У перший же день аварії, коли скупа на правду інформація з грифом “цілком таємно” ще тільки надходила у найвищі інстанції, а обмежене коло вчених лише прогнозували можливі наслідки катастрофи, з духмяним теплим вітерцем з Полісся та багатоводною течією Славутича на місто насувалась підступна загроза. Але перші радіонукліди потрапили до Києва іншим шляхом.
Страшні наслідки трагедії охопили цілі регіони, багато міст і сіл, віддалених від Чорнобиля. Київ у цьому списку займає особливе місце. Доля не жартувала з містом. У разі надмірного радіоактивного забруднення повітря, води, продуктів харчування в місті могла виникнути надзвичайно складна ситуація з подальшою проблемою захисту, а можливо й евакуацією 3-мільйонного населення. Ймовірність такого перебігу подій була цілком реальною, якби не відчайдушний опір захисників столиці розбурханій стихії як на підступах до Києва, так і в самому місті.
Довідавшись з неофіційних джерел про аварію на ядерному об’єкті поблизу Києва, радіологічна служба міськСЕС негайно видала рекомендації відповідним районним та іншим спорідненим службам посилити контроль за радіаційним фоном міста. І вже по обіді 27 квітня 1986 р. у місті були виявлені перші забруднені радіонуклідами автомобілі. А в ніч з 27 на 28 квітня тисячна колона автобусів і вантажівок, які поверталися до Києва після евакуації населення з м. Прип’яті, були зупинені на підступах до столиці.
Вранці 28 квітня на терміновому засіданні міськвиконкому керівництво міста з’ясовувало, хто і чому зупинив колону автотранспорту, що поспішала додому на свої автопідприємства, щоб вчасно вийти на маршрути міста. Пояснення давав інженер-фізик радіаційної служби СЕС міста к.б.н. Тацій Ю.О. В тривожній інформації наголошувалось, що в місті несподівано і раніше, ніж можна було очікувати, зафіксовані випадки забруднення транспортних засобів радіонуклідами і що рівень їх забруднення сягає сотень мілірентген, а експлуатація такого транспорту створює реальну загрозу здоров’ю водіїв і пасажирів. Надмірно забрудненою виявилась траса, що з’єднує Київ з Поліським регіоном, а рух транспорту з цього регіону призводить до забруднення радіонуклідами вулиць Києва. 29-30 квітня в місті було зафіксовано різке підвищення радіаційного фону.
В’їзд забрудненого транспорту до м. Києва було заборонено. На дев’яти напрямках до міста були терміново створені дозиметричні пости і розпочато спорудження пунктів санітарної обробки транспорту (ПуСО). Відповідальність за будівництво цих об’єктів, організацію і проведення всіх дезактиваційних заходів покладено на штаб ЦО м. Києва. Для дезактивації транспорту використовувались водні розчини відповідних ПАР. У процесі такої обробки на пунктах накопичувалась значна кількість забруднених радіонуклідами помивних вод, які тимчасово збирали в наземні чи підземні сховища. Для очищення забрудненої води на ПуСО передбачалось будівництво відповідних стаціонарних очисних споруд, що вимагало не менше двох місяців часу і ставило під загрозу транспортне сполучення із зоною, яке в будь-який момент могло бути паралізованим, оскільки потік забрудненого транспорту зростав, кількість помивних вод катастрофічно збільшувалась і ємності-накопичувачі швидко заповнювались.
Критична ситуація вимагала неординарних рішень. Керівництво м. Києва і штаб ЦО били на сполох і були готові розглядати будь-які пропозиції. І така пропозиція надійшла з КПІ. Група вчених з ХТФ, а саме О.П.Шутько, А.Д.Крисенко та В.П.Басов запропонували технологію очищення забруднених радіонуклідами вод, яка не потребувала створення стаціонарних очисних споруд. Дезактивація води здійснювалась безпосередньо в ємностях-накопичувачах спеціально розробленими ефективними реагентами. Через 1,5-2 години після такої обробки радіоактивні речовини осідали на дно, а відстояна вода, яка відповідала нормам ГДК, відкачувалась на місцевість або використовувалась для поливання доріг.
