19 березня відбулася наукова сесія Вченої ради НТУУ «КПІ», на якій виступав з доповіддю член-кореспондент НАН України Борис Миколайович Малиновський, який більше півстоліття працював у галузі комп’ютерної науки та техніки, а останніми роками займається історією вітчизняного комп’ютеробудування.
У доповіді йшлося про унікальне тридцятиліття, коли «з нуля з’явилася комп’ютерна наука та техніка, з нуля виросли прекрасні інженерні кадри (в основному КПІшні)». Було створено цілу низку НДІ та КБ, побудовано заводи, які стали випускати комп’ютери. Цей період – п’ятдесяті, шістдесяті і сімдесяті роки – період бурхливого розвитку комп’ютеробудування, «героїчний час», за словами В.М.Глушкова.
Починалося все з першої в СРСР та в континентальній Європі цифрової лічильної машини МЕСМ, яка була створена в АН УРСР під керівництвом С.О.Лебедєва у 1951р. і експлуатувалася до 1956 р.
У наступні 25 років в Україні розкрився талант Віктора Михайловича Глушкова. У стислий термін, всього за декілька років, В.М.Глушковим було створено унікальний Інститут кібернетики АН УРСР, де робота велася як у напрямку розвитку фундаментальних теоретичних основ кібернетики та обчислювальної техніки, так і прикладних розробок: розробка комп’ютерів для використання в інтелектуальній сфері (для наукових та інженерних розрахунків), створення систем управління різноманітними процесами і об’єктами, систем автоматизації наукового і промислового експерименту, технічних комплексів військового призначення. Третина обчислювальної техніки, яка випускалася в СРСР, була розроблена в Київському інституті кібернетики АН УРСР! Своїми дослідженнями та видатними практичними результатами інститут здобув світову славу.
Важливою умовою бурхливого розвитку комп’ютеробудування в 50 – 70-ті рр. було високе матеріальне забезпечення науково-дослідних робіт. У 70-ті роки, наприклад, бюджет АН УРСР складав близько 1 млрд карбованців (або 1,2 млрд доларів). Академія щорічно поповнювалася майже тисячею молодих спеціалістів.
У шістдесяті роки в Сєвєродонецькому науково-виробничому об’єднанні «Імпульс» Міністерства приладобудування, засобів автоматизації і систем управління СРСР почалося проектування та серійне виробництво комп’ютерів для управління промисловими процесами. У більш ніж 10 тисячах управляючих систем, що розроблялися для різних галузей господарства Радянського Союзу, були використані 15 типів керуючих машин 1–3-го поколінь, розроблені Сєвєродонецьким об’єднанням. Ці прилади проектували в основному молоді спеціалісти, серед яких майже не було докторів і кандидатів наук, але рівень їхньої роботи був дуже високим.
Керуюча техніка розроблялася також у київських науково-виробничих об’єднаннях «Квант» і «Кристал», Київському науково-дослідному інституті гідроприладів, Харківському науково-виробничому об’єднанні «Хартрон», виробничому об’єднанні «Київський радіозавод» та ін. Були розроблені бортові комп’ютери трьох поколінь для ракетних комплексів, що в часи «холодної війни» забезпечували СРСР стратегічний паритет з США, комп’ютери для надводних та підводних кораблів Військово-Морського флоту СРСР та інші. Комп’ютери наукового та промислового призначення серійно випускалися на заводі «Електронмаш» та Сєвєродонецькому приладобудівному заводі.
Розвиток комп’ютеробудування був нерозривно пов’язаний з розвитком програмного й алгоритмічного забезпечення, що дало змогу вирішувати практично будь-які задачі. В цілому комп’ютеробудування значною мірою завдячує КПІ, оскільки більшість кадрів було підготовлено саме тут. Те що Україна була забезпечена блискучими інженерними кадрами, також багато в чому визначало успіх справи. Поряд з видатними лідерами С.О.Лебедєвим і В.М.Глушковим та головними конструкторами галузевих організацій у п’ятдесяті роки працювали інженери, більшість з яких були активними молодими людьми, що, незважаючи на свій вік, мали великий життєвий досвід, адже вони пройшли війну і відновлювали країну в повоєнні роки. Війна виховала в них самостійність, мужність та цілеспрямованість. Крім цього, молоді люди мали незгасимий ентузіазм та бажання служити новій науці й віддати їй все своє життя. Завдяки цьому багато наших досягнень були на рівні світових.
