...4 жовтня 1957 року застало мене у Москві молодим спеціалістом (через рік після закінчення КПІ) науково-дослідного інституту, пов’язаного з виконанням космічних програм. Пізнього вечора того дня гуртожитська братія з пагорка на околиці міста, затамувавши подих, спостерігала за яскравою зіркою, що швидко переміщувалася на темному небі, – то був перший штучний супутник Землі. Як я потім дізнався, його задумав і здійснив ініціатор і керівник грандіозної державної багаторічної програми С.П. Корольов.
50 років тому сталася ця історична подія. Хто б міг тоді передбачити, що за цей невеликий проміжок часу космонавтика перетвориться у галузь, дуже корисну та майже буденну для землян, що люди побувають на Місяці, регулярно отримуватимуть інформацію з куточків Всесвіту поза Сонячної системи, створюватимуть програми зі зменшення наслідків можливої астероїдної атаки на Землю.
А тоді... Познайомився я із Сергієм Павловичем, як директором спорідненого НДІ, через півроку. Його ім’я ще не асоціювалося з посадою “Головного конструктора”, яким він став трохи пізніше. Він виступав після нашого директора на нараді, присвяченій звичним проблемам “невстигання” до встановленого урядом терміну виконання замовлення для його, С.П. Корольова, організації. Говорив він, як пам’ятаю, переконливо, не стримуючись у висловлюваннях, різко, навально. Погроз не було, але проблеми розкривалися ним настільки масштабно й конкретно, що твій “гвинтик” у його виступі набував значущості, тож не надати його замовнику вчасно, зриваючи весь комплекс робіт у цілому, кожному учаснику зустрічі здавалося неприпустимим. Говорив він неголосно, чітко, коротко, навіть лапідарно; звертався до більшості виступаючих на “ти”. Його в цілому грізний, але по-людськи зрозумілий тон був іноді іронічним, а сама мова була наповнена простими, але яскравими порівняннями; він сприймався не як адміністративний начальник, а як лідер проблеми державної ваги, про невиконання якої не можна було й помислити. Надсерйозний зміст того, що ним викладалося, сполучався з “пестливими” за формою звертаннями та зовні доброзичливим поводженням, але, незважаючи на це, у багатьох присутніх у приміщенні часом виникало бажання пригнутися.
У наступні роки я неодноразово брав участь у подібних нарадах, виступаючи зі “свого” питання. Сергій Павлович довго говорити не давав; дуже швидко переконувався в некомпетентності доповідача, при цьому переривав промовця та пропонував керівникові “посадженого на місце”, навіть якщо це був його директор, розвинути проблему, що доповідалася. Не пам’ятаю, щоб подібні доповіді обходилися без його реплік – точних, коротких, несподіваних; вони, як правило, не сприймалися за образу, тому що були в переважній більшості випадків справедливими й корисними. Ті, що виступали на “килимі”, не мали й гадки, щоб увести аудиторію в оману (за це можна було поплатитися кар’єрою), тому обіцянки давалися стримано, продумано, втрачати голову у жодному разі було не можна.
Сергій Павлович добре розумів людей навіть після дуже короткого знайомства. Він не поважав багатослів’я й міркувань “взагалі” – неконкретних і поверхових, – гостро реагував на невпевнені виступи.
Однією з головних вимог Сергія Павловича до виробу була його безвідмовність. Уникнути цього аспекту у своєму виступі – означало зазнати серйозної критики. Адже від твого виробу прямо залежав успіх або, не дай Боже, неуспіх усього комплексу в польоті. У ті часи – наприкінці 50-х і на початку 60-х років – ще не було задовільно оформленої, як нині, науки “надійності”. Але ще тоді чи не першим з великих науковців С.П. Корольов відчував і знав її важливість, змушуючи теоретиків практично допомагати конструкторам, технологам, матеріалознавцям, спеціалістам з радіоелектроніки, а розробників – ставити за головне у своїй діяльності експериментальне мірило через усілякі типи й види випробувань, у т.ч. стендові й натурні.
Якось, пам’ятаю, моя доповідь викликала в нього нерозуміння, і Сергій Павлович запропонував перейти до наступного питання. Потім мій директор (академік АН СРСР, двічі Герой Соцпраці) сказав мені, що Сергій Павлович зробив йому зауваження: “А той розумник нехай говорить ясніше”.
Бував я й на “фірмі” Сергія Павловича Корольова. Зараз я розумію, що там не було того лоску, який міг би бути на фірмі “у самого”. Запам’яталася порожнеча у коридорах і курилках. Та воно й зрозуміло, бо вештатися у робочий час було небезпечно – можна натрапити на Сергія Павловича.
Мій батько вчився у КПІ одночасно з С.П. Корольовим як його одноліток. Вони могли зустрічатися як люди одного земляцтва – батько приїхав з м. Козятина, Сергій Павлович був родом з Житомира.
Мене й досі не полишає і бентежить думка, що той сюжет на історичному фотознімку планера на тлі головного корпусу КПІ бачив і мій батько – не на знімку, а на власні очі, – адже студентів тоді, порівняно з теперішнім часом, було мало, а подія – авіація в КПІ – у 20-і роки була неабияка.
...Час невблаганний. Дещо просто забувається, інше розпливається в далині років. Яскраво закарбовується у свідомості лише найсуттєвіше, незвичайне, цікаве. Таким немеркнучим залишається образ С.П. Корольова – однієї з видатних фігур 20-го століття. Ця харизматична особистість прожила за нинішніми мірками зовсім небагато. Але який слід залишила! Такі люди, напевно, не можуть довго жити – адже вони горять яскравим, гарячим творчим полум’ям, захоплюючи інших за собою в майбутнє, яке назавжди залишиться вдячним великим Першопрохідцям.
Його дала світу українська земля, він – один з кращих її синів. Його життя – туго переплетені талант і воля. Наше життя – життя його сучасників і послідовників – має бути присвячене на педагогічній ниві пошуку, навчанню й підтримці талановитих синів України, які гідно продовжать його справу в новому столітті