1955 рік. Космос? Супутник? Ці слова ще належали фантастам. І хоча геофізичні ракети піднімались у небо все вище і вище і на кілька хвилин вривались у комічні висоти, небагатьом вірилось, що космічна ера настане так скоро.
30 серпня 1955 р. в кабінеті віце-президента АН СРСР проходила нарада.
– Через рік-півтора у нас буде носій, – сказав С.Корольов. – Не можна затягувати час – потрібна наукова програма, потрібні інститути, які б дали прилади й апаратуру для 5-6 супутників.
Визначили приблизний термін запуску – літо 1957 р.
На той час вже було створено кілька одноступеневих балістичних ракет
з дальністю польоту 300-1200 км, але для виведення супутника на орбіту була потрібна принципово інша ракета. За два роки необхідно було розробити і виготовити апаратуру, джерела живлення, систему терморегулювання, радіотелеметричну систему, систему управління роботою бортової апаратури і багато іншого.
Згідно з постановою Уряду СРСР, на супутнику необхідно було розмістити наукову апаратуру, і його маса мала бути 1100-1400 кг. Але наприкінці 1956 р. стало зрозумілим, що у намічені терміни пуск здійснити не вдасться. Було також відомо, що в США планували здійснити запуску штучного супутника Землі влітку
1957 р. Тоді М.К.Тихонравов запропонував створити невеликий за розмірами супутник – масою до 100 кг. 5 січня 1957 р. С.П.Корольов направив в Уряд доповідну записку щодо підготовки двох супутників: один вагою 40–50 кг (він буде першим) та 1200 кг (він стане третім) і пропонував підготувати ракету до пуску в квітні – липні.
Уперше ракета, здатна вивести штучний супутник на орбіту, стартувала 15 травня 1957 р. Політ тривав всього 90 секунд, але він підтвердив правильність конструктивних рішень. Другий – теж невдалий – старт відбувся у липні, а вже 21 серпня 1957 р. запуск Р-7 пройшов відмінно, програму польоту було виконано повністю. Ця ракета і відкрила супутнику дорогу в космос.
Який вигляд мав першовідкривач зоряного світу? Рукотворний “місяць” мав сферичну форму діаметром 58 см і масою 84 кг з чотирма штирьовими антенами довжиною 2,4-2,9 м. У герметичному корпусі супутника, заповненому азотом, розміщувалася радіоапаратура й джерела живлення. Сигнали супутника мали вигляд телеграфних посилів довжиною близько 0,3 с, розрахунковий час безперервної роботи складав до 14 діб.
Виробничники дослідного заводу згадували, як складно було забезпечити блискучу поверхню, що відбиває сонячні промені: для алюмінієвого сплаву, з якого виготовили корпус першого супутника, на той час не існувало спеціальних технологій. А Корольов вимагав, щоб поверхня була дзеркальною, бо побоювався перегріву супутника сонячним промінням.
Усі, хто були причетні до “кульки”, носили її буквально на руках, у білих рукавичках. А оснастку, на якій монтували супутник, обіпнули оксамитом.
Рано-вранці 3 жовтня ракету, зістиковану з супутником, вивезли на старт. Роботи йшли за розкладом, без зривів. Супутник стартував 4 жовтня 1957 р. о 22 годині 28 хвилин за московським часом. Час на космодромі наче призупинився, та от радіостанція прийняла чіткі довгоочікувані сигнали – “біп… біп… біп…” Це повідомляв про благополучний вихід на орбіту перший штучний супутник Землі.
Спостереження на перших витках показали, що супутник вийшов на орбіту з нахилом 65,1 градуса, висота в перигеї 228 км і максимальне віддалення від поверхні Землі 947 км. Кожний його виток навколо планети тривав трохи більше 96 хвилин. За час свого існування супутник здійснив протягом 92 діб близько 1400 обертів навколо Землі.
На Заході усіляко підкреслювали технічну відсталість СРСР, зокрема й у ракетобудуванні. Після запуску радянського супутника світ був шокований. Ось що писали в ті дні газети: “Новина про запуск російського супутника стала сенсацією для цивілізованого світу” (“Нью-Йорк пост”); “Радянська Росія продемонструвала одно з найвеличніших досягнень науки” (“Вашингтон пост”)”; “Ми не чекали радянського супутника, і тому він справив на Америку Ейзенхауера враження нового технічного Перл-Харбора” (журнал “Форчун”); “Дев’яносто відсотків розмов про штучний супутник Землі припадало на США. Та виявилося, що сто відсотків справ припало на Росію” (агентство “Асошіейтед Прес”). До речі, перший супутник США було виведено на орбіту лише 1 лютого 1958 р., і маса його була 14 кг.
Радянські творці космічного дива теж не сподівалися, що запуск їх творіння матиме подібний резонанс. Шквал повідомлень у газетах, по радіо якоюсь мірою навіть спантеличив їх. Але якщо вдуматися, то дивуватися нема чому.
Запуск першого супутника відкрив космічну еру в історії людства. Він яскраво продемонстрував високий рівень науково-технічного розвитку СРСР і поклав початок бурхливому вдосконаленню космічної техніки. До того ж іноземні військові фахівці наочно переконалися, що Радянський Союз має багатоступеневу міжконтинентальну ракету, проти якої були безсилі тогочасні протиповітряні оборони західних країн.
Слідом за першим на навколоземні орбіти було виведено другий супутник (масою 508,3 кг, 3 листопада 1957 р.) і третій (масою 1327 кг, 15 травня
1958 р.), який став першою орбітальною автоматичною станцією. На борту було встановлено 12 наукових приладів. Він проіснував на орбіті до
6 квітня 1960 р. Так розпочалося освоєння космічного простору.