Слід зазначити, що проблемою очищення стічних вод від радіонуклідів вчені КПІ зацікавились не випадково. О.П.Шутько очолював у КПІ лабораторію водоочисних реагентів, а доценти А.Д.Крисенко та В.П. Басов – фахівці в практичній роботі з відкритими радіоактивними речовинами. Усі троє захищали дисертації в лабораторії радіохімії при кафедрі фізичної та колоїдної хімії КПІ. Тому, визначивши нуклідний склад забруднених вод (О.П.Шутько власноручно в третій декаді травня відібрав проби радіоактивної води безпосередньо біля зруйнованого енергоблоку ЧАЕС), група якнайшвидше розробила рецептуру ефективних реагентів та спроектувала пересувну мобільну установку для практичної роботи в польових умовах.
В інституті ядерних досліджень АН УРСР України та інституті загальної та комунальної гігієни Міністерства охорони здоров’я була перевірена ефективність запропонованої технології. Розробку було схвалено і рекомендовано для застосування. За підтримки штабу ЦО м. Києва на ВО ім. Артема та Ленінській Кузні в лічені дні була змонтована перша пересувна автомобільна установка для очищення забрудненої радіонуклідами води. Водночас на Рубіжанському ВО “Краситель” відповідно до переданого вченими КПІ фототелеграфом регламенту була випущена перша партія ефективного комплексного реагента і терміново доставлена до Києва.
Польові випробування запропонованої технології показали високу її ефективність. Ступінь очищення забрудненої води сягав трьох порядків, що на той час і в реальних умовах вважалось недосяжним. Напругу на головних ПуСО північного напрямку м. Києва за два дні було знято.
6 червня 1986 р. наказом начальника ЦО м. Києва при міському штабі ЦО було створено групу дезактивації води, до складу якої увійшли фахівці КПІ – автори розробки, водії, прибористи, компресорники. Всього 11 осіб. Контроль якості очищеної води здійснювала служба СЕС м. Києва. Керівником підрозділу було призначено О.П.Шутька, його заступниками – А.Д.Крисенка і В.П.Басова. В липні 1986 р. на Київських заводах “Дормаш” та “Стройдормаш” була створена ще одна модернізована пересувна установка. Мобільність і висока продуктивність установок (1000-1200 м3 очищеної води при разовому завантаженні бака установки реагентом) цілком задовольняли безперебійне функціонування усіх ПуСО навколо м. Києва. Розробкою зацікавилися центральний штаб ліквідації наслідків аврії в м. Чорнобилі та в Білорусії.
Упродовж 1986 р. і до кінця 1987 р. створений підрозділ працював у режимі швидкого реагування та планового чергування на ПуСО Київської області, в 30-кілометровій зоні, в Білорусії та на пунктах помиву техніки Південно-Західної залізниці. За період роботи було очищено до 50 тис.м3 помивних вод. Реалізація розробки та самовіддана праця фахівців КПІ дозволили заощадити державі понад 18 мільйонів крб (в цінах 1986 р.). Крім того, зникла необхідність у створенні стаціонарних очисних споруд на ПуСО, які, до речі, через певний час мали перетворитися на довічні радіоактивні могильники. Будівництво цих споруд було зупинено і законсервовано.
Рішенням Урядової комісії елементи запропонованої технології та прогресивний київський досвід були використані на ПуСО в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, а пересувні установки, розроблені фахівцями КПІ, були запроваджені в полках і дивізіях ЦО СРСР, працювали в Білорусії. З метою очищення промивних вод залізничного транспорту на ст. Вільча Південно-Західної залізниці був збудований і працював рухомий залізничний потяг. У його проектуванні та будівництві брали участь також і науковці КПІ.
Про роботу даного підрозділу писала центральна преса на сторінках газет “Правда” від 15.08.1986 р. і “Правда України” від 17.12.1986 р. У 1987 році розробка вчених була відзначена золотою, срібною та бронзовою медалями ВДНГ СРСР, а в 1989 р. – висунута на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки.
Сьогодні, напередодні 20-ї річниці з дня Чорнобильської аварії, аналізуючи результати роботи групи в ті гарячі дні, можна константувати, що тоді вдалося не просто закрити один із шляхів забруднення міста радіонуклідами, а змінити стратегію захисту. Крім значної економії матеріальних та фінансових ресурсів, було збережено (і це – головне!) здоров’я і життя сотень людей, яких планували направити в активну зону на будівництво, налагодження та обслуговування очисних споруд.