Серед розмаїття вітчизняних друкованих ЗМІ Всеукраїнська щоденна газета “День” помітно вирізняється своєю увагою до історії нашої держави. На шпальтах видання знаходять відображення події та факти з життя українського народу протягом віків: у ті епохи, коли він підносився до висот історичної творчості, і тоді, коли страждав під ярмом тотального деспотизму. Історія духовних звершень українців – будівничих нетлінних соборів, живописців, композиторів, воїнів, поетів.
Історія тисячолітньої боротьби людей за свободу й гідне життя. “Історія все-таки вчить, – вважає головний редактор газети Лариса Івшина. – Тільки я б не назвала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків, – хай то будуть уроки Переяславської ради чи Чорної ради під Ніжином”.
Згодом виникла ідея зібрати публікації 1997-2002 рр. у збірник статей про актуальні проблеми стародавньої, середньовічної, нової та новітньої історії України. Книгу об’єднав не лише хронологічний порядок розташування матеріалів, а й проста думка: ми всі – спадкоємці сотень поколінь людей, що жили на українській землі до нас. Історія не повинна бути Terra Incognita: це наша відповідальність перед нащадками, перед майбутнім. Тож перша книга в майбутній серії (а за цей час видано вже 7 книг і кілька перевидано) мала назву “Україна Incognita” і розпочиналася нарисом про гетьманську резиденцію – Чигирин.
Козацька тверджа, славний Чигирине,
Уламок слави серед цих полів, усе святе, усе неповториме,
Усе чекає невимовних слів…
(Ліна Костенко)
Наступною в “Бібліотечці газети “День” стала книга “Дві Русі” (2003 р.). Є нації – взаємні “вічні супутники”; відносини саме між такими народами майже завжди позначені, сказати б, унікальним колоритом часу і простору, неповторною специфікою, зрозуміти яку зовнішнім, абстрактно-байдужим поглядом – вельми важка справа. Україна і Росія... Країни, такі близькі одна одній (настільки, що й досі живе й “процвітає” дуже небезпечний міф про одну країну, один народ, одну спільну історію і, отже, логічно продовжуючи, спільну державу), проте водночас такі різні! Чи все ми знаємо про їхнє минуле “спільне” й не зовсім? Чи всі історичні міфи, стереотипи й просто забобони подолано у свідомості українців та росіян?
Матеріали збірки – щире запрошення до глибокого й чесного діалогу, який потрібен і нам, українцям, і нашим сусідам. Парадокс, але істина: для того щоб збагнути себе, нашим співвітчизникам не оминути відповіді на одне-єдине, але воістину важке запитання: ким є для нас Росія? Одвічний ворог, “кровний брат назавжди”, прагматичний партнер, просто сусід? Зрозуміло, що такі постаті, як Хмельницький і Мазепа, Катерина II і Петро I, Петлюра і Столипін, Драгоманов і Олександр II, Ленін і Грушевський для українців означають одне, для росіян – дещо (або зовсім) інше. Але зазначене запитання – з розряду доленосних. Відповідати все ж таки неодмінно треба.
Автори матеріалів, надрукованих у “Дні”, прагнули простежити, якими історичними шляхами йшли в майбутнє Русь Київська і Русь Московська. Простежити й дослідити, без жодних упереджень і найменших спроб образити два великі слов’янські народи.
“Війни і мир” (2004 р.) – таку формулу взаємовідносин України й Польщі від давнини до сучасності пропонує ця книжка. Спроба оглянути й проаналізувати найважливіші події та явища, що віддзеркалюють складну минувшину двох народів-сусідів, розібратися в уроках історії, важливих як для сьогодення, так і для перспективи, виділити в історичному потоці знакові постаті – ось завдання, яке ставили перед собою автори статей та есеїв, надрукованих на сторінках газети “День”, а тепер включених до цього збірника.
Модерний погляд істориків, філологів, філософів, письменників на процеси непростого порозуміння народів має допомогти читачам скласти більш виразне уявлення про історичну творчість українців і поляків.
“День і вічність Джеймса Мейса” – це своєрідний пам’ятник видатному вченому, журналістові та викладачеві Джеймсу Мейсу, американцю за походженням, який відкрив світові страшну правду про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні.
На початку 90-х років він переїхав до Києва – тут жив і працював, зокрема, в англомовному бюро газети “День” (1998–2004 рр.).
