З висоти п’ятирічного досвіду навчання в універі вже буденно-звично сприймається прихід сесії. Ось уже дев’ята у моєму житті, а й досі не знаю відповіді на питання: іспит – це лотерейний квиток чи логічна закономірність? Який-такий збіг обставин виводить у твоїй заліковці напис “Задовільно”, “Добре” чи “Відмінно”?

Ну ось іще одна сесія. Які там свята? Активно ворушиться студентство на площі Знань, весело порипують двері бібліотеки. Гуртожитські вікна маячать настільними лампами до пізньої години: хтось зосереджено схилився над ватманом, поспіхом накреслюючи останні лінії, хтось мучить очі над нерозбірливим почерком одногрупника у скопійованому конспекті. До речі, звичними стають кілометрові черги біля точок ксерокопіювання, які так вправно множать знання на необхідну кількість примірників.

Звичним є здригання від сну опівночі від несамовитого реву студмістечка із заклинанням шари. Спросоння спочатку складно виокремити якісь зрозумілі слова. Що це? Війна? Революція? Оголошено надзвичайний стан? Суцільний хвилеподібний гомін, він розкочується, зростає з кожною секундою, залежно від того, наскільки точно годинник показує 12. Тоді здається, що то не студмістечко волає, це цілий світ вкривається цією магічною хвилею, і навіть десь на Півночі пінгвіни повторюють благання: “Шара! Шара! Прийди!”.

У вікнах і на балконах гуртожитків людно: кожен намагається простягнути в нічне небо залікову книжку, аби Шара зручніше вмостилася на потрібній сторінці. Але в ту мить знайдеться хтось дотепний (або розлючено-заспаний), щоб гучніше від усіх вставити своїх фатальних п’ять: “Шари не буде, вчитися треба було!“. Після сакрального дійства якийсь роззява обов’язково побіжить на вулицю підбирати заліковку, яку мав необережність впустити з N-го поверху “книжки”.

Вірити в існування шари чи ні, особиста справа кожного студента. Щоразу складання іспиту як випробування. До третього курсу в мене кожне з них супроводжувалося містичним холодком у шлунку, пояснення якому було одне: нерви. Клин клином вибивають. Подолати той страх мені допомогла надвимоглива викладачка, на підготовку іспиту в якої я “змарнувала” святкові зимові канікули. Перед входом в аудиторію мене опанувало почуття абсолютної стерильності в голові і апокаліпсичного страху в душі (животі). Двері відчиняються. Все. Кінець. На що пані з відомістю в руках сказала: “Давайте заліковку, відмінно, я вірю, що ви готувалися”. Ось так кулеметною чергою було розстріляно мій страх. Мабуть, я надто перехвилювалася, адже по тому до кожного іспиту виробилося якесь філософсько-відчужене ставлення.

І справді: чого хвилюватися? Є набагато важливіші речі в житті. Все одно секрет вдалого іспиту ще ніким не відкрито. Але будьмо оптимістами: Шара і пінгвіни з нами.

Ірина Іванова