому цінності не представляв... Моє ліжко стояло під вікном, а там стільки цікавого, ну як же не поділитися побаченим. Одним словом, я заважала й на мене знайшли управу... Досвідчений вихователь садив за стіл, давав аркуш паперу, фарби й – о диво! – дві-три години від мене не було й звуку!.. Чи варто говорити, що малювання замінило допитливій дитині потребу виговоритися.
Я не згодна із загальноприйнятим твердженням, що творчість – засіб самовираження. Скоріше, це потреба передати певні почуття, емоції, бажання акцентувати якісь дії, ідеї, де відбиток самої людини залишається мимоволі. Тобто людина не може пройти повз щось, але, зупинившись, стає невід'ємною частиною картинки.
Батьки мої – теж люди творчі. У родині панує правило: «Хочеш чогось, але не можеш придбати, – доклади рук і зроби сам». Батько – докладає рук до цегли й створює будинки (будівельник), мама й сестра – до паперу-комп'ютера й створюють ескізи відповідних споруд (архітектори), на мені ланцюжок обривається (магістр математики).
Перш ніж почати себе хвалити – ось як багато вмію! – поясню, чому так сталося. Батьки в мене із двох світів – міської інтелігенції та сільської чіпкості – виховували за принципом: «Більше вмієш – легше проживеш»... І, одержуючи оцінки: «Батькова доня!» та «Мамина дочка!», «Це в мою маму!» та «Це, звичайно, спадковість!», – я поступово вчилася в'язати, шити м'які іграшки, вишивати, займалася фриволіте й флористикою, конструюванням і моделюванням одягу, фотографією, а також риболовлею, стрільбою й верховою їздою... І справа не в тім, що мені не хотілося розчаровувати батьків, кожний з яких намагався показати широту свого світу, просто «все, що споріднено, те природно»... «Знання за плечима не носити», – посміхаючись, говорять мудрі. На що я, червоніючи, звично відповідаю: «Вони там і не помістяться – там умостився чималий рюкзак, набитий захопленнями...»
Чи пишу вірші? Тобто картини, які розмовляють? Так, зрідка грішу й цим. Від дворядків, на кшталт:
***
«Ех, Колобок... – гірко Амур страждав, –
Я в серце цілив – в голову попав...»
***
«Геть! Геть іди! Такого не прощаю!» –
Повторює, та повідець не відпускає...
***
«Для Себе квітну Я!» – якось сказала.
…Тож, певно, що від Себе і зав'яла... до римованих казок-феєрій. Навіть є рецензія Івана Донича, що все погано, але «щось» таки є й потрібно більше читати класичну літературу. Відвідувала літературну студію при Спілці письменників, але не склалося. Але кілька років із задоволенням ходила в художню студію КПІ «Гармонія», тепер навчання поглинуло весь вільний час. Та за мною збереглося право на чашку гарячого чаю із пряником у приємній товариській компанії й можливість на консультацію чи критику малюнків з боку керівника Володимира Володимировича Веселки.
Цього літа я малювала архітектуру Києва – його душу, – яка незабаром зникне (дворики, завулки, підворіття)... Хотілося зберегти й залишити хоч якусь пам'ять про неповторний образ міста. На малюнках немає зайвого, але є головне – фрагмент архітектури минулого-позаминулого століття й точна адреса. У старих двориках, де життя плине неспішно й архаїчно, я познайомилася з багатьма людьми, які мешкають там, і почула безліч історій. Гуляючи вуличками міста й згадуючи ті знайомства, я таємничо усміхаюся. Посмішка Чеширского кота віднедавна мені зрозуміла – її можна описати словами мого наукового керівника Валерія Володимировича Булдигіна: «Не має значення, як швидко ти подолаєш шлях, головне – що ти помітиш по дорозі... і люди, з якими зустрінешся...»
До речі, про науку. З 15 листопада мене зараховано на денну форму навчання в аспірантуру на кафедрі математичного аналізу й теорії ймовірностей, де під керівництвом завідувача кафедри проф. В.В.Булдигіна дані дипломного проекту про кумулянти та їх інтегральні зображення буду застосовувати для статистичного оцінювання імпульсних перехідних функцій. На все про все – три роки.
Що б хотіла додати? Учімося бачити цінності, а не ціну-собівартість. У брудній калюжі, у яку заглядає небо, – поезію, а не поелементний склад. У будинку – не кількість цегли й цементу, вигідність територіального розташування, а творчий геній та ідею, втілену архітектором. У людях – не зовнішній ефект і пафос, а те, що вони створюють своїми руками. Чим дивитися? Яким органом спостерігати? – Серцем... «Чутливе лише серце. Найголовнішого очами не побачиш...» – казали мудрі.