Про наповнене напруженою цікавою працею та надзвичайними досягненнями тридцятиліття розвитку обчислювальної техніки розповідається у книзі Бориса Миколайовича Малиновського, яка називається «Зберігати вічно». Назва ця не випадкова: на папці з архівними документами, що використовувались для написання книги, було написано: «Зберігати вічно». І дійсно, документальні дані та свідчення, які можна знайти у книзі, безцінні і заслуговують на те, щоб про них знали наступні покоління. Для написання та підготовки книги також були використані унікальні фотографії, розповіді відомих фахівців у галузі інформаційних технологій, які працювали на той час, та багатюща скарбниця спогадів самого автора.
Прочитавши книгу, можна дізнатися, як виникла ідея створення машин, що перебрали б на себе нетворчу розумову роботу та допомагали б управляти найрізноманітнішими процесами, можна отримати уявлення про те, які були спроби втілення цієї ідеї і яким був шлях від перших спроб створення «мислячої» машини до потужної індустрії інформаційних технологій. Борис Миколайович Малиновський на сторінках своєї книги тепло згадує імена людей, чиїми руками все це було зроблено, належно оцінюючи їх талант, цілеспрямованість та відданість справі.
Книга «Зберігати вічно» видана українською, російською та англійською мовами, що дасть змогу ознайомитись з її змістом якомога ширшому колу читачів.
Б.М.Малиновський відповів на питання кореспондента «Київського політехніка».
– Охарактеризуйте, будь ласка, сучасний стан розвитку кібернетики.
– Якось Віктор Михайлович Глушков, коли ми стояли біля Інституту кібернетики, сказав мені, що якби Інститут створювався зараз, йому б хотілося назвати його Інститутом інформатики. Справа в тому, що кібернетика розпалася на різні самостійні наукові напрямки, основним з яких стала інформатика. Тим не менш кібернетика – це величезний пласт історії, який має надзвичайне значення.
На жаль, у дев’яностих роках сталося так, що наукові установи опинилися на голодному фінансовому пайку. Саме прикладним напрямам було дуже важко. У кращому становищі опинилися відділи, пов’язані з програмуванням, оскільки вони не потребували складного обладнання та спрощувалося втілення їхніх розробок.
Наприкінці дев’яностих років я був у Лондоні на Міжнародному симпозіумі з інформаційних технологій, де представники багатьох держав розповідали про державну політику в галузі інформаційних технологій. Мені дуже сподобався виступ представника Індії. Тоді потенціал українських та індійських програмістів був на однаковому рівні. Після цього симпозіуму уряд Індії вжив ряд заходів, зокрема, заборонив закупівлю імпортних персональних комп’ютерів та надав можливість фахівцям отримувати індійську техніку. Скоро індійські програмісти освоїли вітчизняну техніку, а вітчизняні виробники стали випускати техніку, яка нічим не поступалася іноземним аналогам. Це позбавляло Індію залежності від іноземних корпорацій. Уряд також просував роботи індійських програмістів на світовий ринок. Перевозити будь-яке зарубіжне обладнання через кордон не було проблемою. У нас же навіть переправити дискету було дуже важко. Врешті-решт Індія стала, як говорять, інформаційним гігантом, а наші вітчизняні програмісти сьогодні роблять значно менше того, що робиться в Індії.
Але оскільки в Україні треба було автоматизувати бізнес, пошту, пенсійну справу, Інститут кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України отримав замовлення, а відтак і кошти. Справи пішли краще. Крім того, відділи, пов’язані з програмуванням, отримали зарубіжні гранти. Тому на сьогодні Інститут кібернетики знаходиться в хорошому стані, будемо сподіватись, що з часом з’явиться-таки «вибух», як у п’ятдесяті-сімдесяті роки. Нещодавно у нас з’явився кластерний суперкомп’ютер (аналогічний є в КПІ). Це дуже добре, оскільки він надає нові можливості для роботи. На жаль, Україна відстала в елементній базі, тому тут ми не можемо бути гідними суперниками, але вже можемо купувати її в достатній кількості. Так що є успіхи і зараз, але їх би не було без того героїчного тридцятиліття, про яке я розповідаю на сторінках своєї книги.
– Нині існує думка, що в Радянському Союзі були гоніння на кібернетику. Чи насправді це мало місце?
– Сучасні журналісти люблять подібні теми. Насправді ж особливих гонінь не було. Навпаки, держава допомагала розвиватися цій галузі, вкладаючи величезні кошти. Хтось у Філософському словнику 1955 року видання написав, що кібернетика – буржуазна наука, та ніхто не чинив перешкод кібернетикам. Але бюрократії як в СРСР, так і сьогодні в Україні дуже багато, що, звичайно, заважає роботі. Величезна робота, яка була проведена в перші десятиліття після війни, свідчить про те, що кібернетика не заважала Радянській державі, а, навпаки, була їй потрібна.