Вглядаючись у його смагляве обличчя, не можна було повірити, що цей чоловік – напівірландець і внук індіанців черокі – і є той самий Мейс, причетний до створення “Жнив скорботи” Роберта Конквеста, книжки, яка перевернула світогляд багатьох людей, Мейс – виконавчий директор Комісії Конгресу США з питань українського Голодомору, ініціатор виходу у світ тритомних усних свідчень, виданих Конгресом… Людина надзвичайної честі й совісності, він обрав Україну полем свого життя, науки, щоденного змагання за те, щоб українці відчули себе українцями. “Ваші мертві вибрали мене”, – так відповів Джеймс і ворогам, і друзям, які не могли до кінця зрозуміти його відданість Україні і його фатальну працьовитість. Це Джеймс запропонував нам здійснити акт національної пам’яті, доступний кожному: “У національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих” (18 лютого 2003 року, “День”).
Книжка складається із трьох основних розділів: статті та колонки Джеймса Мейса і спогади про нього Катерини Ющенко, Станіслава Кульчицького, Юрія Шаповала, Володимира Панченка, Наталії Федущак, Євгена Сверстюка, Клари Гудзик, Юрія Щербака та інших. У книзі “День і вічність Джеймса Мейса” надруковано есе Наталії Дзюбенко-Мейс “День холодного сонця” – пронизливий монолог, сповнений любові й розуміння. Того, хто був поруч. Хто й сьогодні – поруч, бо час Мейса не знає минулого...
Джеймс був однією з тих постатей, масштаб яких впливає на хід історії. У 2007 році в ООН слухалося питання про визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом проти українського народу. А Мейс ще на початку 90-х років говорив про це! У 1994 році він робив усе можливе для створення Інституту геноциду (його промова на установчих зборах із організації Інституту геноциду публікується вперше!) ...
Книжка видана за особисті кошти журналістів і співробітників “Дня”.
“Апокрифи Клари Гудзик” (2005 р.). Клара Гудзик – відома журналістка “Дня”. Проблеми духовності – основна тематична спеціалізація Клари Гудзик. Разом з тим, вона добре обізнана в історії, філософії, мистецтві та літературі... Як зауважує Клара Пилипівна, “журналістика – ремесло-мистецтво – потребує знань і навичок, які не засвоюються за один день”. Доказом того, що авторка блискучих матеріалів: глибоких, осмислених, історично-ретроспективних, часто – іронічних, а інколи й алегоричних просто вміє яскраво жити, є різножанрові розділи книжки: “Байки газети “День”, “Пори року”, ”Вітер далеких і близьких мандрів”, “Кілька портретних етюдів”, “Справи церковні на зламі”, “Погляд назад – миттєвості історії”, “Суспільна мозаїка”.
“Мої університети”, Лариса Івшина (2006 р.). Це видання важко підтасувати під одну вичерпну рубрику. Гарне оформлення, інтригуюча обкладинка: на похмурому небі, з якого от-от виполониться буря, витяте велике, наполовину відкрите вікно, у якому видніється прекрасне небо з симпатичними хмаринками й симпатичним, але не ліричним ангелом. У середині відразу впадають в очі надзвичайно цікаві та мистецьки витончені фотографії відомих фото-
майстрів.
Формат ніби простий. Передруковані тексти зустрічей журналістів газети “День” та запрошених науковців з професорами та студентами кількох університетів. Теми обговорення різні: від історії взагалі до специфічних питань, як от голод чи оцінка помаранчевої революції, чи культура Козаччини; від цінностей, які становлять сучасну Україну, до розмови з редактором “Дня” про те, що саме робить гарного журналіста. Тут і відомі з преси науковці Юрій Шаповал та Станіслав Кульчицький, і народні депутати Іван Бокий, Олег Зарубінський та Сергій Шевчук, є навіть і правдивий кобзар. Проректорів, професорів та студентів вже й не казати.
Справжній університет складається саме із тої можливості спілкування як з мертвими, так і з живими цікавими людьми. На відміну від церков, які по суті справ зберігають та передають віру, університети плекають вміння знаходити й осмислити як істину, так і світ. Тож університет не може обмежитись до себе самого, не сміє замикатись у собі. Університет за своєю суттю не може бути замкненим, а в нашу добу наука не сміє відтинати себе від суспільства. Науковець може бути незаангажований, але в жодному разі не сміє бути необізнаний з довкіллям.
Ця книжка може бути путівником, якоюсь мірою навіть візитною карткою декількох університетів України. Тут читач може запізнатись з Ніжинським університетом, який зовнiшнiм виглядом так нагадує старі англійські коледжі, з Волинським університетом в історичному Луцьку, з новішим Хмельницьким університетом. Про українські університети немає багато легкодоступних матеріалів, тому навіть короткі згадки, а ще й ілюстровані, радо привітає кожний гість України. Та це видання йде значно глибше й саме по собі дає картину інтелектуального рівня українських університетів. Воно віддзеркалює, яким університет може бути в найкращі свої часи – інституція, повна запалу, енергії, гри думки та гри слова.
“Почему он нас уничтожал? ”, Станіслав Кульчицький (2007 р.). У книзі друкуються статті з історії українського Голодомору, опубліковані в газеті “День” 2005–2007 років. Аналіз досягнень вітчизняної і світової історіографії, документальних публікацій і архівних джерел здійснюється з погляду найбільш актуальної в наші дні проблеми: Голодомор як геноцид.
У листопаді-грудні 1932 року сотні українських сіл потрапили на “чорну дошку”, а в січні 1933 року в усій Україні була здійснена замаскована під хлібозаготівлю чекістська операція з вилучення в селянських садибах незернових продовольчих запасів. Ця операція перетворила голод, викликаний попереднім вилученням зерна з хлібозаготівель, на голодний мор з мільйонними жертвами.
Ця книга – внесок у подолання комплексу жертви й укріплення духовної суверенності українців. Наш народ, який пережив таке й вистояв, не може не мати амбіцій. Пам’ятати боляче. Але біль – це реакція живого організму.
“Сімейний альбом України”. Так любовно називають автори і видавці фотокаталог, виданий газетою “День”, куди ввійшли кращі світлини фотоконкурсів, що їх проводила Всеукраїнська щоденна газета “День” упродовж 1997-2007 рр. Головний редактор часопису Лариса Івшина вважає це фотозібрання результатом спільної праці – творчості журналістів “Дня” і багатьох талановитих учасників щорічного фотоконкурсу. На думку фахівця, фотографія не повинна повторювати текст, вона має бути самостійним елементом, що відображає не тільки текст, а й підтекст і контекст події або явища. А вже разом текст і фотографія створюють “картину”, що максимально повно відображає дійсність... Фотоконкурс “Дня” створює якісне конкурентне середовище, добрі стандарти для української фотожурналістики.
“Тут незабутнє піднесення початку 90-х на зорі незалежності, надії і тривоги перших виборів… Перший шахтарський похід на Київ… Здається, багатьма вже призабуті події оживають і дають можливість зрозуміти, що відбулося з нашою країною за ці роки. Між першим – ще студентським – і другим Майданом. Що відбулося з нами”, – розповідає про альбом пані Лариса.
До речі, багатьом із нас відомі світлини, презентовані “Днем”, адже побувавши в різні роки на виставках, що їх влаштовувала редакція в Українському домі, інших містах України, неможливо забути щемливо-зворушливі, до болю знайомі миттєвості із життя політикуму та електорату. Якщо хтось скаже, що фото не здатні викликати “мурашки по шкірі” – не вірте. Обличчя наших сучасників, зафіксовані на плівці та в цифрі, – то й сусідська баба Ганя, зморшки на її обличчі віддзеркалюють роки і події, й інвалід-ветеран, повз якого іноді пробігаємо поспіхом, і надзвичайно чисті та глибокі дитячі очі, які так довірливо дивляться в саму душу нам, дорослим, і розраховують на захист і підтримку. А поряд – “небожителі”. І спадає на думку: немає “маленьких”, пересічних українців, є нація, тож відкриваючи себе світу, маємо ще одну нагоду зрозуміти самі свою Україну.
Як зауважив визнаний у світі метр фотографії Анрі Картьє Брессон, реальність, якою ми її бачимо, є нескінченною, лише її окремі, значимі, вирішальні моменти, які нас чимось уразили, залишаються в нашій пам’яті. Із усіх засобів зображення тільки фотографія може зафіксувати певний момент…
Із багатотомної книги відгуків про світлини: “День” – український, світлий, впертий у своєму бажанні бути не як усі. Схиляюся! Особливо за відданість, з якою ви бережете традицію! Ольга Герасим’юк, тележурналіст, народний депутат, 2006 р.”.
Фотоальбом можна придбати у книгарні “Є” по вул. Лисенка, 3, тел. 235-88-50 (54).